Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 5)
— Мабуть, мені варто було орендувати коней, — повільно почала я, — проте я не вмію їх запрягати та керувати екіпажем.
Огрядний чоловік, Майкрофт, сердито вигукнув:
— Навіщо ж ми тоді платимо конюхам?
— Перепрошую?
— Ти хочеш сказати, що вдома немає коней?
— Годі, Майкрофте, потім це з’ясуємо. Ти! — Шерлок покликав хлопчиська, що тинявся неподалік. — Винайми нам карету.
Він кинув йому монету, хлопчина запопадливо торкнувся картуза й кинувся виконувати завдання мого брата.
— Нам краще зачекати в будівлі, — озвався Майкрофт. — Тут надто вітряно, й Енолина зачіска дедалі більше нагадує галчине гніздо. Де твій капелюшок, Еноло?
Я зрозуміла, що наша розмова розпочалася не так, як гадалося. Я не встигла запитати: «Як ваші справи?», а брати не сказали: «Як приємно знову з тобою побачитися, люба». Ми не потиснули одне одному руки, хай навіть я й була ганьбою сім’ї. Нарешті я второпала, що слова «Зустрінь нас на станції» були проханням відправити за ними екіпаж, а не приїхати особисто.
Ну й нехай — навіть краще, що їм не цікава моя компанія, бо я однаково не могла зібрати думки докупи й стояла мовчки, наче стовп.
— Де твої рукавички, — докірливо кинув Шерлок, беручи мене за руку й проводжаючи до виходу зі станції, — та хоча б якесь пристойне охайне вбрання? Ти ж юна леді, Еноло!
Його слова страшенно мене обурили.
— Але ж мені щойно виповнилося чотирнадцять.
Цієї миті озвався Майкрофт. Його голос звучав надто сумно й жалісно:
— А я ж регулярно оплачував послуги швачки…
Шерлок обернувся до мене та завів своє у звичній безцеремонній і зверхній манері:
— Ти маєш носити довгі спідниці, відколи тобі виповнилося дванадцять. І про що тільки думала твоя матір? Гадаю, тепер вона остаточно пішла до суфражисток?
— Я не знаю, куди вона пішла, — відповіла я і, на власний подив (бо відколи зникла мама не зронила ані сльозинки), розревілася.
Тож усі розмови про матінку відклали до прибуття екіпажу. Мій велосипед прив’язали до його задньої стінки, і ми повільно рушили до Кайнфорду.
— Які ж ми все-таки неотесані грубіяни, — несподівано озвався Шерлок до Майкрофта, простягаючи мені величезну накрохмалену носову хустку, якою було вкрай незручно витирати носа. Звісно, брати вважали, що я сумую за мамою (а так воно й було), хоча насправді я дуже жаліла себе.
Енола.
Приречена на самотність.
Мої брати сиділи пліч-о-пліч навпроти, обличчями до мене, однак роздивлялися все що завгодно, окрім своєї сестри. Вочевидь, вони так само вважали мене ганьбою всієї родини.
Щойно ми від’їхали від станції, я припинила схлипувати, проте так і не змогла знайти потрібних слів, аби розпочати розмову. Екіпаж, який більше нагадував невеличкий дерев’яний ящик на колесах із маленькими віконцями, не надто сприяв приємній розмові, навіть якби я щиро хотіла привернути увагу братів до тутешніх краєвидів (а я точно не збиралася цього робити).
— Отже, Еноло, — похмуро почав Майкрофт, — ти вже готова розповісти нам, що сталося?
Я переповіла їм усі події останніх днів, проте не сказала майже нічого нового. Матуся вийшла з дому вранці у четвер і досі не повернулася. Ні, вона не залишила для мене жодних повідомлень чи пояснень. Ні, я не мала приводу думати, що вона захворіла: мама чудово почувалася. Ні, жодна жива душа про неї нічого не чула. Ні (і це вже були відповіді на запитання Шерлока), в будинку не було ніяких кривавих плям, чужих слідів чи ознак зламу й жодних підозрілих незнайомців біля маєтку теж не помічено. Ні, викупу ніхто не вимагав. Якщо в мами й були вороги, мені про них точно нічого не відомо. Так, я повідомила про зникнення поліцію Кайнфорду.
— Воно й видно, — зазначив Шерлок, нахиляючись уперед і визираючи у вікно, поки наш екіпаж заїжджав до Ферндел-Парку, — он вони разом з іншими сільськими неробами зазирають під кущі, нікуди не поспішаючи.
— Невже вони сподіваються знайти її під кущем глоду? — промимрив Майкрофт, теж нахиляючись уперед, аби визирнути через Шерлока у вікно. Раптом його густі брови піднялися аж до крисів циліндра. — Що це в біса таке? Що зробили із землями?
Я вражено відповіла:
— Нічого!
— Отож-бо! Геть нічого! І, вочевидь, уже не один рік не робилося! Наші поля заросли бур’янами…
— Цікаво… — пробурмотів Шерлок.
— Це ж варварство! — обурився Майкрофт. — Трава з пів метра заввишки, скрізь зарості дроку й ожини…
— То шипшина, — не стрималася я, бо дуже любила цю рослину.
— Там, де має бути газон? Скажи-но мені, за що, на Бога, садівник отримував платню?
— Який ще садівник? У нас його зроду не було.
Майкрофт кинув на мене злісний, наче в шуліки, погляд.
— Проте у вас є садівник! І звуть його Раґлс, я платив йому по дванадцять шилінгів[16] на тиждень упродовж останніх десяти років!
Його слова здивували мене до глибини душі. Як сталося, що Майкрофт стільки років був заручником оманливих ілюзій і щиро вважав, що в нашому маєтку працював садівник? Я навіть не знала чоловіка на ім’я Раґлс і гадки не мала, що Майкрофт увесь цей час надсилав нам гроші. Мені чомусь здавалося, що вони завжди були невіддільною частиною будинку, як поруччя, канделябри та вмеблювання.
Раптом у нашу розмову втрутився Шерлок:
— Майкрофте, якби в маєтку й справді був такий чоловік, я певен, що Енола б про це знала.
— Аякже! Вона ж не знала про…
Шерлок урвав його та знову звернувся до мене:
— Не зважай, Еноло. Майкрофт завжди в поганому гуморі, коли його висмикують зі звичної орбіти між помешканням, роботою та клубом «Діоген»[17].
Не звернувши уваги на його слова, Майкрофт нахилився до мене та вимогливо запитав:
— Еноло, тобто ти хочеш сказати, що в маєтку й справді немає коней, кучера та конюха?
— Ні. Тобто так.
Адже в нас дійсно не було нічого з переліченого.
— То так чи ні?
— Годі, Майкрофте, — вкотре втрутився Шерлок. — Як бачиш, голова дівчини надто мала порівняно з тілом. Дай їй спокій. Немає сенсу ще більше її бентежити та засмучувати. Скоро побачиш все на власні очі.
А й справді, наш екіпаж саме під’їхав до Ферндел-Холу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Коли я знов увійшла до маминої кімнати, цього разу вже з братами, то помітила, що квіти в японській вазі на кавовому столику геть зів’яли. Матінка поставила букет у вазу за день чи два до свого зникнення.
Я схопила вазу зі столика й притиснула до грудей.
Шерлок шаснув повз мене. Він відмахнувся від Лейнового привітання та відмовився від ґречної пропозиції місіс Лейн випити чаю. Отже, мій брат не збирався гаяти ані секунди та бажав одразу взятися за розслідування. Окинувши поглядом мамину світлу й затишну кімнату з численними квітковими акварелями, він пройшов через майстерню просто до спальні. Звідти почувся його гучний зойк.
— Що там? — озвався до нього Майкрофт. На відміну від брата, він ішов неспішною ходою і встиг перекинутися кількома словами з Лейном, віддаючи дворецькому свою тростину, циліндр та рукавички.
— Який жах! — закричав Шерлок із дальньої кімнати. Гадаю, його обурив розгардіяш, який мама залишила по собі. Напевно, її розкидана білизна. — Це вкрай непристойно! — Так, точно білизна.
Шерлок прожогом вибіг із маминої спальні й повернувся до студії.
— Схоже, вона дуже квапилася.
«Мабуть», — подумала я.
— Або стала забудькуватою, — спокійно додав він. — Зрештою, їй уже шістдесят чотири роки.
Від вази, яку я притискала до грудей, почувся неприємний запах застояної води та зогнилих стебел. Безперечно, свіжим цей букет пахнув неймовірно. Я зауважила, що зів’ялим цвітом виявилася запашна чина[18].
І чортополох.
— Запашна чина й чортополох? — зачудувалася я. — Дивно.
Обидва брати звернули на мене свої роздратовані погляди.