Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про таємничі букети (страница 5)
Без перуки і вставок, що округляли мої щоки та ніздрі, я була жіночою версією свого брата Шерлока — із гострими рисами обличчя, яструбиним носом і жовтуватою шкірою.
Але гарне й переконливо природне волосся настільки змінило пропорції моєї голови, що мої виразні ніс і підборіддя дивовижним чином перетворилися на класичний грецький профіль. Обрамлена рудою гривкою й локонами, моя шкіра вже не здавалася блідою, а стала ніжно-порцеляновою. Навіть я ледве вірила в таке перетворення.
Звісно, на цьому перевтілення не закінчилося. Природна краса вимагає дрібного недоліку, певного порушення симетрії, тож я наклеїла крихітну опуклу родимку — «винну плямку» (теж куплену в Пертелоти) — на праву скроню, де вона відвертала б увагу від центру мого лиця, себто від носа. Відтак нанесла на обличчя трішки рисової пудри, приховуючи незначні недоліки шкіри. Леді могли користуватися рисовою пудрою, але от рум’янами, які я взяла наступними, — ні. Проте я мусила нанести цей «ганебний» косметичний засіб на вилиці й губи так, щоб його було майже не видно. «Іспанські папірці» — тонкі смужки паперу з пігментом — якими я натерла повіки, зробили мої очі виразнішими й блискучішими. Але досягти результату, який не викликав би підозр, вдалося, на жаль, не з першого разу. Як я вже казала, створення гарного образу вимагає купи часу й тяжкої праці.
І до всього — я не мала жодної гарантії, що місіс Ватсон прийме мене! Адже цілком імовірно, що через усі ці обставини вона злягла в ліжко від хвилювань і не зможе розважати відвідувачів, навіть якби й мала бажання.
О зорі та підв’язки! А якщо після всіх цих зусиль вона просто захрясне двері перед моїм носом?
Однак варто таки спробувати. І нарешті я була готова.
Мушу визнати, глянувши в дзеркало наостанок, я відчула раптовий приплив сил.
Місіс Таппер, яка, на жаль, побачила мене на виході, аж впустила порцеляновий глек, який саме кудись несла, і той розбився на друзки.
На цій дзенькотливій ноті я вийшла надвір і сіла в кеб, гукнувши візникові адресу Ватсонів. І навіть якщо я злетіла сходами, наче лісовий вітерець, то це через куплену напередодні туалетну воду із назвою «Лісовий рай». Я ніколи в житті не зважала на запахи — хай би як не смерділи рівчаки, я ніколи не притуляла до носа хусточку з парфумами. Утім, як я вже казала, краса полягає не лише в баченні глядача — це ретельно підібрана суміш усіх чуттів. Відповідно, потрібні парфуми. А ще я ковтнула трохи меду, щоб мій голос став лагіднішим. Міцно затягнувши корсет, я двічі перевірила, щоб із підкладок для грудей не випиналися всі ті речі, які я там сховала. А також, як ви можете собі уявити, я надзвичайно ретельно підібрала сукню, аби вона не здавалася ані простою, ані аристократичною. Кожна «природна» риса мого образу, від циганського капелюшка, маленького, плаского, оздобленого кількома квіточками, до відполірованих черевичків на ґудзиках, була результатом довгих годин тяжкої праці та завзяття. Я пів ночі не спала, готуючись до цієї зустрічі. І могла лише сподіватися, що втома додала чуттєвої глибини моєму погляду.
Щойно я наблизилася до мети, звісно ж, мене опосіли сумніви. А що, як я роблю дурницю? А раптом весь світ бачить, що я просто ворона, яка вирядилася павичем?
І, звичайно ж, саме цієї жахливої миті відчинилися двері. Та я тримала в руках букет пролісків і жасмину (що означало надію та співчуття), ретельно оформлений та перев’язаний жовтою стрічкою, тож він пояснював мій візит. Мені навіть не треба було нічого казати. Аби ж тільки покоївка не помітила, як тремтіла моя рука в рукавичці, коли я клала візитівку з іменем
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Покоївка завела мене в дуже скромну вітальню, а сама подріботіла в глиб будинку, аби привести свою господиню. Я стояла й роззиралася. Кожна шибка у вітальні була піднята рівно на п’ять сантиметрів. На щастя, в цій частині Лондону весняне повітря смерділо тільки димом та вуличним брудом, і ці запахи перекривав аромат принесених мною квітів. Лондонці, які мають бодай трішки зайвих грошей, ставляться до квітів не як до розкоші, а як до вкрай необхідної речі — щоби бодай трішки полегшити життя власних носів.
Із глибини будинку почувся тихий голос:
— Хто там, Роуз?
І, не чекаючи відповіді й усе ще тримаючи в руці мою візитівку, місіс Ватсон увійшла до вітальні. Вона була дуже бліда, але при цьому зібрана. Тихо й лагідно, із неприхованою турботою в голосі вона звернулася до мене:
— Ви прийшли до лікаря? На жаль, його немає. Чи можу я вам чимось допомогти?
Я вражено завмерла, побачивши її червоні підпухлі очі. Немає сумнівів, що доктор Ватсон справді зник, адже горе місіс Ватсон було очевидним й щирим. Та вона все одно готова бодай чимось допомогти, а не приймати співчуття.
Ця неймовірна жінка так мене вразила, що я ледве змогла стулити до купи кілька слів, простягаючи їй простенький букет.
— Я читала новини, — пролепетала я, — і не можу уявити причину… Адже він такий добрий, маю на увазі, ваш чоловік. Щиро сподіваюся, що з ним усе гаразд. Перепрошую, що нав’язуюся в такий важкий для вас час, та я подумала, що квіти можуть розрадити…
Я помітила, що їй уже присилали й інші букети, але не так багато, щоб невеличка вітальня мала захаращений вигляд.
— Це дуже люб’язно з вашого боку. Дякую. — Губи місіс Ватсон затремтіли, коли вона приймала від мене проліски й жасмин, але вона досі не відводила від мене лагідного запитального погляду.
— Я була пацієнткою вашого чоловіка, — квапливо додала я у відповідь на її мовчазне прохання представитися, як це слід було зробити одразу.
Вона кивнула, скромно приймаючи візит дуже юної, трішки розгубленої та доволі привабливої (на що я сподівалася) незнайомки у своїй вітальні.
— Я певна, що ви пробачите мені, бо я не знаю всіх його пацієнтів.
— Звісно, ніхто й не очікує цього від вас! Коли я побачила новину в газеті, розумієте, я мусила щось зробити. Він же не лише вилікував мою недугу, а ще й при цьому проявив надзвичайну тактовність і розуміння.
Частково це було правдою. Коли я брехала, то завжди намагалася бодай якось приплести й правду — так легше запам’ятати, що я вже говорила.
— Це дуже люб’язно з вашого боку. Ваш візит — дуже милий жест.
Мене боляче шпигнула думка про те, що я шахрайка, але я суворо нагадала собі, що хочу їй допомогти.
— Які гарні квіти, — вела далі вона, пригортаючи букет рукою, ніби тримала дитину. — Міс Еверсоу, я б залюбки… маю на увазі, якщо вам зручно, чи не залишилися б ви на чашечку чаю?
Сталося так, як я і сподівалася: якою б сильною не була, та в цю лиху годину місіс Ватсон потребувала бодай якогось щирого і чуйного слухача, щоби виговоритися. Щойно ми сіли і я ледь заохотила її розпочати розмову, вона взялася розповідати мені, як вранці минулої середи її чоловік вийшов із дому в чудовому гуморі з наміром відвідати кількох пацієнтів, а пізніше, можливо, зайти до свого клубу. Та ввечері він не повернувся.
— Я підігрівала його вечерю, аж поки вона не перетворилася на попіл, — сказала вона збентежено, — і все одно не змусила себе викинути її, адже тоді визнала б, що він страшенно запізнюється. Я була не готова прийняти, що щось… щось трапилося. Я переконувала себе, що він от-от повернеться. Він мав повернутися.
Вона чекала на чоловіка всю ніч, а вранці сповістила поліцію і, звичайно ж, Шерлока Голмса. Місіс Ватсон припустила (і не помилилася), що я знаю про співпрацю її чоловіка з відомим детективом. Спершу прибула поліція, але констеблі відмовилися діяти, поки не отримають доказів злочину.
— Вони порадили трохи зачекати, бо, бачте, чоловіки схильні зникати на кілька днів, а потім повертатися додому з винуватими обличчями, оскільки провели цей час, зазираючи в чарку, пихкаючи сигари чи в обіймах якоїсь жіночки легкої поведінки.
— Вони направду таке сказали? — вигукнула я.
— Не дослівно, але можна припустити, що вони саме це мали на увазі. Ніби Джон здатен на такі речі! — Навіть у момент праведного обурення тон місіс Ватсон був лагідним. — На щастя, невдовзі прибув містер Шерлок Голмс і взявся розслідувати справу.
— І чи вдалося йому щось з’ясувати?
— Він сказав, що дасть мені знати лише тоді, коли матиме якісь відомості. Наразі нічого.
— У нього навіть немає припущень?
— Він вважає, що якийсь лиходій може таким чином мститися йому. Адже в самого Джона немає ворогів.
— І немає неприємних пацієнтів?
— Ну, звісно, завжди є неприязні люди. Містер Голмс узяв книгу медичних записів Джона, щоб перевірити.
Це добре. Тоді вона навряд чи сама шукатиме серед записів Віолу Еверсоу.
Я схилилася до неї.
— Місіс Ватсон, як ви самі вважаєте, що трапилося?
На мить вона втратила самовладання й затулила обличчя руками.
— Я навіть уявити не можу.
Саме цієї миті покоївка принесла тацю з чаєм. Місіс Ватсон зібрала рештки сил, щоб опанувати себе. Вона налила нам чаю і змінила тему розмови:
— Міс, ем-м, Еверсоу, ви мешкаєте в Лондоні зі своєю родиною?
Я відповіла, що живу сама, раніше працювала в конторі, а наразі безробітна і сподіваюся знайти місце у котрійсь із друкарень на Фліт-стріт. Це все було правдою, хоч і неважливою. Якби я сказала, що є циркачкою і їжджу верхи без сідла, вона так само кивала б, бо тривога настільки заволоділа нею, що жінка майже нічого не сприймала.