Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 2)
Я завжди забувала його надягнути. Втім, цього разу вона лише мовчки провела мене поглядом.
Зараз я йшла не просто роздивлятися околиці — я намірилася знайти матінку.
Дивно, та мені справді здавалося, що я зможу відшукати її самостійно.
Щойно я вибігла з кухні, то кинулася нишпорити двором, наче бігль на полюванні. Я намагалася знайти бодай мізерний натяк на те, куди могла запропасти мама. З нагоди мого дня народження вчора зранку мені дозволили трохи довше поніжитись у ліжку, тож я не помітила, як матуся вийшла з дому. Я подумала, що вона знову малює рослини та квіти, як і завжди, тому й вирішила спочатку ретельно перевірити територію Фернделу.
Зазвичай мама не втручалася у догляд за маєтком, і рослинність буяла, як їй заманеться. Отже, мене оточували густі сади, порослі дроком[3] та ожиною галявини, а ще дикі чагарники, оповиті плющем і виноградними лозами. Й увесь цей час сірі небеса безупинно поливали мене дощем.
Наш старенький колі Реджинальд біг поруч зі мною, аж доки не втомився від холоду й зливи, а відтак вирушив на пошуки сховку. Напрочуд розумне створіння. Мені, промоклій до рубчика, варто було взяти з нього приклад, та я не могла. З кожним кроком моє хвилювання невпинно зростало, а жахливі передчуття підганяли мене, неначе удари батога. Я боялася, що цієї миті моя матуся десь лежить — поранена чи хвора, — і цей страх я не могла вгамувати. Мама була в літах, тож її серце могло відмовити будь-якої миті. А що як вона вже… Ні, навіть уголос таке сказати несила. Є ж інші слова. Відійшла. Догоріла. Відлетіла до раю. Возз’єдналася з моїм батьком.
Комусь може здатися, що ми з матір’ю були не надто близькими, то чому б мені так побиватися за нею? Однак усе було інакше: мене охопив неймовірний жах. Якщо з нею щось трапиться, це буде цілком моя провина. Я завжди почувалася винною, бо мама народила мене в непристойно пізньому віці, й відтоді я назавжди стала тягарем для родини й приводом для суперечок. Я щиро сподівалася все виправити, коли виросту. Мені здавалося, що одного дня я проллю на своє життя яскраве світло та навіки змию цю тінь ганьби.
І тоді матуся нарешті мене полюбить.
Тож вона просто мусила жити далі.
А я
У пошуках я кілька разів перетнула ліс, де сквайри споконвіку полювали на зайців і куріпок. Я залізла мало не на кожну скелю, порослу папороттю, яка й дала назву нашому маєтку[4], побувала в кожному гроті, де зазвичай полюбляла ховатися від усіх, проте цього разу вирішила не затримуватися. Я попрямувала до виходу з парку, де закінчувалися дерева та простягнулися фермерські угіддя.
Я продовжила свої пошуки у полях, адже матінка часто ходила сюди, щоб малювати квіти. Оскільки Ферндел розташовувався неподалік від міста, місцеві фермери вирощували не овочі, а дзвіночки, братки та лілії, аби потім доправляти свіжі букети до Ковент-Гарден. Тут рядочками вишикувалися витончені троянди, барвисті дівочі очка, полум’яні цинії та маки. І все це призначалося для Лондону. Споглядаючи оте квіткове море, я щоразу уявляла велике місто, де в розкішних маєтках усміхнені служниці неквапно розкладають свіжі букети в кожній кімнаті, де щовечора збираються шляхетні багаті панянки зі святковими зачісками та в розкішних сукнях, від голови до п’ят просочені ароматами анемон і фіалок. Лондон, де…
Втім, зараз велетенське квіткове поле похнюпилося від дощу, і всі мої мрії про Лондон миттю розтанули, наче туман над полями. Безкрайніми полями, які простягнулися на багато кілометрів звідси.
Як же мені знайти матусю?
У моїх мріях (зауважте, мріях про маму, а не про Лондон!) я знаходжу її сама. Я стану для неї героїнею, і вона не зводитиме з мене захопленого та вдячного за її порятунок погляду.
Та це лише марні мрії.
Дотепер мені вдалося оглянути тільки чверть маєтку, що там уже казати про поля? Якщо мама й справді хвора, вона відійде на той світ задовго до того, як мені вдасться її відшукати.
Я розвернулася та побігла назад до будинку.
Містер і місіс Лейн одразу кинулися до мене. Вони кружляли наді мною, наче горлиці над гніздом. Щойно дворецький стягнув із мене мокрий дощовик і черевики, його дружина поквапила мене до кухні, аби я хоч трохи зігрілася. Попри те що вона не мала права робити мені зауваження, місіс Лейн не змовчала:
— Хіба ж можна отак нерозважливо годинами блукати під дощем?! — сварливо запитала вона у великої вугільної печі, знімаючи з неї заслінку. — Байдуже, аристократ ти чи простого роду, недуга не пошкодує нікого, — пояснила вона чайнику, ставлячи його на піч. — Смерть не зглянеться ні на становище, ні на обставини, — доводила кухарка коробці з чаєм.
Я навіть не намагалася втручатися в розмову, адже вона зверталася не до мене. їй не можна було звертатися до мене з
— Бути самостійною — це чудово, однак не варто шукати на свою голову ангіну, плеврит, пневмонію чи ще гірші лиха. — Цього разу місіс Лейн скаржилася на мене чашкам. Відтак вона обернулася до мене й запитала вже зовсім іншим, миролюбним тоном: — Чи не бажаєте підкріпитися, міс Еноло? Чого б вам не підсунутися ближче до печі?
— Я ж там підсмажуся, як скибка хліба. І я ще не зголодніла. Скажіть краще, чи не було звістки від мами?
Однак я знала відповідь на своє запитання ще до того, як кухарка розтулила рота. Звісно, що містер Лейн або його дружина повідомили б мені, якби дізналися щось про матір, проте я не могла не запитати.
— Жодної, міс, — відказала місіс Лейн, загортаючи руки у фартух, наче немовля.
Я одразу підвелася зі стільця.
— Мені потрібно написати кілька листів.
— Міс Еноло, камін у бібліотеці не горить. Дозвольте мені принести все необхідне сюди.
Я невимовно зраділа, що не доведеться сидіти в холодному шкіряному кріслі в похмурій кімнаті. Місіс Лейн принесла до теплої кухні папір із нашим родинним гербом, каламар із чорнильною ручкою та декілька промокальниць.
Умочивши ручку в каламар, я написала кілька слів на кремовому аркуші. Мій лист був адресований місцевому констеблю. Я повідомила про зникнення матері та попросила його допомогти з організацією її пошуків.
Потім я замислилася: а чи справді потрібно це робити?
На жаль, так. Далі зволікати не можна.
Уже розважливіше я написала ще одного листа. Повідомлення, яке зовсім скоро надішлють телеграфом за десятки кілометрів:
Цей лист призначався Майкрофту Голмсу, який мешкав на вулиці Пел-Мел у Лондоні.
Таке саме повідомлення мав отримати й Шерлок Голмс із Бейкер-стріт, що теж у Лондоні.
Мої старші брати.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Допивши чай під прискіпливим по глядом місіс Лейн, я переодягнулася в сухі бриджі та заходилася збиратися в село, аби доправити свої листи до адресатів.
— Але ж надворі досі ллє як із відра… Ви знову промокнете до рубчика. Я скажу Дікові, аби він відвіз листи, куди скажете, — запропонувала місіс Лейн, знову сповиваючи руки у фартух.
Вона мала на увазі свого сина, який часто виконував у маєтку дрібні доручення під наглядом значно розумнішого за нього пса Реджинальда. Я не наважилася зізнатися місіс Лейн, що не довіряю Дікові цю важливу справу, тож просто відповіла:
— Я розпитаю людей про матусю, доки буду там. Поїду на велосипеді.
Варто зауважити, що це була не стара розвалюха із величезними колесами, а сучасний «карликовий» велосипед із пневматичними шинами, цілковито безпечний.
Невпинно крутячи педалі під мжичкою, я таки вирішила на мить зупинитися біля маленької сторожки. Насправді Ферндел навряд чи був гідний називатися маєтком, адже ми мешкали в невеличкому кам’яному будиночку (хоч і з випнутим фасадом), однак коло нього, як і належить, була гарна під’їзна алея, ворота та, звісно, сторожка.
— Купере, — звернулася я до сторожа, — чи не відкриєте мені ворота? О, до речі, ви, бува, не пригадуєте, чи відчиняли їх учора для моєї матінки?
Сторожа моє запитання неабияк здивувало, проте він на знак заперечення лише похитав головою. Воно й не дивно — леді Юдорія Голмс ніколи не виходила за межі маєтку.
Виїхавши за ворота, я одразу повернула в напрямку селища Кайнфорд.
Доїхавши до пошти, я надіслала свої телеграми, опісля залишила повідомлення для констебля та поговорила з офіцером. А відтак почалася вервечка різних відвідин: я побувала у священника, продавця зелені, пекаря, кондитера, різника, торговця рибою та ще багатьох мешканців нашого містечка, мимохідь розпитуючи кожного зустрічного про свою матінку. На жаль, ніхто її не бачив. Дружина вікарія здивовано звела брови, побачивши мене, — мабуть, через мої бриджі. Бачте, для катання на велосипеді пристойні дівчата мають відповідно вдягатися — у панталони, прикриті водонепроникною спідницею або ж будь-якою іншою спідницею, що приховує щиколотки. Я знала, що матусі часто докоряли за невміння приховувати вульгарні місця — на кшталт відерця з вугіллям, задньої стінки фортепіано та мене.
Я зажила слави проблемної дитини.
Насправді я навіть не сумнівалася у своїй ганебній репутації, хоча «пристойна» дівчина не повинна цікавитися такими речами. Втім, від моєї уваги не вислизнув той факт, що більшість заміжніх жінок чи не щороку зачинялася у своїх оселях, а за кілька місяців у них з’являлося нове немовля (аж до десятка!). І так тривало, допоки жінки не ставали старими чи не відходили на той світ. А моя матінка народила тільки двох моїх братів, значно старших за мене. Можливо, саме тому мою пізню появу раціоналіст-логік і його витончена творча дружина вважали своїм найбільшим соромом.