Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 1)

Нэнси Спрингер

Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза

«Я надто довго стояла тихо…»

Позаду мене почулися важкі кроки.　

Я кинулася навтьоки, проте було вже запізно. Кроки лунали дедалі ближче. Хтось міцно стиснув мою руку. Я закричала, проте мій рот грубо прикрила чиясь дужа долоня. Біля вуха пролунав глибокий низький голос:　

— Якщо ворухнешся або закричиш, я тебе вб'ю.　

Я заціпеніла від жаху. Широко розплющивши очі, я напружено вдивлялась у темряву, проте не могла ступити ані кроку. Мені забило дух. Доки я перелякано хапала ротом повітря, незнайомець нарешті відпустив мій лікоть і силоміць притиснув мої руки до тулуба. Здавалося, мене розчавили об кам’яну стіну, проте насправді то були його груди. Незнайомець забрав руку від мого рота. Втім, мої тремтячі губи не встигли видати жодного звуку, коли в сутіні я розгледіла відблиск леза. Довгого леза. Звуженого на кінці, наче уламок криги. То було лезо ножа.　

ІСТ-ЕНД, ЛОНДОН,

СУТІНКИ, СЕРПЕНЬ

1888 РОКУ

Темряву розтинали лише тьмяні проблиски світла від кількох уцілілих гасових вуличних ліхтарів, а також вогники від казанків, що висіли над бруківкою біля трактирів. У них старенькі продавці варили молюсків. Незнайомка, від маківки до п’ят одягнена в усе чорне, ковзала від тіні до тіні, силкуючись залишатися непоміченою, мовби й сама була примарою. У її колі не могло бути й мови про те, щоб жінка вийшла з дому ввечері без супроводу чоловіка, батька чи брата. Проте вона однаково робитиме все можливе й неможливе, щоб відшукати зниклу.　

Уважним поглядом, прихованим чорною вуаллю, вона роздивлялася все довкола, шукала якісь зачіпки та ретельно вивчала все, що траплялося на її шляху. Вона бачила розбите скло на потрісканій бруківці. Сахалася велетенських щурів, які нахабно дріботіли вулицею, тягнучи за собою огидні безшерсті хвости. Їй траплялися розхристані діти, що бігали босоніж поміж щурів і скляних дрізок. Зустрічалися й парочки — чоловіки в червоних фланелевих жакетах та жінки в дешевих солом’яних капелюшках, які спокійно прогулювалися, тримаючись за руки. Трохи поодаль, біля стіни, спав чи то просто відпочивав якийсь чоловік, а по ньому снували щури. Хтозна, може, його приспав не хміль, а сама смерть?　

Втім, дівчина не лише уважно роззиралася навкруги, але й прислухалася до звуків вулиці. Тишу закіптюженого повітря раз по раз порушувала мелодія колісної ліри[1]. До незнайомки під чорною вуаллю долинули веселі, хмільні акорди. Вона помітила, як біля входу до пабу маленьке дівча розпачливо кликало:　

— Татку! Тату?　

Вона чула крики, сміх, хмільні суперечки та вигуки вуличних торговців:　

— Устриці! Трохи оцту — й пальчики оближете! Смачнючі, соковиті устриці! Чотири штуки на пенні!　

У ніс ударив пряний запах оцту. Незнайомка відчула й аромати джину, тушкованої капусти та гарячих ковбасок, солоної води з найближчої пристані, а ще затхлий запах Темзи. Смерділо гнилою рибою та каналізацією.　

Дівчина пришвидшила ходу. Варто поквапитися, адже не лише вона вирушила на пошуки. Її так само зараз шукають. На мисливицю в чорній вуалі теж полюють. Вона має тікати якомога далі, аби чоловіки, що прагнуть її знайти, не змогли дістати свою жертву.　

Поряд із наступним вуличним ліхтарем, у дверному отворі, незнайомка помітила повію з яскраво нафарбованими губами та розмазаними на очах тінями. Вочевидь, вона на когось чекала. Раптом до жінки під’їхав екіпаж і з нього вийшов чоловік у фраку з блискучим шовковим циліндром. Попри те що на жінці у дверях була ошатна вечірня сукня із глибоким декольте, яка колись могла належати панянці з оточення цього джентльмена, незнайомка в чорному сумнівалася, що чоловік приїхав сюди потанцювати. Вона звернула увагу на виснажені очі повії, сповнені неприхованого жаху, хоч її яскраво-червоні вуста досі силкувалися посміхатися. Нещодавно продажну жінку із понівеченим порізами тілом знайшли мертвою за кілька кварталів звідси. Відвівши погляд убік, незнайомка поквапилася далі.　

Неголений чоловік, що притулився до стіни, весело підморгнув дівчині:　

— Паняночко, що ви тут робите однісінька? Скласти вам компанію?　

Якби він був справжнім джентльменом, то нізащо б не звернувся до неї, не відрекомендувавшись. Не звертаючи на нього уваги, незнайомка поспішила далі. їй не варто ні з ким розмовляти, їй тут не місце. І цей факт анітрохи її не засмучував: здавалося, що місця їй немає ніде, і дівчина чудово це розуміла. Вона завжди почувалася самотньою. Втім, її серце тривожно щеміло, коли вона напружено вдивлялась у темряву. У неї більше немає дому, вона чужинка в найбільшому місті у світі, а ще вона й гадки не має, де їй сьогодні доведеться заночувати.　

І навіть якщо, з волі Господа, їй вдасться дожити до ранку, з нею залишиться тільки примарна надія знайти ту, кого вона так любить.　

Дедалі глибше й глибше незнайомка занурювалася у похмурі нетрі лондонського Іст-Енду. Вона впевнено крокувала далі. Сама.　

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Як би мені хотілося дізнатися, чому матінці спало на думку назвати мене саме Енолою[2], тобто від народження приректи на самотність! Матуся завжди цікавилася (а можливо, й досі захоплюється) різними шифрами, тож, мабуть, мала щось на меті, даючи мені таке ім’я. Може, хотіла щось передбачити або ж якимось загадковим чином благословити мене, чи то намагалася підготувати мене до майбутнього, хоча татусь тоді ще був живий.　

За будь-яких обставин мало не щодня вона обов’язково повторювала:　

— Еноло, ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами.　

Таким було її звичне прощання, перш ніж піти блукати полем, прихопивши із собою альбом, пензлі й акварельні фарби. Та якось вона й справді залишила мене саму, коли одного липневого вечора, у день мого чотирнадцятиліття, не повернулася додому в наш Ферндел-Хол.

Спочатку материної відсутності ми й не зауважили, адже в мене було чудове святкове застілля з дворецьким Лейном та його дружиною, нашою кухаркою. Попри те що ми з мамою завжди були привітними при зустрічі, насправді ж мало цікавилися життям одна одної. Я подумала, що в неї нагодилися термінові справи, тож вона дала місіс Лейн розпорядження передати мені кілька пакунків за чаєм.　

Серед маминих подарунків я знайшла:　

* набір для малювання: папір, олівці, канцелярський ніж для їх заточування, а ще кілька гумок із індійського каучуку. І все це було охайно вкладене в дерев’яний ящичок, який виявився складаним мольбертом;　

* важкенький том під назвою «Таємні значення квітів, включно з нотатками про віяла, носові хустинки, сургучеві печатки та поштові марки»;　

* тоненький буклет із шифрами.　

Хоч я й не мала особливого хисту до малювання, матінка завжди підтримувала мою цікавість до цієї справи. Вона знала, що мені до вподоби робити нариси та майже ковтати книги одна за одною, проте до шифрів я інтересу не виявляла. попри це, мама власноруч виготовила для мене ось цей маленький буклет, зігнувши та зшивши разом кілька сторінок, які вона прикрасила витонченими акварельними квітами.　

Вочевидь, матусі довелося витратити чимало часу на цей подарунок. Отже, вона й справді про мене турбується, подумки твердила я. Переконувала себе. Кілька разів за вечір.　

Хоч я й гадки не мала, куди могла подітися мама, я все одно сподівалася, що вона повернеться додому або хоча б надішле звісточку ввечері, тож я зі спокійною душею вляглася спати.　

Однак наступного ранку Лейн заперечливо похитав головою у відповідь на моє німе запитання. Ні, господиня й досі не повернулася. Ні, жодних звісток від неї не було.　

Небо надворі запнули сірі хмари, періщив дощ — навіть погода сумувала разом зі мною.　

Після сніданку я пішла нагору до своєї спальні — мого затишного прихистку, де шафа для одягу, умивальник, комод та інші меблі, пофарбовані в білий колір, були прикрашені блакитно-рожевими букетиками по кутках. У народі такі меблі називали сільськими. Їх вважали дешевими та ставили лише в дитячих кімнатах, проте мені ці меблі неймовірно подобалися. Зазвичай.　

Однак не сьогодні.　

Я просто не могла більше терпіти ані хвилини вдома. Не мала сил навіть всидіти на одному місці. Присіла лише для того, аби похапцем взути калоші поверх черевиків. Я вбралася в сорочку та бриджі — зручний одяг, який дістався мені від старших братів, — а зверху накинула дощовик. Зодягнута від маківки до п’ят у все гумове, я потупотіла на перший поверх і прихопила парасольку зі спеціальної підставки в передпокої. Опісля зайшла на кухню та повідомила місіс Лейн:　

— Я піду на прогулянку.　

Справді дивно. Чи не щодня я казала ці самі слова, не знаючи напевне, куди йду та що хочу відшукати. У мене й не було конкретної мети. Я видиралася на дерева, аби хоча б одним оком поглянути, що ховається нагорі, й зазвичай знаходила брунатно-жовтих равликів, жмені горіхів і пташині гнізда. А якщо доводилося натрапити па гніздо сороки, на мене чекала безліч скарбів: застібки від черевиків, відрізи яскравих стрічок, загублені сережки… Я повсякчас удавала, наче хтось загубив якусь коштовну річ, а мені дали завдання її відшукати.　

Однак цього разу щось вдавати мені не довелося.　

Здається, місіс Лейн теж зрозуміла, що сьогодні все інакше. Вона мала б гукнути:　

— Де ваш капелюшок, міс Еноло?