Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про таємничі букети (страница 1)

Ненсі Спрінґер

Енола Голмс. Справа про таємничі букети

Присвячую своїй матері

БЕРЕЗЕНЬ, 1889

«Божевільні геть позбавлені здорового глузду», — думає собі доглядачка. Та, зрештою, хіба ж не через відсутність здорового глузду вони божеволіють? Узяти до прикладу хоча б нового пацієнта: якби в нього було бодай трохи клепки, то він би робив руханку разом із іншими пацієнтами на внутрішньому подвір’ї, особливо цієї гарної, погожої днинки, чи не першої за всю весну. Виконував би вказівки на кшталт: «Струнко! Глибокий вдих! Підведіть очі й споглядайте велич небесної тверді! Тепер кроком руш! З лівої ноги — раз, два, три, чотири!» І від цього потроху одужував би, а натомість…　

— Випустіть мене, — торочить він уже, мабуть, всоте. — Я — англієць! Таке ставлення до громадянина Британії просто неприпустиме!　

І хоч говорить він сердито, та принаймні не лається, це доглядачка мусить визнати. Коли чубився з охоронцями та поставив синця під око директорові — ба навіть тоді не прохопився лайкою. І досі тримається, тільки вперто скаржиться:　

— Випустіть мене. Я вимагаю поваги як вірний підданець королеви. Негайно випустіть мене з цієї клятої труни!　

— Це не труна, містере Кіпперсолте, — відповідає доглядачка знудженим, однак заспокійливим тоном, сидячи в незручному дерев’яному кріслі, пом’якшенням у якому слугує її власне пишне тіло, поки над її колінами пурхають спиці, виплітаючи шкарпетку. — Можливо, верх і низ таки схожі на труну, та вам чудово відомо, що стінки труни не мають вертикальних поперечок, крізь які ви можете дихати. І я бачу, що у вас немає жодних проблем…　

— Немає проблем? — Чоловік, який лежить у гамівній скрині, заходиться реготом. Від цього реготу доглядачка пропускає петельку, супиться й відкладає своє плетиво. Натомість тягнеться по папір та олівець. — Немає жодних проблем у цьому диявольському пристрої? — кричить чоловік поміж нападами неприродно гучного верескливого реготу.　

— З вигляду ви не хворий, — відповідає доглядачка з поштивою гідністю. — У вас чистий матрац, ви можете змінювати позу, рухати руками. Колиска явно краща, ніж гамівна сорочка.　

— Колиска?! То он як ви це називаєте! — Чоловік і далі регоче без вагомої на те причини. Доглядачка уважно дивиться на нього: треба добре його пильнувати — він на диво прудкий як на свою кремезну статуру, та ще й винахідливий. Йому майже вдалося перемахнути через паркан.　

У щойно розпочатому журналі стану здоров’я містера Кіпперсолта вона записує дату й час, а також нотатку: «Пацієнт сміється від очевидного нападу істерії». У попередніх записах вказано, що містер Кіпперсолт опирався спробам одягнути його в сіру вовняну форму, коли його речі забрали на зберігання; відмовлявся їсти; його сеча світла й прозора, кишковий тракт працює належним чином, і він видається доволі охайним; у нього немає деформацій голови, тулуба чи кінцівок; він доволі розумний і користується носовичком.　

— То цією колискою ви будете обмежувати мою свободу? — Його дратівливий сміх вщухає. Сам він чоловік середнього віку, приємний на вигляд, схожий на солдата, та часто пригладжує свої вуса пальцями — чи то для заспокоєння, чи то в задумі. — Коли ви мене випустите?　

— Після того, як вас огляне лікар.　

Точніше, після першого уколу хлоралгідрату[1], впевнена доглядачка. Лікар психіатричної лікарні й сам залежний від лаудануму[2] та інших препаратів, тож мало турбується про пацієнтів, лише робить їм уколи.　

— Лікар? Та я сам лікар! — Новоспечений божевільний знову аж завиває від сміху.　

Доглядачка робить нотатку: «Живе у власних грандіозних ілюзіях». Вона відкладає журнал і знову береться за плетиво. Виплести п’ятку шкарпетки — страшенна морока, але таке вже життя, коли ти є дружиною директора божевільні: завжди є купа невідкладних справ і жодної хвилинки тиші, щоб відпочити душею, прогулятися чи погортати газету. Ще й медсестер треба пильнувати не менше, ніж пацієнтів. Сюди не дійшли реформи Флоренс Найтінгейл[3], тож тутешній персонал у кращому разі неписьменний, якщо не в полоні гріхів — здебільшого зазирає до чарки.　

Доглядачка зітхає, намагаючись підібрати ту петельку, що вислизнула, й мимоволі відповідає трохи роздратовано:　

— Лікар? Не може бути, містере Кіпперсолте. У ваших паперах зазначено, що ви крамар.　

— Моє ім’я не Кіпперсолт! Я не той, ким ви мене називаєте! Чому ніхто в цьому триклятому місці не хоче зрозуміти, що я потрапив сюди через якесь безглузде непорозуміння?!

Відчуваючи на собі погляд чоловіка, який лежить у ліжку, схожому на труну, матрона втомлено всміхається.　

— Містере Кіпперсолте, я працюю тут уже тридцять років, і тутешні пацієнти здебільшого переконані, що відбулась якась прикра помилка, утім, це зовсім не так. — Авжеж, хіба може бути помилкою чималий шмат грошей, виданий на руки? — Візьмімо, приміром, джентльменів — таких, як ви. Тут бували декілька тих, що звалися Наполеонами, — цей випадок найпоширеніший, а були ще принц Альберт, сер Волтер Дрейк і Вільям Шекспір…　

— Я кажу вам правдуі　

— …і декого з цих бідолашних блудних душ таки змогли вилікувати, — веде далі доглядачка, пропускаючи повз вуха його слова. — Однак деякі й досі лишаються тут. Це те, чого ви прагнете, містере Кіпперсолте? Залишитися тут до кінця своїх днів?　

— Моє ім’я не Кіпперсолт! Я Ватсон! — Навіть крізь ґратки ліжка матрона бачить, як наїжачилися його вуса.　

Матрона потурає його примхам і лагідно відповідає:　

— В одній із сусідніх палат лежить Шерлок Голмс. Цікаво, чи поручиться він за вас?　

— Та ви здуріли! Я кажу вам, що я — Джон Ватсон, доктор медицини й письменник! Вам потрібно лише зателефонувати у Скотленд-Ярд…　

Зателефонувати? Та в цій глушині, далеко на північ від Лондону, ніхто навіть не бачив телефона і в руках не тримав цю новомодну штукенцію. Зателефонувати у Скотленд-Ярд? Ха! Знову грандіозні фантазії.　

— …і попросити до телефона інспектора Лестрейда. Він підтвердить мою особу…　

— Нісенітниці, — бурмоче матрона. — Дурниці.　

Невже він справді вважає, що директор буде когось розпитувати? Поверне добрячу суму внеску на утримання й випустить його на волю?　

Та цей чоловік марить.　

— А зараз тихенько, тс-с-с.　

Доглядачка стривожено бурмоче йому щось заспокійливе, ніби намагаючись вгамувати ди　тину. Якщо пацієнта не втихомирити вчасно, таке збудження може викликати лихоманку. Вже минуло два дні, а містер Кіпперсолт і досі меле ту саму маячню, що й тоді, коли його тільки привезли. Який прикрий випадок. Доглядачці доводилося мати справу з багатьма душевнохворими, але цього пацієнта їй особливо шкода: здається, він був би чудовою людиною, якби мав клепку в голові.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Важко вибрати собі нове ім’я, гадаю, навіть складніше, ніж дати ймення немовляті. Адже із собою людина навдивовижу близька, а з дитиною — ледве знайома. І, певно, через якусь творчу примху моя мама вирішила назвати мене Енола, що задом наперед читається як «самотня»^1[4].　

«Не думай про маму».

Хоча велике садно на моєму обличчі вже зійшло, та ще більше — від образи — зосталося. Тож коли цього березня 1889-го року випала перша погожа й сонячна днинка, я залишалася у своїй найманій кімнатці. З аркушем паперу й олівцем у руках я всілася при відчиненому вікні (як же приємно подихати свіжим повітрям, хай навіть і лондонським, після довгої зими!) та споглядала бурхливу вулицю Іст-Енду. Мою увагу　 привернула сцена внизу: величезна отара овець, що тупотіла копитами вздовж вулиці, зупинила весь транспорт включно із вагонетками з вугіллям, віслючими бричками, тачками вуличних торговців овочами й возами, що зіткнулися голоблями. Візники обсипали одне одного жахливими прокльонами. Армійські вербувальники у червоній формі та інші роззяви витріщалися на цей гармидер, посміхаючись; сліпий жебрак із обідраним хлопчиком-поводирем намагався обійти затор; вуличні хлопчаки повидиралися на ліхтарні стовпи, щоб поглипати на метушню й поглузувати, а жінки у закіптявілих шалях квапливо дріботіли у своїх справах.　

Вони — до знемоги виснажені працею жінки з бідних нетрів — мусили кудись іти, на відміну від мене.　

Я опустила погляд на аркуш паперу на колінах і прочитала написані слова:　

Енола Голмс 　

Поспіхом, сильно натискаючи на олівець, я закреслила цей напис — моє ім’я, яким я ну ніяк не можу користуватися. Бачте, мої брати, Майкрофт і Шерлок, нізащо не повинні знайти мене, адже їм так кортить керувати мною і за допомогою уроків співу та всіляких подібних тортур перетворити мене на прикрасу шляхетного товариства. І зробити це вони можуть цілком законно. Приміром, запроторити мене до пансіону. Або до жіночого монастиря, чи сиротинця, чи академії з розпису порцеляни для юних леді — та куди їм заманеться. А Майкрофт найстарший, навіть не порушив би закону, якби замкнув мене довіку в божевільні. Таке ув’язнення вимагало б лише підписів двох лікарів, один із яких був би психіатром, ласим до грошей, що необхідні йому для утримання своєї установи. А ще підпису самого Майкрофта. А цей ладен на все, аби тільки занапастити мене.　

Я написала:　

Айві Мешл

Цим іменем я користувалася впродовж тих шести місяців, поки була геть самотньою втікачкою. «Айві»[5] означає відданість, а «Мешл» — це перекручене «Голмс»[6].І мені подобалося це ім’я. Я залюбки залишила б його, однак боялася — адже Шерлок знав про те, що я використовувала ім’я Айві як код, коли спілкувалася з мамою на　 шпальтах приватних оголошень.