Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 8)
І, забувши про малюнки, я поринула в роздуми. Поруч зі своїми ескізами я написала цілий список запитань:
Відклавши олівець, я знову втупила погляд у бурхливий струмок. Дрібні рибки снували туди-сюди, неначе темні сльозини.
Раптом щось зашурхотіло в підліску довкола верби. Обернувшись, я побачила знайому кудлату голову, яка зацікавлено зазирала до моєї схованки.
— О, це ти, Реджинальде, — протягнула я, — дай мені спокій.
Проте я вдячно схилилася до свого колі. Він притулився до мене довгастою мордою, весело розмахуючи хвостом, і я обійняла його кудлату шию.
— Дякую, Реджинальде! — раптом почула я поруч. Наді мною стояв мій брат Шерлок.
Видихнувши, я відштовхнула Реджинальда й потягнулася по аркуші, що лежали поряд. Утім, варто було зробити це швидше — Шерлок схопив їх першим.
Він витріщився на мої малюнки, а тоді закинув голову й засміявся — тихо, проте щиро, хитаючись на місці, йому навіть довелося присісти на кам’яний приступок під вербою, щоб відсапатися.
Я закам’яніла від страху, але Шерлок приязно мені усміхався.
— Чудово, Еноло, — видушив із себе він, щойно вгамував напад сміху, — у тебе хист до малювання карикатур. — Він повернув мені ескізи. — Хоча, чесно кажучи, Майкрофтові краще цього не бачити.
Опустивши розпашіле обличчя, я поклала малюнки в папку з художнім приладдям.
Брат знову звернувся до мене:
— Знаєш, колись це дерево опиниться під водою, і я сподіваюся, що в той час тебе під ним не буде.
Хоч він і не насміхався з мого сховку, в його голосі вчувався легкий докір. Він бажав, аби я покинула свій прихисток. Насупившись, я таки вийшла.
Шерлок запитав:
— Що за аркуш у твоїй руці? Можна поглянути?
Це був мій список запитань. Я віддала його братові, щосили намагаючись переконати себе, що мені геть байдуже до його реакції.
Як підтята, я опустилася на камінь, порослий папороттю, а Шерлок узявся читати.
Він уважно вивчив мій список. Здавалося, що мої питання його дійсно зацікавили, — Шерлокове вузьке обличчя із гострим яструбиним носом вмить стало серйозним.
— Тобі вдалося помітити найголовніше, — зрештою промовив він. У його голосі вчувалося ледь помітне здивування. — Гадаю, ми можемо припустити, що мати не виходила через ворота, оскільки не хотіла, аби вартовий побачив, у якому напрямку вона пішла. З цих самих міркувань вона не скористалася дорогами, де могла здибати когось знайомого. Мушу визнати, наша матінка досить кмітлива, адже ми досі не маємо жодного уявлення, де її шукати — на півночі, півдні, заході чи сході.
Я кивнула й розправила плечі — поволі мені ставало краще. Шерлок не насміхався з моїх дитячих роздумів, натомість намагався вдовольнити мою цікавість.
Отой безіменний метелик у моєму серці — я нарешті почала розуміти, звідки він узявся.
Уперше він затріпотів, коли я дізналася, що у братів були непорозуміння з матір’ю, а не неприязнь до мене.
Той метелик — моя надія. Мрія. Бажання. Хоча шансів на щасливий кінець майже не було.
Мені страшенно хотілося, аби братй мене… Я не наважувалася навіть думати про їхню любов, проте щиро бажала бути їм небайдужою.
Шерлок вів далі:
— Щодо інших твоїх запитань, Еноло… Сподіваюся, вже зовсім скоро я знайду на них відповіді.
Я знову ствердно кивнула.
— Не розумію тільки одного. Я розпитав Лейна про материне вбрання і не можу втямити, чому тобі воно видалося дивним.
Я зашарілася, згадавши нещодавнє непорозуміння з Лейном, і ледь чутно пробурмотіла:
— Ну… Ця підкладка…
— А, турнюр. — Чомусь для нього було цілком пристойним вимовляти це слово. — Це як у тій історії, де канібал запитав дружину місіонера: «У вас усі жінки такі деформовані?» Що ж, одному Богові відомо, чому жінки так себе прикрашають. Примхам слабкої статі складно знайти логічне пояснення. — Шерлок знизав плечима та змінив тему. — Еноло, за годину я повертаюся до Лондону та розшукував тебе, аби попрощатися і сказати, що мені було надзвичайно приємно побачити тебе після стількох років.
Із цими словами він простягнув мені руку. Звісно, на ній була рукавичка. Якусь мить я лише спантеличено дивилась на брата, не в змозі зронити ані слова.
— Майкрофт побуде тут ще кілька днів, — продовжив Шерлок. — Схоже, його не надто хвилюють справи в улюбленому клубі «Діоген».
Я хапнула ротом повітря, аби вичавити із себе бодай якісь слова, та нарешті запитала:
— А що ти робитимеш у Лондоні?
— Подам запит до Скотленд-Ярду. Перевірю списки пасажирів у пароплавних компаніях, щоб знайти там жінок, які подорожували самі. Хтозна, може, наша мати подалася на південь Франції або до якоїсь мекки художників… Чи вирішила піти на прощу до святині суфражисток… — Шерлок не зводив із мене прискіпливого погляду. — Еноло, ти більше часу проводила з матір’ю. Як гадаєш,
Мені не вчувається? Славнозвісний Шерлок Голмс цікавиться моїми припущеннями? Та насправді жодних здогадок у мене не було. Зрештою, я була лише звичайним і не надто кмітливим дівчам. Відчуваючи, як кров знову зрадливо приливає до мого обличчя, я заперечно похитала головою.
— Що ж, констеблю так само нічого не відомо про її місцезнаходження, тож мені час їхати.
Шерлок підвівся і торкнувся капелюха в прощальному жесті.
— Бережи себе, — промовив він наостанок. — Наразі немає жодних доказів, що із матір’ю трапилося щось лихе.
І, розмахуючи своєю тростиною, він велично піднявся вгору, неначе крокував мармуровими сходами в лондонському палаці. Діставшись до верхівки, він здійняв угору тростину, махнув нею на прощання, навіть не повернувшись до мене, і поквапився до будинку. Поруч підтюпцем біг наш собака.
Я дивилася вслід братові, аж поки він не зник за деревами, — вглядалася так, немов достеменно знала: хоч і не з його вини, наступна розмова у нас відбудеться ще не скоро.
Повернувшись до будинку, я одразу кинулася на пошуки предмета, який Лейн чемно назвав «підкладкою для суконь». Натрапила я на нього саме там, де недбало й залишила, — у великій вітальні. Я ніяк не могла второпати, чому мама залишила цю легку, як пір’їнка, подушечку на комоді, і не підклала під сукню. Міркуючи над цим, я взяла турнюр і пішла з ним до маминої спальні, аби вона знайшла його там, де облишила, якщо колись…
Повернеться?
Проте зараз не було жодних причин сподіватися на її повернення.
Зрештою, вона зробила свій вибір. Ніхто ж не примушував її йти. Пірнувши в цупкі обійми дерев’яного крісла в коридорі, я розляглася на колючій підкладці з кінського волосу. Так минуло чимало часу.
Нарешті я підвела голову. Сердито зціпивши зуби, я вирішила помститися. Якщо мама мене покинула, то я можу без докорів сумління оглянути її покої.
Це раптове рішення було частково спричинене моєю нудьгою, а почасти викликане необхідністю. Моя сукня скидалася на брудне ганчір’я, тож треба її змінити. Я, звісно, мала декілька інших сукенок, однак якщо раніше вони були білими, то зараз радше нагадували жовто-зелене дрантя, замащене брудом і травою. Варто вибрати щось із маминого гардеробу.
Я поволі піднялася нагору до маминих покоїв і повернула ручку.
Проте двері не відчинилися. Замкнено.
От невдалий день! Я неквапно підійшла до сходів, перехилилася через поруччя й роздратовано гукнула:
— Лейне!
— Ш-ш-ш! — Дивовижно: дворецький міг бути де завгодно між дахом і льохом, проте вигулькнув прямісінько з-під сходів. Приклавши палець у білій рукавичці до губ, він прошепотів: — Міс Еноло, містер Майкрофт саме задрімав.
Я невдоволено закотила очі й жестами покликала Лейна на другий поверх. Щойно він опинився поруч, я тихенько сказала:
— Мені потрібен ключ від матусиних покоїв.