Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 13)

Власне, на мені теж були два клунки, сховані під темно-сірою спідницею: один — спереду, а інший — позаду. Той, що ховався попереду, був унікальною підкладкою для бюста. Я її потайки пошила для себе із позичених у маминому гардеробі матеріалів. Ззаду був так званий поліпшувач для сукні.　

Чому, йдучи з дому, матінка одягнула турнюр, але не взяла із собою його наповнювач із кінського волосу?　

Відповідь здавалася мені очевидною — аби приховати на місці турнюра багаж, потрібний для втечі.　

І я, кому пощастило мати пласкі груди, пішла її слідами, однак сягнула на крок уперед. Різноманітні регулятори, збільшувачі та поліпшувачі залишились у Ферндел-Холі в димарі моєї спальні. Замість них я одягнула тканинні торбинки — власне, це і був мій багаж, — наповнені спідньою білизною, обгорнутою довкола рулонів банкнот. До того ж я склала ретельно обрану запасну сукню та причепила її ззаду поміж зборками спідниці, тож тепер вона бездоганно повторювала форму мого шлейфа. У кишенях помістилися носова хустинка, брусок мила, гребінець і щітка для волосся, мій новенький дорогоцінний буклет із шифрами, ароматні солі, свічки… Із собою я дійсно взяла цілу валізу потрібних дрібниць.　

Застрибнувши на велосипед, я скромно прикрила щиколотки спідницею й поїхала далі.　

Вправному велосипедистові дорога не потрібна. Скільки себе пам’ятаю, я завжди каталася фермерськими угіддями та пасовиськами. На запеченій, наче залізо, землі за мною не залишалося слідів.　

Подумки я вже уявляла, як відзавтра мій брат, славетний детектив Шерлок Голмс, намагатиметься відшукати не лише зниклу матір, але й сестру.　

Він очікує, що я втечу від нього, тож я вирішила, що втечу до нього.　

Шерлок мешкав у Лондоні, як і Майкрофт. Саме тому, а ще й через те, що Лондон зажив слави найбільшого та найнебезпечнішого міста у світі, жоден із братів нізащо не подумав би, що я можу податися саме туди.　

Отже, до Лондону я і поїду.　

Вони гадатимуть, що я переодягнуся у хлопчика. Ймовірно, їм відомо про мою любов до бриджів. Тим більше, у Шекспірівських та інших художніх творах дівчата-втікачки завжди видавали себе за хлопців.　

Отож цього я точно не робитиму.　

Я вибрала образ, у якому мої брати ніколи не очікували побачити мене, худорляву та непропорційну, у сукні, що ледь прикриває мої коліна.　

Я прикидатимуся дорослою жінкою.　

А щойно все буде готово, розпочну пошуки своєї матері.　

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Я могла доїхати аж до Лондону головною дорогою, однак це була погана ідея. Надто багато людей мене помітило б. Ні, мій план поїздки до Лондону простіший і, як я сподівалася, цілком нелогічний, — відсутність самого плану. Погодьтеся: якщо я сама достеменно не знатиму, що роблю, то як про це здогадаються мої брати?　

Звісно, вони робитимуть якісь припущення; приміром, скажуть: «Мати возила її до Бату, тож, можливо, вона поїде туди», або «У її кімнаті є книга про Вельс, із позначками олівцем на карті; може, вона зараз там». (Я дуже сподівалася, що брати знайдуть книгу, яку я навмисно сховала в ляльковому будиночку як хибну підказку. Книжка «Таємні значення квітів» була надто великою, аби брати її з собою, тому я заховала її серед сотень інших фоліантів у бібліотеці маєтку). Майкрофт і Шерлок застосовуватимуть метод індукції; тож я вирішила, що можу покластися на удачу. Я дозволила дорозі завести мене на схід, обравши найбільш кам’янистий шлях, на якому не помітні сліди від велосипедних коліс.　

Байдуже, куди заведе мене цей день чи наступний. Я їстиму хліб і сир, спатиму просто неба, як кочівники, і зрештою рано чи пізно натраплю на залізничну колію. Прямуючи нею в якийсь бік, я обов’язково виїду на залізничну станцію. Окрім Чосерлі (бо там мене насамперед шукатимуть брати), мені підійде будь-яка станція в Англії, оскільки всі залізничні колії ведуть до Лондону.　

Нічогенькі випробування для юної леді на виданні з 50-сантиметровою талією, яка звикла снідати вівсянкою та носити вовняний одяг!　

Із цими радісними думками я крутила педалі, їдучи повз пасовисько для корів, через трав’янисті луки, і нарешті виїхала на відкриті болота, подалі від знайомого села.　

Над головою у небесній блакиті співали жайворонки. Так само співало й моє стривожене серце.　

Доки я їхала бездоріжжям та уникала селищ, мені майже не траплялися перехожі. Лиш де-не-де якийсь фермер відведе погляд від засіяного ріпою поля, однак його анітрохи не дивувала поява дорослої панянки на велосипеді. Власне, таких любителів велосипедних прогулянок останнім часом значно побільшало. На всипаній гравієм доріжці я навіть зустріла ще одну велосипедистку в бежевому вбранні, ми привітно кивнули одна одній. Вона вся блищала від спеки й фізичного навантаження. Ви ж знаете, що коні упрівають, чоловіки пітніють, а леді блищать. Впевнена, що я так само блищала. Навіть відчувала, як увесь цей «блиск» стікає по моїх боках під корсетом, сталеві ребра якого до болю натирали мені під пахвами.　

У полудневий час я відчула втому, тому вирішила зупинитися, аби перекусити. Тим більше, що за минулу ніч я не стулила очей. Влаштувалася я під розлогим берестом на м’якому моху. Мене страшенно хилило в сон, хотілося опустити голову на подушку з моху. Проте попоївши, я зробила над собою зусилля й знову всілася на велосипеда — потрібно втекти якомога далі, перш ніж мене почнуть шукати.　

Того дня я недарма часто згадувала кочівників: мені зустрівся табір циган у яскравих круговерхих фургончиках. Більшість шляхтян зневажали циган, проте мама іноді дозволяла їм зупинятися у нашому Фернделі. Змалку я ними захоплювалася і навіть зараз зупинилася, аби краще їх роздивитися. Я з цікавістю розглядала їхніх різномастих коней, які гарцювали й смикали головами попри сильну спеку. Без остраху я помахала рукою мандрівникам у фургончиках, бо серед усіх людей на світі найменше слід боятися, що цигани розкажуть про мене поліції. Похмурі чоловіки не звертали на мене уваги, проте декілька жінок із відкритими головами, шиями та руками помахали мені у відповідь. Дітлахи в лахміттях махали, пищали та кричали до мене, вимагаючи грошей. Безсоромні, брудні та злодійкуваті… Саме так назвала б їх місіс Лейн, і, гадаю, вона мала рацію. Втім, якби в моїй кишені було кілька пенні, я б неодмінно їм кинула.　

Того ж дня на сільській дорозі я зустріла мандрівного торговця. Його фургончик був обвішаний посудом, парасольками, кошиками, морськими губками, пташиними клітками, пральними дошками й іншим крамом. Я зупинилася та попросила показати все його добро, від мідних чайників до гребінців із черепашачих раковин. Я навмисно відволікала його увагу, перш ніж купити те, що насправді було мені потрібне, — саквояж.　

Перекинувши своє придбання через кермо велосипеда, я поїхала далі.　

Мені зустрічалися й інші мандрівники, які подорожували і на своїх двох, і на різних транспортних засобах — починаючи від карет із четвірками коней і закінчуючи возами, запряженими віслюками. Проте пам’ять почала мене підводити, коли дедалі більше давалася взнаки втома. Як на землю впали сутінки, кожна клітинка мого тіла нестерпно боліла. Я ще ніколи не була такою виснаженою. їдучи по траві, до самісіньких коренів вищипаній вівцями, я щосили налягала на педалі велосипеда. Нарешті я дісталася низького, вкритого гострим вапняком пагорба, на верхівці якого буяв буковий гай. Опинившись у прихистку розлогих дерев, я одразу кинула свій велосипед і безсило впала на бруд і торішнє листя. Мій настрій став настільки ж пригніченим увечері, наскільки піднесеним був уранці; мене охопила тривога: чи знайду я сили завтра знову сісти на велосипед?　

Можна було заснути просто тут, хоча… Вперше мені спало на думку: а що, як вночі піде дощ?　

Мій план «нічого не планувати завчасно» із кожною хвилиною важких роздумів здавався дедалі безглуздішим.　

Посумувавши хвильку, я таки звелася на ноги й під покровом темряви зняла капелюх, шпильки, «багаж», який везла на собі, та цей жахливий корсет. Надто стомлена, аби навіть думати про їжу, я скрутилася на землі та, загорнувшись у нижні спідниці брудного костюма, миттєво провалилася в сон.　

Ця ніч була несхожою на жодну з попередніх. Посеред ночі я несподівано прокинулася.　

Я страшенно зголодніла.　

На небі не виднівся місяць, його щільно запнули хмари. Можливо, скоро задощить, а без місячного чи зоряного сяйва я не зможу відшукати їжу, яку везла на велосипеді. Як не зможу знайти й сірники, які легковажно залишила коло їжі. Гадаю, мене можна буде сміливо вважати щасливицею, якщо я взагалі зараз натраплю на свою згубу.　

— Прокляття, — сердито пробурмотіла я, відчуваючи, як букове гілля шмагає мене по обличчю та плутається в одязі, щойно я спробувала звестися на ноги.　

Втім, за мить я геть забула про їжу і заціпеніла, пильно вдивляючись у темряву, бо зовсім близько від мене спалахнули яскраві вогні.　

То були гасові лампи. Виблискуючи поміж стовбурів дерев на пагорбі, вони привітно сяяли вдалині, наче зорі, що посипалися з неба на землю.　

Село. Я видралася на пагорб з одного боку, навіть не здогадуючись (бо була надто втомлена, щоб іти у розвідку), що село розкинулося з іншого боку.　

Переді мною радше простягнулося містечко, доволі велике для того, аби мати гас.