Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 14)
Може, тут є залізнична станція?
І поки я про це думала, нічну тишу розітнув протяжний низький гудок потяга.
На світанку наступного дня я вибралася з-під букового лісу, сподіваючись, що так рано мене ніхто не помітить. Звісно, я не боялася, що хтось мене упізнає. Однак було б досить дивно виходити з такого примітивного сховку пішки та ще й із важким саквояжем як для пристойно одягненої вдови.
Так-так, саме вдови. Від маківки до п’ят я була одягнена у жалобне вбрання, яке дістала з маминої шафи. Костюм, що став доказом мого заміжжя, додавав до мого юного віку зайвий десяток років. Водночас я могла сховати під ним свої зручні старі чорні чоботи, а ще зав’язувати волосся у простий вузол, бо інших зачісок я робити не вміла. Та найкраще, що в цьому вбранні я була просто невпізнаваною. Щільна чорна вуаль, що звисала з крисів мого чорного фетрового капелюшка, огортала всю мою голову, тож я більше скидалася на пасічника, який порається коло вулика. Мої руки приховували чорні рукавички з козячої шкіри — цю деталь я продумала заздалегідь, бо не мала обручки. Темне шовкове вбрання ховало мене від маківки до п’ят, взуту в чорні чоботи.
Десять років тому матінка була значно стрункішою, тож її сукня чудово мені пасувала, навіть не довелося затягувати корсет. Власне, мені й не знадобився би й сам корсет, якби не доводилося маскувати під ним свій імпровізований «багаж». Те, що я спершу спакувала на велосипед, тепер довелося носити в саквояжі чи кишенях. Матінка ненавиділа ридикюлі, тож завчасно подбала про те, аби всі її сукні мали місткі кишені для носової хусточки, лимонних льодяників, шилінгів та пенсів тощо. Я не могла натішитися впертості й непохитності моєї матері, яка навчила мене їздити на велосипеді. Тож тепер мені страшенно шкода було кидати свого вірного механічного коня в цьому буковому лісі, проте я напевно не сумуватиму за своїм огидним сірим костюмом.
У блідій світанковій сутіні я спустилася з пагорба вздовж живоплоту до вузької стежини. Тіло було виснажене від учорашньої втечі, проте біль і страждання стали для мене справжнім благословенням — завдяки ним я мусила рухатися повільно. Тож тепер неспішною жіночною ходою, яка чудово пасувала моєму маскуванню, я прямувала стежиною до гравійної дороги у напрямку міста.
Світанок перетворився на тьмяний схід сонця. Мабуть, ось-ось почнеться злива. Власники крамничок тим часом піднімали жалюзі, а торговець морозивом заходився запрягати в дорогу стареньку шкапу. Заспана служниця викидала щось до риштака, неподалік жінка в лахміттях підмітала перехрестя. Тротуаром крокували хлопчики-газетярі зі стосами ранкових газет. Жебрак, що торгував сірниками на розі будинку, закричав:
— Хай буде світло! Сірники для джентльменів?
Декілька перехожих і справді виявилися джентльменами в циліндрах, деякі з робітників були одягнені у фланелі й кепки, а на решті висіло таке ж лахміття, як і на самому торговцеві, проте він однаково величав усіх «джентльменами». Звісно, мене він обминув увагою й не запропонував купити сірники, адже леді, як відомо, не курять.
На скляних дверях поруч зі стовпом у червоно-білу смужку золотими літерами було виведено два слова: «BELVIDERE TONSORIUM». Раніше мені доводилося чути про містечко Бельведер на пристойній відстані від Кайнфорду. Роззирнувшись, я помітила напис «Ощадний банк Бельведеру», викарбуваний на кам’яній перемичці величної будівлі неподалік. Чудово, я дісталася потрібного місця. «Неймовірно, — подумалося мені, доки я переходила на той бік вулиці, переступаючи кінський послід, — як
— Цибуля, картопля, пастернак! — вигукував якийсь чоловік, штовхаючи поперед себе візок із продуктами.
— Свіжі гвоздики на бутоньєрки для справжніх джентльменів! — закликала закутана в шаль жіночка, що тримала цілий кошик квітів на продаж.
— Неймовірне викрадення! Читати всім! — раптом заверещав хлопчисько-газетяр.
Викрадення?
— Маркіза Тьюксбері викрали з Безілвезер-Холу!
Мені й справді кортіло про це прочитати, але спочатку слід знайти залізничну станцію.
Із такими думками я рушила слідом за вишукано вбраним джентльменом у циліндрі та рукавичках, який мимохідь чіпляв свіжу гвоздику до свого лацкана. Схоже, він ішов до міста у якихось справах.
На підтвердження моєї гіпотези вже за мить почувся оглушливий гуркіт двигуна, від ричання якого аж земля здригнулася під ногами. Відтак я побачила вежі й загострений дах залізничної станції. Годинник на одній із веж показував пів на сьому. Одразу ж почувся скрегіт гальм потяга, що прибував на станцію.
Не знаю, чи поїхав мій мимовільний супутник до Лондону, оскільки, щойно ми наблизилися до платформи, мою увагу привернуло незвичайне видовище.
На пероні поволі збирався натовп роззяв. Кілька констеблів вишикувались у ряд, аби стримувати витріщак, доки інші урядники в блакитних уніформах рушили назустріч потягу. Локомотив тягнув лише один вагон, на якому виднівся напис «Поліцейський експрес». Із вагона вийшли декілька чоловіків у дорожньому одязі. їхні плащі видовищно тягнулися по долівці, а «вуха» їхніх картузів, зав’язані у бантики на головах, скидалися на кролячі вушка. «Кумедно», — подумала я, пробираючись крізь натовп до віконечка, де продавали залізничні квитки.
Навколо мене клекотіло сонмище збуджених голосів, наче я потрапила до киплячого казанка.
— Це ж Скотленд-Ярд, авжеж. Детективи в цивільному одязі.
— Кажуть, вони відрядили людей за Шерлоком Голмсом…
Матінко рідна! Спинившись, я уважно прислухалася.
— Проте він не приїде — важливі родинні справи…
Як на те чоловік, що це сказав, пройшов повз мене (хай йому грець!) і його слова розтанули в безладному белькотанні юрби. Більше я не почула ані слівця про свого брата.
— Моя кузина — друга помічниця покоївки в маєтку…
— Подейкують, що герцогиня геть спала з розуму.
— …і вона каже, буцімто вони…
— А герцогові саме час…
— Старий Пікерінг із банку каже, що вони досі чекають на повідомлення з вимогами про викуп.
— Кому здався той хлопчисько без викупу?
Гм… Схоже, «неймовірне викрадення» відбулося десь неподалік. І справді, спочатку я помітила, як декілька детективів сіли в ландо і вже за мить помчали до зеленого парку, який розкинувся поруч із залізничною станцією. Понад деревами здіймалися сірі готичні вежі маєтку, який, судячи з розмов довкола, мав назву Безілвезер-Хол.
Цікаво.
Втім, на мене чекали важливіші справи — потрібно придбати квиток…
Однак за мить я з’ясувала, що дістатися Лондону буде нескладно. Щогодини від ранку до самісінького вечора туди йшли потяги.
— Зник син герцога! Читати всім негайно! — закричав хлопчисько-газетяр, який стояв під розкладом потягів.
У провидіння я не вірила, тож мені стало дуже цікаво, чому доля завела мене саме сюди, на місце злочину, доки мій знаменитий брат десь далеко. Думки роїлися в голові, наче бджоли, і я не мала сил опиратися спокусі. Відмовившись від ідеї дістатися до віконця залізничної каси, я придбала газету.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
У кав’ярні біля станції бельведер я обрала найвіддаленіший столик у кутку та відвернулася до стіни, аби нарешті підняти вуаль. Мені кортіло зробити це з двох причин: по-перше, щоб поснідати випічкою з чаєм, а по-друге, щоб роздивитися зображення юного маркіза Тьюксбері з Безілвезера.
На офіційному студійному портреті, що займав мало не половину першої шпальти газети, був зображений хлопець, одягнений у… Господи, сподіваюся, його не примушують щодня носити оте оксамитове вбрання з воланами! А як йому ведеться з довгим, до плечей, білявим волоссям, закрученим у блискучі локони? Схоже, його матінка надто захоплювалася «Маленьким лордом Фонтлероєм»[25] — жалюгідним виданням, від якого постраждало ціле покоління хлоп’ят зі шляхетних родин. Наслідуючи стиль Фонтлероя, маленький маркіз Тьюксбері носив лаковані черевики зі шкіряною пряжкою, білі панчохи, чорні оксамитові штани до колін із сатиновими бантами по боках і поясом під чорним оксамитовим жакетом із білими мереживними манжетами та комірцем. Юнак дивився в об’єктив геть байдужим поглядом, однак мені чомусь здалося, що його щелепи зціплені.
ЮНИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ ГЕРЦОГА ТАЄМНИЧО ЗНИК
Таким був заголовок.
Потягнувшись по другу булочку, я прочитала: