Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 21)

— О-о! — наче стогін вирвалося з грудей Гелени. Вона дивилась на Оксану напіввідкривши рота, з неприхованим страхом.

— От бачите, ви злякались мене, — засмучено промовила Оксана. — Але я сказала правду. Я не збираюся сперечатися з пані про релігію, але пані прекрасно знає, що серед релігійних людей є і негідники, й злочинці. Хіба серед гітлерівців мало католиків, але ж це не перешкоджає їм убивати католиків поляків. І не лише дорослих, а й дітей. Я правду кажу, пані Гелено?

— Правду, але я пані не вірю.

— Як же так? — усміхнулась Оксана. — Пані визнає, що я кажу правду й…

Розвідниця не договорила, помітивши, що Гелена не слухає її. Знову з’явилася туга в очах, знову тривога, біль, радість на обличчі — Гелена знову почула плач дитини. «Вона мати»… — здогадалась Оксана.

— Пані Гелено, скільки років вашій дитині?

Жінка здригнулася й, не змігши приховати свого подиву, видивилась на дівчину. Зрозуміла, як та здогадалась, облизала рузпухлі губи.

— Я попрошу в пані сигарету…

Запалила, жадібно затягуючись димом, сказала розгублено:

— Рік і вісім місяців моїй дитині.

— Вона лишилася там? — тихо й співчутливо запитала Оксана.

— Так… — з легким викликом підвела на неї очі Гелена.

— А чоловік? Його немає живого?

— Так! Пані швидко про все здогадується. Чоловік загинув рік тому. А пані одружена?

— Ні, — сказала Оксана. — Той, кого я кохала, теж загинув. У мене на очах… Пані вірить мені?

— Вірю, — задумливо кивнула головою Гелена. — В це можу повірити. Пані теж могла зазнати багато тяжкого. Війна…

— А в те, що я вам друг, а не ворог, повірити не можете? — з гіркою посмішкою запитала Оксана.

Очі Гелени знову стали холодними.

— Навіщо пані хоче мене обманути? Я ж бачу пані наскрізь, як на рентгені.

— Це було б добре… — повеселіла Оксана.

— Пані хоче, щоб я повірила, що вона радянська… — насмішкувато продовжувала Гелена. — Це смішно. Невже пані вважає мене дурненькою?

Справа поверталася досить дивно. Оксана здогадалася, що крайня ворожість Гелени викликана якимсь непорозумінням, яке необхідно було розвіяти якомога швидше.

— Хто ж я така, по-вашому? — запитала дівчина здивовано.

— Тільки не радянська…

— А хто ж?

Тепер Гелена не приховувала своєї ненависті. Так, вона ненавиділа дівчину, що сиділа перед нею, люто, всією душею, як найбільш небезпечного і погорджуваного свого ворога.

— Хто ж я така? — починала втрачати терпець Оксана.

— Українка! Бандерівка! — вигукнула дівчині в обличчя Гелена.

Це було так несподівано, що Оксана розсміялася.

— Пані Гелено, в такому разі, ми з вами вже друзі, — заявила вона весело. — Вставайте, вмивайтеся й будемо снідати. Признаюся, я вже добре таки зголодніла.

— Так, пані добра артистка, тому її й послали сюди. Хай пані скаже, якщо вона совітка, де вона так добре навчилася розмовляти по-польськи!

— А хіба я добре розмовляю?

— Для українки непогано.

— Дякую, — всміхнулася Оксана й перейшла на англійську, — Де ви жили в Англії? Вам сподобалася ця країна? Правда, що там часто бувають тумани?

Тут уперше на обличчі Гелени з’явилася розгубленість.

— Ви все зрозуміли? — продовжувала Оксана по-англійськи. — Зрозуміли, я бачу по очах. Бачите, я не запитую, де ви проходили підготовку, вчилися радіосправи, стрибали з парашутом і як звуть того, хто послав вас сюди. Мене це Не цікавить. Вставайте, пані Гелено. Будемо снідати.

Оксана подала руку жінці, щоб допомогти їй устати, і вражена Гелена прийняла її руку. Та перш ніж вийти з землянки, вона запитала:

— Пані, скажіть, як ви опинилися тут, серед бандерівців?

— Яких бандерівців? Пані помилилася. Тут радянські партизани.

— Не вірю. Тут не може бути радянських партизанів. Докази?

— О! За цим зупинки не буде. Невже вам не пояснили обстановки перед тим, як посилали?

— Я знаю обстановку… — похмуро сказала Гелена.

Ординарець командира сидів біля дуба, поруч з вартовим, курив. Побачивши, що Оксана виходить із землянки разом з затриманою в лісі парашутисткою, він схопився. Видно, помітив, що дівчина задоволена розмовою, яка відбулася, і по його устах перелетіла схвальна усмішка.

— Звідки ви родом, товаришу? — запитала його Оксана.

— Тутешній… — ухильно відповів партизан.

— Українець?

— Так.

— А ви, товаришу вартовий?

— Те ж саме, — відповів вартовий, ліниво підводячись на ноги.

— Поляки в загоні є?

Ординарцеві ця розмова не була приємною й зрозумілою. Він хитрувато всміхнувся:

— Запитайте командира. Він знає…

Оксана засміялася розуміюче. Гелена, стиснувши губи, недовірливо, допитливо дивилась то на одного, то на іншого партизана й, здається, переконалася, що хлопці не грають і що їх відповіді не заготовані заздалегідь. Коли вона почала вмиватися, знову, цього разу вже більш виразно, долетів дитячий плач, і вона завмерла з намиленим обличчям, не підводячи голови.

— Хочете глянути на дитину? — запитала дівчина.

— О, пані, я буду вдячна…

Оксана наказала ординарцеві піти до командира й від її імені попросити дозволу привести в землянку жінку з дитиною.

Сніданок минув у повній мовчанці. Гелена замислено жувала кашу, очі її то. ставали порожніми, то в них відбивалася якась тривожна думка, й вона завмирала на секунду з піднесеною до рота ложкою, то її насторожений погляд падав на постать дівчини, але дивитися Оксані в вічі вона уникала.

Оксана не турбувала її питаннями. Найважча розмова була ще попереду. Розвідниця обмірковувала не лише докази, до яких їй треба буде вдатися, щоб схилити на свій бік Гелену. Її як людину хвилювала доля цієї жінки, й коли вона говорила Гелені, що вона їй не ворог, а друг, це були не просто слова. Гелена з’явилася з чужого, ворожого Оксані світу, але в цьому світі були не лише вороги, а й друзі і ті, хто міг стати другом. Таких людей була більшість. Оксана думала про те, що саме спонукало Гелену піти на ризик. Гроші? Звичайно, гроші відігравали для неї важливу роль — чоловік загинув, вона в чужій країні, дитина… Але, очевидно, це не було головним, були й інші причини. Які? Палкий патріотизм? Бажання допомогти своєму, народові? Схоже… Хай це залишиться Гелені, на це ніхто не посягає.

Наприкінці сніданку ординарець привів низеньку селянку в стьобаній безрукавці з закутаною в хустку дитиною на руках. Личко дитини було брудне, в червоних прищах, вона смоктала ганчірочку, яку мати раз у раз умочала в чашечку з молоком.

Гелена, ледь зачувши кроки, відразу насторожилась, підвелася і з прояснілим обличчям, притиснувши руки до грудей, ступила назустріч селянці. Вона дивилась на дитину жадібно, сяючи вологими очима. Селянка не розуміла, для чого її сюди привели, але, побачивши двох жінок, почала, наче виправдуючись, пояснювати, що вона відлучила дитину від грудей, а соски немає, й дитина ніяк не звикне до ганчірочки, зчиняє крик на весь ліс. Вона намагалася говорити по-українськи, але постійно збивалася, вставляла польські слова, й ця особливість її мови, видно, не відразу дійшла до свідомості Гелени.

— Пані полька? — запитала Гелена раптом, допитливо й здивовано видивившись на селянку.

— Так!

— Звідки?

Жінка назвала своє село й, скривившись, заплакала, почала розповідати, як на них уночі напали бандерівці, й вони ледве встигли втекти, взявши з собою лише корову, а все інше, що наживалося роками, пішло димом і прахом, і що коли б не совіти-партизани, яким допомагав її чоловік, то невідомо, що було б з ними. Певне, погинули б, як багато інших.

— Чоловік пані поляк? — знову запитала Гелена.