Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про таємничі букети (страница 4)
— Чим вам помогти?
Я підняла очі й побачила перед собою усміхнену жінку середнього віку у простих блузі та спідниці, загалом доволі приязну, однак владну. Це
Моєму трохи перенапруженому мозку знадобилася хвилинка, аби пригадати, що Пертелота — це ім’я дуже практичної квочки з Чосерової історії про Шантеклера.
Не дивно, що Шерлок Голмс більше не потикав сюди носа. Якимось чином власність перейшла, так би мовити, від півня до квочки, а, як колись прохопилася мені дружина нашого колишнього дворецького, жоден із моїх братів не зміг би витримати владної жінки.
— Ем-м, ви місіс Пертелота? — запитала я.
Її усмішка стала ширшою й теплішою, ніби вона почула якийсь жарт.
— Пер-тел-о-та, — відповіла вона, так щиро виправляючи мою вимову, що я аж відчула, ніби мене похвалили за спробу. Це була кремезна жінка з пласким, як таріль, і не дуже гарним лицем, волосся із сивиною вона ретельно зачісувала й закручувала у дві ґульки над м’ясистими мочками вух, що звисали, мов маятники.
— А що сталося з Шантеклером? — відповіла, я, ладна теж посміхнутися.
— Ой, час йому поступиться місцем.
— Але ви залишили вивіску-півня?
— Еге ж, вона вельми стара, а про старі речі треба дбать, хіба нє? — Вона всміхнулася ще ширше, однак дала зрозуміти, що цю тему закрито. — То яка вам треба поміч?
Хоч її манера говорити була дивною, проте не зовсім нагадувала вимову кокні[13], а більше скидалася на милу говірку трохи освіченої людини. Я намагалася говорити так само, поки ми розмовляли. Вказавши на мініатюрний портативний набір для друку, я запитала:
— А чи можна ним друкувать візитівки?
Вона навіть не кліпнула з подиву, що така вбого одягнена дівчина бодай щось знає про візитівки, ба навіть хоче друкувати власні. І ні на мить не завагалася, перш ніж відповісти:
— Еге ж, звичайно, але вони будуть троха неохайні. Якшо вам треба лиш кілька штук, то я зроблю вам ліпші в підсобці.
— Авжеж, — кивнула я. — Дякую, матиму на увазі. Можна оглянуть ваш магазин?
— Звісно.
Тут справді було чимало чудернацьких дрібничок і цікавинок, щоб порозглядати: квадратні дерев’яні пазли, частинки яких не піднімалися, а тільки пересувалися в рамці; дошки з цифрами й літерами для спіритичних сеансів; оксамитові троянди; музичні скриньки; віяла з пір’ям; шовкові хустинки; маски від засмаги; декілька дуже якісних перук із довгого волосся, зістриженого, ймовірно, у жертв лихоманки чи ув’язнених жінок. Я роздивлялася все це неспішно, адже тягнула час, щоб поміркувати. Мені хотілося прийняти пропозицію Пертелоти щодо візитівок — одна штука мені точно скоро знадобиться, але, щоб їх надрукувати, треба визначитися з псевдонімом.
Тож подумки я повернулася до останнього записаного мною слова: Евер. Евермі? Ні. Еверай? Ще гірше. Еверсо? Може, краще Еверсоу?
Непогано.
Гаразд, можливо, мені не доведеться довго користуватися цим псевдонімом. А що ж з ім’ям? Віолетта? Ні, це квіткове ім’я. Надто ризиковано. Віола? Воно радше асоціюється з музичним інструментом, аніж із квіткою. Нехай буде Віола.
Я подумала, що якби власниця крамниці була жадібною, то напевно продала б мені крихітний набір для друку за значно вищою ціною, ніж вартують кілька візитівок, надрукованих на власному, кращому, станку.
Мені чомусь захотілося довіритися цій жінці, хоча я напевно знала, що Пертелота — не справжнє її ім’я. Байдуже. Вона ж і мого справжнього не знатиме.
Окрім візитівок, чи варто придбати в неї деякі речі, які можуть скомпрометувати мене?
Чомусь я вирішила, що варто.
А якщо я помиляюся щодо неї? Якщо вона з тих жінок, що полюбляють базікати?
Байдуже, адже Майкрофт і Шерлок навряд чи колись із нею розмовлятимуть. Вони не наважаться навіть підійти до жінки, яка знає собі ціну, володіє крамничкою та самотужки веде справи.
Жоден із моїх братів не здатен зрозуміти незалежну жінку, не пов’язану з чоловіком чи то шлюбними, чи то іншими родинними зв’язками. Обидва не вірять, що жінок можна бодай якось зрозуміти. Жоден не зміг би навіть уявити, що відбувається в жіночих думках.
Годі й казати про мої думки. Коли я, цибата дівчинка з гачкуватим носом, втекла з дому, вони напевно очікували, що я прикидатимуся хлопчиськом. Адже що іще залишається робити такій напрочуд непоказній дівчинці?
Однак тепер вони знають, що я удавала вдову, а потім черницю, і, мабуть, вишукуватимуть ще якусь страшну, наче відьма, особу: може, гостроносу стару дівулю у вуалі? Чи набундючену «жінку з трибуни», що прагне поліпшити життя в нетрях? Гадаю, вони вже не шукатимуть мене під чоловічою маскою. То, може, саме час вбратися у штани?
Ні.
Цього я точно не хочу. Тим паче, я вирішила відвідати місіс Ватсон, аби дізнатися подробиці зникнення доктора Ватсона. А для цього мушу бути в жіночій подобі.
Але я приберу такого вигляду, якого мої брати нізащо не сподівалися б від мене.
І хоч таке перетворення вимагає величезних зусиль, та цей образ ані Шерлок, ані Майкрофт не можуть навіть уявити.
Я стану вродливою.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Я стану вродливою.
Мушу визнати, це рішення частково спровокувала моя прикра образа на маму, але воно трохи відхилилося від курсу та знайшло більш прийнятну мішень — чоловіків. Надто часто мені доводилося спостерігати, як чоловіки змінюють своє ставлення до жінок залежно від того, чи гарненькі вони, чи простачки. Тож я планувала розпочати зухвалий дослід — довести, що «всемогутніх» чоловіків можна надурити.
Але, з іншого боку, це рішення мало й убезпечити мене. Адже я ніяк не могла відкараскатися від думки, нібито мій брат і Ватсон вигадали хитромудрий план, щоб спіймати мене. І якщо це справді так, якщо я таки потраплю в пастку, то мене ніхто не повинен впізнати.
Навіть якщо зникнення Ватсона справжнє (а я більше схилялася саме до такої думки), то місіс Ватсон напевно тримає зв’язок із Шерлоком Голмсом. Тож, якщо розкаже йому, що її відвідувала рослява, худюща й негарна дівчина з гачкуватим носом та випнутим підборіддям, то він точно впізнає мене за описом і нападе на мій слід, як мисливський пес. Утім, якщо місіс Ватсон згадає про відвідини напрочуд милої жінки, то Шерлок точно пустить цю новину повз вуха.
Однак врода створює певну перешкоду: жінки, навіть вродливі, часто недолюблюють красунь, а я хотіла, щоб місіс Ватсон довірилася мені. Хоч я не знайома з нею особисто, однак читала у «Знаку чотирьох», пречудово задокументованому доктором Ватсоном, про зустріч із Мері Морстен (так її тоді звали), коли вона прийшла до Шерлока Голмса за порадою. З опису я знала, що зовнішність Мері непримітна. Ватсон зазначив, що його майбутня дружина «не мала ані витончених рис, ані вроди», однак потім додав, що «вираз її обличчя був милий і ласкавий, а великі блакитні очі аж сяяли вірою та добротою».
Можливо, якщо вона й справді добродушна, то не поставиться до мене зле.
А ще зі «Знаку чотирьох» я дізналася, що місіс Ватсон не мала родичів в Англії, тому й звернулася до Голмса, коли опинилася в скруті. Її матір і батько померли. Після пансіону вона стала гувернанткою — не те що й прислугою, але й не рівнею своїм роботодавцям. Більшість гувернанток обідали окремо, на самоті. І я підозрювала, що навіть зараз вона теж самотня, бо в ролі дружини лікаря зайняла нішу десь поміж робітничим класом і панством. Якщо вона не мала друзів до шлюбу, то чи з’явилися б вони у неї після заміжжя? Гадаю, що ні. Якщо вірити доктору Ватсону, злидарі в біді одразу зверталися до Мері — вона, без сумніву, поділяла доброту свого чоловіка. Та коли сама опиниться в скруті, чи підтримають її всі ті нещасні? Навряд чи.
Декому хочеться у скрутну хвилину побути на самоті, а хтось прагне втішання. Не знаючи напевне, я гадала, що місіс Ватсон належить до останніх і зрадіє гості, хай навіть і незнайомій, у цей важкий час.
Принаймні я сподівалася на це. А також на те, що вона таки розкаже мені щось, бодай якусь дрібничку, яка допоможе пролити світло на зникнення її чоловіка.
Наступного дня перед домівкою-приймальнею доктора Ватсона зупинився кеб, із нього вийшла дуже миловидна леді, наділена напрочуд ніжною, невинною і скромною вродою, невимушеною та природною, і злетіла вичищеними білими сходами, немов пбдув свіжого лісового вітерцю…
«Природною?» Ха! Якби ж то! На створення образу міс Віоли Еверсоу пішли довгі години тяжкої праці, і я ніколи не досягла б такої «невимушеності», якби в моїх жилах не текла кров митців. Розумієте, «природна» краса — це ілюзія, яка залежить від злагоди в пропорціях, що викликає захват у кожному відчутті глядача.
Мій брат Шерлок колись згадував щось подібне. «Майкрофте, — якось сказав він, — як бачиш, голова цієї дівчинки доволі мала порівняно з її надзвичайно високим зростом». Тоді він негативно оцінив мій інтелект, і його висновок виявився хибним. Але його твердження відійшло недалеко від правди.
Отож я купила у Пертелоти розкішну перуку.
У жіночій вроді «злагода пропорцій» передусім означає оформлення зачіски. А моє волосся, навіть якби не було болотяного кольору й жорсткістю не нагадувало очерет, росте високо на потилиці, що страшенно дратує, бо я не можу дотягнутися до нього, щоби надати йому пристойного вигляду. Але перука! Це ж зовсім інша річ. Я просто начепила її на свічник і зачесала довгі пасма рудуватого відтінку саме так, як хотіла, кучерики заплела у вільний вузлик на потилиці й залишила густу гривку спереду.