Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 10)

Мені дуже хотілося б сказати, що я покинула кімнату холоднокровно й гідно, та насправді я зашпорталася в подолі спідниці й ледь не покотилася зі сходів.　

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Тієї ночі я ніяк не могла заснути, ба більше, спочатку я взагалі не могла всидіти на місці. У нічній сорочці й босоніж я без упину міряла спальню кроками. Мабуть, саме так блукає по своїй клітці лев у лондонському зоопарку. Пізніше, коли я нарешті прикрутила гасову лампу, загасила свічки та вмостилася в ліжку, я все одно не могла стулити повік. Було чутно, як Майкрофт пішов відпочивати до гостьової кімнати, як містер і місіс Лейн потупотіли нагору до своїх покоїв на верхньому поверсі, а я досі мовчки вдивлялася в напівтемряву.　

Причину моїх страждань зрозуміти було непросто. Звісно, мене дуже розсердив Майкрофт, однак бурхливі думки про матусю засмучували мене ледь не до нудоти. Дуже дивно оцінювати матір як окрему людину, а не просто маму. Втім, зараз мені довелося це зробити. Її слабкість була не меншою за її силу. Мабуть, вона почувалася у пастці, як і я. Мама так само гостро відчувала вразливість свого становища, її завжди примушували коритися, як тепер намагалися змусити й мене. Вона щосили хотіла збунтуватися, відчайдушно опиралася, як і я, не знаючи, чи вдасться це зробити.　

Однак мамі вдалося. Славетне повстання.　

Але ж, чорт забирай, чому вона не забрала мене з собою?　

Я відкинула ковдру, підкрутила гасову лампу й підійшла до столу. Чомусь зараз мій оздоблений трафаретними квітами стіл мене не тішив. Я схопила аркуш паперу й олівець зі свого нового набору та намалювала розлючене зображення матері — з усіма зморшками й напруженими щелепами, з тонкими губами, височезним, наче триповерховий будинок із підвалом, капелюхом, а ще в жакеті з турнюром. На моєму малюнку вона жонглювала своєю парасолею, наче мечем, а позаду неї тягнувся неймовірно довгий шлейф її безглуздої сукні з підкладкою.　

Ну чому вона не втаємничила мене у свої плани? Чому вона мене покинула?　

Ох, насправді я чудово розуміла (хоч як би мені це не боліло!), що мама не бажала довіряти своєї таємниці малому дівчиську… Та хіба ж не можна було залишити мені хоча б маленьке пояснення чи прощального листа?　

І чому, ну чому вона вирішила покинути нас саме на мій день народження? Мама нічого у житті не робила безпідставно. Мало бути якесь пояснення її вчинку. Та яке?

Адже…　

Мене наче громом ударило. Я сіла за стіл та аж рота роззявила від подиву.　

Нарешті я все зрозуміла!　

Я спромоглася поставити себе на місце мами.　

І все стало на свої місця. Авжеж! Матуся була напрочуд розумною. Розумною, розумною, розумною!　

Вона ж залишила мені повідомлення.　

Це подарунок на мій день народження. Саме тому вона вирішила покинути нас цього дня. Всі даруватимуть подарунки, тож ніхто не помітить…　

Я схвильовано підстрибнула на місці. Куди ж я його поділа? Потрібно запалити свічку, щоб роздивитися спальню. На книжковій полиці його не було, як і на стільцях, комоді, умивальнику чи ліжку. Його не було ані на Ноєвому ковчегу, ані на гойдалці у формі коня, що дісталася мені у спадок від братів. Біда моїй дурній, нетямущій голові… Де ж я могла його залишити… Ось. У закинутому ляльковому будиночку (хто б міг подумати!) я нарешті натрапила на те, що шукала: маленький стосик хрустких аркушів, зігнутих рівненько навпіл і зшитих разом по лінії згину, з ручними розписами й каліграфічними літерами.　

Я одразу взялася роздивлятися маленький буклет із шифрами, який мама створила для мене.　

О ЛОН ЕРІ ВЕР ЕПЇ ОМИ МЕТ НАЗ ИРХ　

Було написано маминим розмашистим почерком.　

Один погляд на перший шифр ледь не змусив мене заплакати від розпачу.　

Думай, Еноло.

На мить здалося, наче мамин голос мені докоряє:　

— Еноло, ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами.　

Я розплющила очі, ще раз уважно подивилася на рядок хаотично розкиданих літер і замислилася.　

Чудово. Один висновок назрів одразу: навряд чи в одному реченні всі слова складатимуться тільки з трьох літер.　

Витягнувши зі свого набору для малювання чистий аркуш, я підсунула до себе гасову лампу з одного боку, свічку — з іншого і переписала шифр таким чином:　

О ЛОН ЕРІ ВЕР ЕПЇ ОМИ МЕТ НАЗ ИРХ

Одне слово одразу впало мені в очі — я побачила своє ім’я, написане навпаки: ЕНОЛО.　

Варто спробувати прочитати весь шифр у зворотному напрямку.　

ХРИЗАНТЕМИМОЇПЕРЕВІРЕНОЛО

Я пробігла поглядом шифр. Невже мама справді залишила для мене таємне послання?　

ХРИЗАНТЕМИ МОЇ ПЕРЕВІР ЕНОЛО

Порядок слів натякав на те, що мені потрібно прочитати речення ззаду наперед.　

ЕНОЛО ПЕРЕВІР МОЇ ХРИЗАНТЕМИ

0, заради Бога! ХРИЗАНТЕМИ. Я ж повинна була одразу розшифрувати це слово, варто було лише поглянути на аркуш, обрамлений квітами. Золоті й каштанові хризантеми.　

Нарешті я розв’язала шифр!　

На щастя, я мала трохи більше клепок, ніж могло здатися на перший погляд.　

Чи ні, бо я так і не змогла второпати, що означало: «Еноло, перевір мої хризантеми»? Невже мама щось закопала в одній із наших квіткових клумб? Навряд чи. Не думаю, що вона хоча б раз за життя тримала в руках лопату. Ці обов’язки зазвичай виконував Дік, а з мами садівниця була нікудишня. Таким витривалим квітам, як хризантеми, мама давала можливість вирости без сторонніх втручань.　

Хризантеми у нас росли надворі. Але ж які саме хризантеми мама називала своїми?　

Внизу маятниковий годинник саме пробив другу годину. Зазвичай о цій порі я вже бачила десятий сон. Зараз мені здавалося, наче мозок знявся із якоря й тепер плаває у моїй голові.

Я стомилася й втратила забагато сил — час було лягати спати, однак сон не йшов до голови.　

Стривайте. Мама подарувала мені ще одну книгу — «Таємні значення квітів». Я потягнулася за нею, переглянула алфавітний покажчик і розгорнула розділ про хризантеми.　

«Даруючи хризантеми, ви висловлюєте родинну прив’язаність і любов».　

Зрештою, прив’язаність — це вже краще, ніж нічого.　

Я неохоче вирішила перевірити значення подарунку у вигляді запашної чини.　

«Прощання та подяка за гарно проведений час. Подарунок з нагоди розлуки».　

Отже, розлука.　

Мабуть, варто було поглянути й на чортополох.　

«Непокора».　

Я похмуро усміхнулася.　

Отже, мама таки залишила для мене останнє повідомлення. Прощання та непокора в японській вазі в її світлій вітальні із сотнею акварелей на стіні.　

Акварелей, що буяли квітами.　

Я кліпнула й широко посміхнулася.　

— Еноло, ось воно, — прошепотіла я.　

«Мої» хризантеми — це ж квіти, намальовані мамою.　

Вставлені у красиві рамки, вони прикрашали стіни її вітальні.　

Тепер я знала.　

Не маючи ані найменшого уявлення, що саме можна виявити на матусиних картинах, я вже достеменно знала, де шукати розгадку. Переконатися треба негайно. Найтемнішої пори доби про це точно ніхто не довідається, особливо мій брат Майкрофт.　

Вважають, що дівчатам слід бавитися ляльками. Упродовж багатьох років дорослі обдаровували мене саме цими іграшками (звісно, з «добрими намірами»).　

Втім, я ненавиділа ляльок й одразу відривала їм голови. Та нарешті я знайшла чудове призначення для цього непотребу. Голова однієї ляльки з білявим волоссям виявилася порожньою всередині, тож саме там я й заховала ключ від маминих покоїв. За мить він уже був у моїх руках.　

Прикрутивши гасову лампу, зі свічкою в руках я обережно прочинила двері своєї спальні.　

Мамині покої розташовувалися в протилежному кінці коридору, навпроти гостьової кімнати, де зараз спав Майкрофт.　

Я щиро сподівалася, що він таки спав.