Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 23)
Вона сіла до столу й написала текст шифровки.
Вночі радист загону передав шифровку й одержав відповідь Горяєва: «Дякую Гелені. Підтверджую гарантію повної свободи, допомоги після виконання завдання. Успіху! Сивий».
9. ВТІКАТИ МАЛИ ДВОЄ
Кожного вечора Колесник одержував від Бахмутова кисет з хлібом, що ставав усе більшим і важчим. Кількість шматочків збільшувалася з дня на день, дійшла до двадцяти. Уже двадцять в’язнів вносили свою дорогоцінну частку в справу втечі. Кожен шматочок був німим підтвердженням чиєїсь жертви, за кожним шматочком стояла людина, що не втратила волі до боротьби й надії. Як зумів об’єднати цих людей Башка, які козирі мав він у руках, лишалося невідомим. Він нічого не говорив Колеснику про тих, хто підтримував його ідею. Можливо, навіть багато хто не знав, про його роль у цій справі, а все йшло по ланцюжку людей, які свято довіряли один одному.
П’ятого дня Колесник не витримав: він не міг їсти хліба, не будучи твердо впевненим, що зможе виправдати надію товаришів, йому потрібно було впевнитися, що шанс на втечу реальний. І він сказав про це Бахмутову.
Башка відкрив тільки краєчок своєї таємниці.
— Промах виключається. Ви одержите одяг, карту, харчі на дорогу.
— Звідки візьмете? — засумнівався вражений Колесник.
— Хай це тебе не турбує. Ваша справа — втікати.
— Коли?
— Не гарячкуй. Гадаю, днів за чотири-п’ять. Ще не все готове. Та й підгодувати вас треба.
Наступного після цієї розмови дня сталася подія, яка, здавалося б, ще раз підтвердила і безнадійність, і безглуздість усіх спроб вирватися з табору Квітчани на волю.
Військовополонені працювали на каменоломнях за чотири кілометри від табору. На невеликій ділянці, дорога проходила повз ліс. Ліс цей був наче диявольська мана; Самий його вигляд бентежив, п’янив, вселяв у душу спокусу, зводив з розуму. І, звичайно ж, той, хто першим вискочив з колони, побіг до зеленого міражу, не був людиною з нормальною психікою. Однак, захоплені шаленим прикладом, за ним кинулися ще декілька полонених. Це був необміркований порив, уривок до волі, масове божевілля. Лише небагатьом удалося сховатися в лісі; решту було зрізано автоматними чергами конвою.
Увечері в таборі неподалік від воріт (це місце називалося «дошкою пошани») було виставлено тіла вбитих.
Цього разу Білява Бестія промовив лише одну фразу:
— Ви не встигнете заснути, як решта ваших колег— живі чи мертві — повернуться до вас.
Перекладачі, як луна, повторили його слова по-російськи.
Комендант у супроводі п’ятьох солдатів з вівчарками на повідках пішов, а дві тисячі полонених у смугастій арештантській робі лишилися на аппельплаці.
Так стояли вони, освітлені променями прожекторів, до ранку.
Ранком ворота розчинилися й пропустили оточених конвоєм людей, що несли два трупи. Стриманий гомін, подібний на шелест листя під раптовим легким вітром, пролетів по рядах військовополонених — одного не вистачає, одного не зловили… Тут же було названо кличку, прізвище щасливчика — Орел, Орлов, льотчик. Але Білява Бестія мав у запасі ще два дні, сорок вісім годин… Він установив крайній термін — три доби з моменту втечі.
Увечері стало відомо, що Орел усе ще на волі, й радісне збудження охопило кожного в’язня: втік Орел, полетів…
— Впіймають, — спокійно сказав Бахмутов, вручаючи набитий кисет Колеснику. — 3 Білявою Бестією не так треба…
Колесника здивувала вага кисета. Він запитливо глянув на Бахмутова.
— То це ж за два дні, — сказав той з ноткою роздратування, — Вчора не зміг передати, та й людей побільшало… П’ятдесят сім шматочків.
Помітивши сльози на очах у Колесника, Бахмутов розсердився.
— Тільки без сентиментів, будь ласка. Не в тобі справа. Не розумієш чи що? Нам треба, щоб втеча вдалася.
Передбачення Бахмутова підтвердилося. Орла привезли ввечері третього дня після втечі, коли багато хто сподівався, що вже ніяка сила не поверне цієї людини в табір.
Для військовополонених, що лишалися за колючим дротом, доля льотчика стала в ці дні чимось таким, що було кровно й нерозривно зв’язане з долею кожного з них. Важливо було навіть не те, наскільки щасливим виявиться цей утікач і чи зуміє він дістатися до своїх. Ні, льотчик міг утопитися, вмерти з голоду, його могли роздерти хижі звірі, поглинути трясовина. Навіть такий трагічний кінець був прийнятний. Важливо було те, щоб хоч один із тих, що вчинили безрозсудно сміливу втечу, уникнув переслідування, прослизнув мимо засідок і патрулів і зник безслідно, залишивши в дурнях Біляву Бестію.
Один з двадцяти шести. Тільки один. Хоча б тільки один… Усе ж таки один!
І ось дві тисячі невільників вишикувано на аппельплаці двома групами обличчям до встановленої посередині пересувної шибениці. Рівні ряди, потилиця в потилицю, п’яти вкупі, носки нарізно, шапка в лівій руці. Від смугастої арештантської роби рябіє в очах. Раптом лунає неприродно весела музика, відчиняються заплетені колючим дротом ворота. Дві тисячі в’язнів затамовують подих. На аппельплац виходить невелика процесія.
Попереду автоматник. За ним — людина із зв’язаними за спиною руками. Так, це він, льотчик. Орлов іде, намагаючись не хитатись, облизуючи губи, дивлячись униз перед собою, його конвоюють два солдати з автоматами. Позаду оркестр — дві скрипки й барабан з мідними тарілками. Оркестром диригує, присідаючи, притупуючи, блазнюючи, помічник коменданта, брезклий, постійно п’яний літній офіцер. Він майстер на вигадку— всі знають мелодію й слова цієї пісеньки:
Нестерпно весела музика роздирає серце. «Невже так, як у цій пісеньці? — думає кожен з невільників. — Невже й справді будь-яка втеча, будь-який опір даремний і всі тут перебувають у зачарованому колі й підкоряються лише волі коменданта табору?»
Льотчик зупинився за кілька кроків від шибениці, біля помосту, викладеного з порожніх ящиків. Він продовжує дивитись під ноги, наче не одважується підняти очей на товаришів. Тут на хисткий поміст, наче на трибуну, легко збігає Білява Бестія.
Це схоже на цирковий атракціон. Увага всіх була прикована до льотчика, й поява низенького коменданта на аппельплаці спершу лишалася непоміченою. І ось він у всіх на виду — невисока, гарно збудована постать у сірому, без жодної плямочки мундирі, в чепурних чоботях, із стеком у руці. На очі падає тінь від козирка.
Білява Бестія по-пташиному швидко обертає голову на всі боки, б’є стеком по долоні руки, затягнутої в шкіряну рукавичку.
— Ахтунг!!
У всі кінці аппельплацу летить:
— Ахтунг! Увага, увага!..
У маленького коменданта сильний і різкий голос. Він голосно й чітко вимовляє кожне слово, роблячи паузи після кожної фрази, щоб перекладачі встигали перекласти. Він наче забиває цвяхи з одного удару. Кожне слово — цвях.
— Нагадую! В суботу ввечері в лісі з колони втекло двадцять шість військовополонених. Я дав слово: ваші товариші, що втекли, повернуться до вас. Живі або мертві! Я встановив термін. Мінімальний — дванадцять годин, максимальний — три доби. Нагадую: протягом першого терміну було приведено двадцять п’ять. Ви бачили їх. Залишався один — Орлов. Ось і він! Ще раз нагадую: з мого табору можна втекти лише в могилу. Тут вашою долею розпоряджається не господь бог, а я. Тільки я!
Білява Бестія збіг з помосту. Його помічник плавно змахнув руками перед музикантами.
Що це? Перший же звук б’є в серце. Вишикувані на аппельплаці ув’язнені, відчувши клубок у горлі, затамували подих. Звуки знайомого похоронного маршу пливуть над табором: «Ви жертвою впали в нерівнім бою…»
Орла повільно звели на поміст. Він не опирався, покірно нахилив голову, коли йому одягали на шию зашморг. І вже з зашморгом на шиї, з затуманеними очима скорботно оглянув шеренгу товаришів. Рука помічника коменданта табору з плавного жесту переходить на різкий, і похоронний марш несподівано змінює весела «Бариня». Помічник коменданта крутиться перед музикантами, виробляє колінця, помахує хустинкою над головою.
Раптом музику покрив несамовитий крик льотчика:
— Прощайте, браття!
Помічник коменданта починає диригувати обома руками. Музиканти стараються з усіх сил, прискорюють темп. З-під ніг льотчика вибивають верхній ящик, і тіло його, повиснувши на мотузку, описуючи в повітрі криву лінію, летить у бік поставленої поряд з помостом пересувної шибениці. Так він гойдається з боку в бік наче маятник під звуки хвацької «Барині». Але полонені вже не бачать його й не чують музики. Людська свідомість має свої запобіжники, що ніби перегоряють у момент сильного напруження почуттів. Полонені стоять наче в півсні, прикривши очі тремтячими віями, і тільки то в одного, то в іншого на худій шиї судорожно хитнеться гострий кадик.
«Маятник» зупинився, ноги повішеного майже торкаються землі. Музика урвалася. Все? Ні, виявляється, виставу не закінчено. В момент страти до помосту привели дівчину, Тут також був точний розрахунок на ефект: увагу ув’язнених було відвернуто, й поява дівчини для багатьох виявилася несподіванкою. Дівчині наказують піднятися на поміст. Вона в селянській безрукавці, без хустки, боса. Свіже загоріле обличчя з запалими, повними страху очима, болісно стиснені уста.
Білява Бестія піднявся на дві сходинки помосту й знову по аппельплацу прокотилося хвилями: