Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 4)

Того вечора я старанно готувалася до зустрічі. Спочатку прийняла ванну — доволі марудна справа, адже треба витягнути з-під ліжка величезний металевий таз і поставити його перед каміном, натягати на другий поверх достобіса відер води, а потім принести ще й чайники з окропом. Місіс Лейн відмовилася мені допомагати. Вона саме розпалювала камін у моїй спальні (попри те що надворі було літо) та скаржилася тріскам, вуглинкам і вогникам, що жодна людина при здоровому глузді нізащо не купатиметься такого дощового дня. Я хотіла було помити голову, проте не змогла з цим впоратися без допомоги місіс Лейн. Але в неї несподівано виявився ревматизм рук, і тепер вона довірливо промовляла до рушників, які саме підігрівала для мене:　

— Ще й трьох тижнів не минуло від останнього купання, та й погода геть холодна.　

Після купання я зручно вмостилася в ліжку, а місіс Лейн, досі щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, поклала мені в ноги пляшки з гарячою водою.　

Вранці я зо сто разів розчесала волосся, аби воно якнайдужче блищало, і зав’язала його білою стрічкою, яка пасувала до моєї сукні. Бачте, дівчата з вищого світу мусили завше носити біле вбрання, мабуть, щоб на ньому виднілася кожнісінька брудна плямка. Я одягнула свою найновішу та найчистішу сукню, гарненькі панталони з білого мережива й традиційні чорні панчохи з такими ж чорними чобітками, ретельно начищеними до блиску Лейном.　

Після цих довгих вранішніх приготувань у мене геть не лишилося часу на снідання. Я схопила з вішака в коридорі теплу шаль (адже ранки були ще доволі холодними) та вивела надвір велосипеда. Слід поквапитися, аби встигнути на станцію вчасно. Дорогою я обмірковувала своє дивне спостереження: коли їдеш на велосипеді, можна думати про все на світі, не переймаючись, що перехожі встигнуть помітити твій вираз обличчя.　

Утім, думки про нещодавні події навряд чи можна назвати приємними. Сповнена сумних роздумів, я промчала Кайнфорд і повернула на дорогу до Чосерлі.　

Цікаво, що ж усе-таки трапилося з моєю матінкою?　

Однак потрібно відкинути неприємні думки, адже зараз переді мною стояло завдання відшукати залізничну станцію і моїх братів.　

Я ніяк не могла збагнути, звідки в мами взялася шалена ідея дати моїм братам імена Майкрофт і Шерлок, адже у зворотному порядку вони звучать як Тфоркйам і Колреш.　

Цікаво, з матусею точно було все гаразд, коли вона обирала ці імена?　

І як їй зараз ведеться? Сподіваюся, з нею все гаразд.　

Стоп. Краще думати про Майкрофта й Шерлока.　

Цікаво, чи впізнаю я їх, коли вони зійдуть із потяга? Востаннє я бачила братів ще в чотирирічному віці, на татовому похороні. Я запам’ятала їх як двох високих чоловіків у циліндрах із чорними стрічками. Вони здавалися напрочуд суворими у своїх чорних пальтах, чорних рукавичках, чорних нарукавних пов’язках і блискучих чорних шкіряних черевиках.　

Мене завжди мучила думка: а що як батько відійшов на той світ через мою появу, як мені повсякчас казали сільські дітлахи? Чи його таки підкосили гарячка та плеврит, як пояснювала мама?　

Не знаю, чи впізнають мене брати після десятирічної розлуки.　

Звісно, я розуміла, чому вони не навідували мене з матінкою, — через приниження, яке наклало на нашу сім’ю моє народження. Мої брати не могли собі дозволити розкоші мати справу з нами. Майкрофт був упливовим та зайнятим посадовцем і будував успішну кар’єру в уряді Лондону, а мій брат Шерлок став відомим детективом. Про нього навіть написано книгу «Етюд у багряних тонах», а зробив це його товариш і колега, доктор Джон Ватсон. Мама придбала один примірник…　

Не смій думати про маму.　

…і ми разом прочитали книжку. Відтоді я просто марила Лондоном — чудовим морським портом, серцем монархії, осередком вищого товариства, хоча доктор Ватсон описував це місто як велику вигрібну яму, в яку постійно засмоктує всіх дармоїдів і нероб імперії. Лондоном, де чоловіки у білих краватках та жінки з діамантовими коштовностями прогулюються до опери, а вулицями їздять екіпажі з безсердечними візниками та загнаними до напівсмерті кіньми.

Принаймні саме так описане це місто в одній із моїх улюблених книг — «Чорний красень»[13]. Лондоном, де вчені читають лекції у Британському музеї, а юрмиська людей штурмують театри, аби вкотре зачаровано споглядати сценічні дійства. Лондоном, де знаменитості проводять спіритичні сеанси, щоб поспілкуватися з духами померлих, а інші відомі люди намагаються відшукати наукове пояснення, як спіритуалісту вдалося відірватися від підлоги та вилетіти крізь вікно прямісінько до екіпажу, що стоїть поблизу.　

У Лондоні вуличні хлопчиська в лахміттях шастають вулицями замість того, щоб відвідувати школу. У Лондоні жінок легких звичаїв (що б це не означало) можуть завиграшки вколошкати на вулиці, а їхніх дітей викрасти, аби потім продати в рабство. У Лондоні дивним чином уживаються особи королівської крові та безжальні різники. У Лондоні співіснують віртуозні музиканти та художники разом із не менш віртуозними злочинцями, які викрадають дітей та змушують їх гарувати у притонах (звісно, я не мала гадки, що то таке). Однак мені було достеменно відомо, що мій брат Шерлок, якого іноді наймали для розслідування справ самі представники монархії, неодноразово відвідував ті самі пригони, аби кинути виклик розбійникам, злодіям і королям злочинного світу. Безумовно, мій брат Шерлок — справжній герой.　

Пригадую, як доктор Ватсон захоплено перелічував усі досягнення Шерлока: вчений, хімік, неперевершений скрипаль, влучний стрілець, фехтувальник на шпагах і дерев’яних рапірах, боксер, а до всього ще й майстер дедуктивного методу.　

Це спонукало мене скласти власний перелік успіхів: умію читати, писати та рахувати; швидко знаходжу пташині гнізда; легко викопую черв’яків і рибалю; а ще (і як я могла про це забути?!) нещодавно навчилася їздити на велосипеді.　

Це порівняння виявилося таким недолугим, що я вирішила облишити невтішні думки та зосередитися виключно на дорозі, доки не дістануся Чосерлі.　

Мушу визнати, мене страшенно збентежив натовп на вимощених бруківкою вулицях. На земляних доріжках Кайнфорду ніколи не доводилося петляти поміж людей та екіпажів, торговців фруктами з тачками, жінок із кошиками, повними смаколиків, няньок із дитячими візками, численних пішоходів, які намагалися не потрапити під колеса фургонів, фаетонів і двоколісних екіпажів, возів, навантажених пивом, вугіллям та дровами, карет і навіть омнібуса[14], запряженого аж четвіркою коней. І як відшукати залізничну станцію у цьому цілковитому хаосі?　

Стривайте, здається, я щось помітила. У сірому небі понад дахами будинків, неначе страусове пір’я над жіночим капелюшком, височів стовп білого диму — до станції наближався локомотив.　

Поки я щосили крутила педалі, до мене долинув оглушливий гуркіт двигунів. Як виявилося, ми з потягом прибули до станції одночасно.　

З потяга зійшли лишень декілька пасажирів, серед яких я одразу впізнала двох високих лондонців — моїх братів. Вони були одягнені у просте дорожнє вбрання: темні твідові костюми із плетеною облямівкою, легкі нашийні хустинки та капелюхи-казанки і сап’янові рукавички. Лише шляхетне панство надягає рукавички у розпал літа. Один із моїх братів помітно погладшав, і навіть здалеку можна було помітити випнутий живіт у шовковому жилеті. Я припустила, що це Майкрофт — старший за свого брата на сім років. Інший — Шерлок — у вугільно-чорному костюмі й темних черевиках був цілковитою протилежністю братові: виструнчений, наче жердина, і худий, як гончий пес.　

Розмахуючи тростинами, вони раз по раз роззиралися довкола, щось шукаючи. Втім, їхні прискіпливі погляди ковзнули повз мене.　

Тим часом на пероні всі здивовано роздивлялися приїжджих джентльменів.　

Я зістрибнула з велосипеда та ледь не спаленіла від сорому, мене аж у жар кинуло. Тонка мереживна торочка на моїх панталонах (дідько забрав би ці делікатні речі!) зачепилася за велосипедний ланцюг, розірвалася й тепер неохайно метлялася над моїм лівим чобітком.　

Намагаючись приховати цю оказію, я впустила шаль.　

Ні, так діло не піде. Я глибоко вдихнула, кинула шаль на велосипед, який притулила до стіни. Відтак я випросталася й підійшла до джентльменів із Лондону, щосили намагаючись приховати своє хвилювання.　

— Містере Голмс? — запитала я. — І… гм… ще один містер Голмс?　

Мене одразу просвердлили прискіпливі погляди двох пар сірих очей. Аристократичні брови обох джентльменів здивовано поповзли вгору.　

Я невпевнено промовила:　

— Ви… гм… попросили зустріти вас.　

— Еноло? — в унісон вигукнули вони й навперебій засипали мене запитаннями: — Що ти тут робиш? Чому не відправила за нами екіпаж?　

— І як це ми її не впізнали — вона ж неймовірно схожа на тебе, Шерлоку.　

Отже, високий і худий чоловік справді Шерлок. Мені чомусь одразу сподобалося його худе обличчя, гострий яструбиний погляд та вигнутий, як пташиний дзьоб, ніс. Утім, я одразу відчула, що порівняння зі мною йому геть не припало до душі.　

— Я гадав, що це вулична голодранка.　

— На велосипеді?　

— Ай справді, чому в неї велосипед? Де екіпаж, Еноло?　

Я розгублено кліпнула. Екіпаж? Звісно, в нашому приміщенні для карет припадали пилом ландо[15] та фаетон, проте коней ми не тримали вже багато років — відтоді, як мамин старий лісничий відійшов у кращий світ.