Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 16)
Цього було б цілком достатньо, якби — як я часто себе заспокоювала — мама справді була жива й здорова.
Та в будь-якому разі мені залишалося тільки чекати. Принаймні так здавалося раніше. Однак тепер, коли я знайшла своє справжнє покликання, я можу зробити значно більше. Нехай мій брат Шерлок залишається єдиним у світі приватним детективом-консультантом, скільки йому заманеться. А я стану єдиною у світі приватною зникологинею-консультанткою. Узявшись за це ремесло, я мала б змогу зустрічатися з освіченими жінками, які збиралися у власних чайних кімнатах по всьому Лондону. Ці жінки могли знати маму! А ще я мала б можливість познайомитися з детективами зі Скотленд-Ярду, куди Шерлок уже надіслав запит щодо маминого зникнення, і з іншими високопосадовцями та, можливо, навіть із непорядними людьми, які торгували інформацією. Оце так можливості! Схоже, я народжена, аби стати зникологинею. Шукачкою зниклих дорогих серцю людей. І… І мені варто вже припинити про це мріяти й взятися до справи негайно, просто зараз.
Доки мене не перервали, я бачила лише одну можливість для сховку — дерево. Повертаючись назад до нудоти вилизаним парком маєтку Безілвезер, я зосередилася на пошуках цього конкретного дерева. Воно має бути розташоване не надто близько до Безілвезер-Холу та його англійського саду, і не надто близько до краю парку. Найімовірніше, це дерево має бути всередині лісосмуги, де очі дорослих не мали б змоги підглядати. Подібно до мого сховку у Фернделі під плакучою вербою в лощині з папороті воно теж мало бути особливим, гідним називатися сховком. Раптом мжичка припинилася й визирнуло сонце. Я встигла обійти майже всю територію парку, аж ось натрапила на те, що шукала.
Насправді це було не одне дерево, а аж чотири, й росли вони з одного стовбура. Чотири кленові саджанці, посаджені в одному місці, дивом прийнялися, утворивши симетричне гроно, чотири стовбури якого пнулися вгору під крутим кутом одне до одного, з ідеальним квадратом простору між ними.
Поставивши одну ногу на вузлувату гілку та вхопившись за зручну гілку, я прудко заскочила нагору й опинилася на висоті одного метра над землею поміж У-подібними стовбурами — ідеальною віссю в центрі чотирикутного всесвіту, оточеного листям. Неймовірно!
Однак раптом я помітила дещо ще неймовірніше. Я збагнула, що раніше тут хтось був — можливо, молодий маркіз Тьюксбері. Він забив у стовбур одного з дерев із внутрішнього боку великий цвях, а точніше залізничний кілок. Навряд чи хтось із випадкових перехожих звернув би на нього увагу. Втім, кілок тримався міцно.
Нащо він тут? Аби щось повісити? Однак для цього можна скористатися значно меншим цвяхом. Я добре знала, навіщо потрібен такий кілок, — щоб поставити ногу, коли залазиш нагору.
О, яке щастя знову опинитися на дереві після стількох тижнів існування у жіночій подобі… Проте мені не давали спокою тривожні думки: що як мене хтось помітить? Дама-вдова на дереві?
Я роззирнулася навкруги і, не побачивши нікого, наважилася ризикнути. Зняла капелюшок і вуаль, сховавши їх у листі над головою, підібгала спідниці сукні вище колін і закріпила їх шпильками від капелюшка. Потім, поставивши ногу на кілок і схопившись за гілку, я підтягнулася вгору. Віття плуталося в моєму волоссі, та мені було байдуже. Попри звичне шмагання по обличчю, підніматися було так само легко, як і лізти по драбині, — і дійсно зручно, хоч мої хворі кінцівки протестували чи не на кожному сантиметрі шляху. На щастя, юний маркіз Тьюксбері забив залізничні кілки саме там, де не було кленового гілля, за яке можна вхопитися.
Напрочуд кмітливий хлопчина, цей маркіз. Напевно, він дістав ці залізничні кілки на коліях, що тягнулися неподалік родинного маєтку. Сподіваюся, жоден із потягів не зійшов із рейок через його витівку.
Піднявшись приблизно на шість метрів, я зупинилася, аби поглянути, куди ж мене завели підказки маркіза. Я задерла голову і… о Боже!
Він спорудив на дереві платформу. Коли дерева вкриті листям, із землі цю споруду годі побачити, однак із мого місця можна було помилуватися нею — це був квадратний каркас, виготовлений із обрізків непофарбованих дощок і встановлений поміж чотирьох кленів. Опорні балки простяглися поміж стовбурами дерев, затиснуті на шпичаках дерев або закріплені шворкою, прив’язаною по кутах. Дошки лежали поперек балок, утворюючи примітивну подобу підлоги. Я одразу уявила, як хлопець збирав цю деревину по підвалах чи на горищах хлівів, чи бозна-де ще, а потім тягав дошки сюди. Можливо, навіть скрадався вночі, аби підняти їх на дерево за допомогою мотузки, а відтак власноруч мостив підлогу. І весь цей час його матінка накручувала його волосся щипцями й одягала в атласне, оксамитове й мереживне вбрання! Господи, змилуйся наді мною!
В одному кутку платформи хлопчина залишив отвір, крізь який можна було «увійти». Варто зауважити: щойно я просунула в нього голову, як моя шана до молодого маркіза Тьюксбері ще більше зросла. Напнуте квадратне полотно (можливо, обшивка фургона) слугувало дахом його сховку. По кутах хлопець розклав ковдри, які зазвичай стелили на сідла під час їзди верхи. Мабуть, він «позичив» їх на конюшні й згорнув таким чином, щоб на них зручно було сидіти. У чотири стовбури дерев юнак забив цвяхи, на яких тепер висіли петлі з крученого мотузка, зображення човнів, металевий свисток та безліч інших дрібничок.
Я залізла всередину, аби краще все роздивитися.
Утім, мою увагу одразу привернуло вражаюче видовище посеред дощаної підлоги.
Клапті тканини, пошматовані так, що я не одразу втямила, що це таке. Чорний оксамит, біле мереживо, блакитний атлас… Схоже, це залишки того, що раніше було чиїмось вбранням. А вінчало цю купу сміття волосся — довгі хвилясті локони золотавого кольору. Мабуть, він постригся наголо. Маркіз Тьюксбері увійшов до цього сховища й пошматував своє вбрання, до того ж зробив це добровільно. Жоден викрадач не наважився б і навряд чи зміг би його сюди затягнути. З огляду на все, Тьюксбері покинув цю схованку так само, як і потрапив сюди, — теж з власної волі, а зробив це заради того, щоб ніколи більше не бути маркізом Безілвезером.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Опинившись на землі, я опустила спідниці, знову пришпилила чорний капелюшок, аби сховати під ним свою скуйовджену зачіску, й опустила вуаль, яка прикривала обличчя. Йдучи наосліп, я й гадки не мала, що робити далі.
На вказівний палець я накрутила довге пасмо кучерявого білявого волосся, решту залишила там, де й знайшла. Уява малювала, як це волосся, жмутик за жмутиком, розтягнуть дикі птахи, щоб вимостити ним свої гнізда. Я подумала про німе розлючене послання втікача, яке він залишив у своєму таємному сховку, і про сльози, які бачила на очах його матері. Бідолашна жінка. Але ж і хлопця шкода не менше! Його змушували носити оксамит і мереживо, а це аніскілечки не краще, ніж корсет із металевими ребрами.
Раптом мені здалося, що все на світі відбувається невипадково — я, Енола, стала такою ж утікачкою, як і юний маркіз Тьюксбері. Сподіваюся, йому хоча б вистачило розуму змінити ім’я. А я, назвавшись у цій місцині Енолою Голмс, повелася божевільно, і тепер наді мною тяжіє небезпека. Треба негайно забиратися звідси.
Втім, я ще мушу втішити нещасну герцогиню. Ні. В жодному разі. Потрібно покинути маєток Безілвезер якомога швидше, доки…
— Місіс Голмс?
Завмерши з несподіванки, я раптом зрозуміла, що стою на проїзній частині, прямісінько перед Безілвезер-Холом, і не знаю, йти мені вперед чи відступати. Хтось знову гукнув мене:
— Місіс Голмс!
Сховавши пасмо світлого волосся в руці, я озирнулася й побачила перед собою чоловіка в дорожньому плащі, який квапливо спускався до мене мармуровими сходами. Один із лондонських детективів.
— Перепрошую, що наважився звернутися до вас, — промовив він, зупиняючись поруч. — Однак охоронець передав, що ви тут, і я хотів…
Це був невисокий, схожий на ласку чоловік. Навряд чи його можна було назвати м’язистим, якими зазвичай видавалися працівники поліцейського відділку. І хоч його зовнішність не вселяла страху, чорні очі-намистинки цього чоловіка наче свердлили мене наскрізь, як блискучі бедрики, вони намагалися проповзти прямісінько під мою вуаль.
Доволі високим тоном чоловік вів далі:
— Я знайомий Шерлока Голмса. Мене звуть Лестрейд.
— Як ся маєте?
Я не запропонувала йому потиснути руки.
— Дуже добре, дякую. Мушу сказати, що мені надзвичайно приємно з вами познайомитися.
Допитливий тон чоловіка свідчив про те, що йому кортіло щось випитати в мене. Детектив знав, що мене звуть Енолою Голмс, він бачив, що я вдова, саме тому й звернувся до мене «місіс». Утім, якщо я була невісткою братів Голмсів, то навіщо Шерлоку відправляти мене замість себе?
— Мушу визнати, Голмс ніколи про вас не згадував.
— Справді? — Я ввічливо кивнула. — А хіба ви обговорювали з ним його родину?
— Ні! Тобто в нас досі не було такої можливості.
— Звісно, не було.
Я сподівалася, що мій тон залишався спокійним, проте думки роїлися, як бджоли у вулику.
За першої ж нагоди цей вивідач обов’язково розповість Шерлокові, що зустрічався зі мною й за яких обставин це було. Ба ні, навіть гірше! Оскільки він працює інспектором Скотленд-Ярду, то може будь-якої миті отримати телеграму щодо мого зникнення.