Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 9)

— Тобто віконну раму міг хтось підняти зовні, із драбини.　

— Так, мем.　

— І його так і залишили навстіж, із драбиною на підвіконні?　

— Так, мем.　

Я повернулася в будуар леді Сесілії — чималеньку кімнату, щедро заставлену дзеркалами, кріслами, канапками, прикрашену вишитою ширмою перед каміном (певно, теж одне з досягнень леді Сесілії), горщиками з папороттю коло вікон в еркері. Біля цього джерела світла стояв її мольберт і малярський столик.　

А ще — тоді мені це здалося важливішим — бюро з насувною кришкою.　

Спочатку я відкрила бюро.　

— Я так розумію, що деякі листи знайшли саме тут?　

— Так, мем. їх забрала поліція, мем.　

— Чи шукали вони в столі інші документи?　

— Ні, мем! — Покоївку, здавалося, це ошелешило. — Леді Теодора знайшла листи й віднесла їх униз констеблям.　

Інакше кажучи, жодному детективу не дозволили ступити в ці покої.　

— Авжеж, — схвально сказала я, сідаючи за стіл, щоб його оглянути.　

Я страшенно шкодувала, що не побачила самих листів — з огляду не тільки на їх зміст, а й на зачіпки, які міг пропустити Скотленд-Ярд.　

— Чи були поштові марки наклеєні якось незвично або перевернуті?　

Якщо так, це означало б код.　

— Листи не надходили поштою, мем! — Я знову ошелешила покоївку. Мабуть, за всією кореспонденцією наглядав грізний дворецький.　

— А як? — Авжеж, хтось їх передавав, але хто?　

— Ми, ем-м, ми не знаємо, мем.　

Тобто за сприяння когось зі слуг. Можливо, навіть цієї самої покоївки на ім’я Лілі. Тож цей напрям розслідування вже вичерпано.　

На столі був розкладений вишуканий письмовий набір: чорнильниця й авторучка, підставка для ручок і канцелярський ніж, усе з нефриту. У шухлядах, крім звичного промокального паперу, серветок для витирання чорнильних ручок і решти дрібниць, я знайшла поштовий папір із ініціалами леді та кілька паличок сургучу різних кольорів: червона — ділова кореспонденція, блакитна — незмінність кохання, сіра — дружба, жовта — ревнощі, зелена — заохочення сором’язливого прихильника, фіолетова — співчуття. Але використано було тільки багато сірого сургучу.　

Також у шухлядах я знайшла адресну книжечку леді Сесілії, ведену дрібним кучерявим почерком аристократичної панни. Віднайшла я також усілякі інші папери: списки покупок, нагадування про світські зобов’язання, повчальні історійки на кожну літеру абетки і таке інше.　

Та найважливіше — я знайшла стосик щоденників.　

— Леді Сесілія вела щоденник?　

Обтягнуті шовком томики були на крихітних замочках.　

— Так, мем.　

Але замочки було зламано.　

— їх переглядала поліція?　

— Ні, мем!　

— Отже, леді Теодора?　

— Так, мем. У дзеркалі, мем.　

— Перепрошую? — кажучи це, я взяла одну книжечку, розгорнула й глянула на письмо в ній.

Великі, по-дитячому прості літери, й усі нахилені ліворуч — цей почерк був геть не схожий на той, що в адресній книжці та інших паперах. Я не могла нічого розібрати, аж поки не збагнула, що написано все справа наліво: слова бігли справа наліво та навіть літери були написані навпаки, тож буква «є» була схожа на «з».　

— Як незвичайно! — вигукнула я. Підвівшись,　

я розгорнула щоденник перед дзеркалом, у якому легко змогла прочитати:　

^{жахлива холоднеча. На мені не менше дев'яти спідниць}

Як шифр це письмо навряд чи було варте клопоту.　

— Чому ж вона так писала?　

— Не знаю, мем.　

— Ви колись бачили її за цим?　

— Ні, мем.　

Авжеж, вона нічого не бачила, як і всі вірні слуги.　

Щоденників було вісім, і всі списані однаково справа наліво, без змін упродовж років. Обравши найновіший, єдиний із порожніми сторінками на початку, адже щоденники були списані від задньої палітурки до передньої, я розгорнула останній (себто перший) запис перед дзеркалом і прочитала:　

^{2 січня. Як мені все остогидло. Як усі можуть даваній урочисті новорічні обіцянки, якщо будь-яка кількісбіь добрих намірів, здається, ніколи не полегшить страждань цього світу? І як бони можуть теревенити нро парфуми й вечірки, оборки, вирізи суконь і бальні черевики, якщо вулиці кишать сиротами й жебрацькими дітьми, яким бракує навіть лахміття, годі й казати нфо взуття? Якщо їхні батьки не можуть знайти роботи, а матері гаруюбіь но шістнадцять годин на фабриках? А я тим часом, аби бути представленою королеві, тренуюся задкувати, не плутаючись у майже триметровому шлейфі? Моє життя не має гідної мети, не має цінності, позбавлене сенсу.}

Навряд чи це сентименти дівчини, яка планує невдовзі втекти зі своїм таємним коханцем!　

Допоки в моїй голові роїлася купа припущень, я залишила Ділі складати речі назад до столу й перетнула кімнату, аби подивитися, що малювала леді Сесілія останнім часом.　

На мольберті я побачила маленьку незавершену пастель — сільський пейзаж, що вже перетворювався на безформну пляму в цукеркових кольорах. На столику лежали пастелі.　

Поламані. Рожева, персикова, блідо-зелена, аквамаринова, блакитна, лавандова, пудрово-коричнева — усі поламані на кострубаті шматки.　

Як цікаво.　

Я висунула шухляду малярського столика, знайшовши приблизно те, чого й варто було очікувати: олівці, гумка, туш, ручки для малювання — ще в коробці, а також не в коробці — вугільні палички. Радше огризки із затупленими кінцями, що забруднювали чорним пилом усе в шухляді, як сажа — Лондон. Усюди валялася безліч шматків вугілля.　

Стертих до цурки.　

Я кинула погляд на пастельну мазанину на мольберті: на ній не було ані натяку на чорне.　

Озирнулася на стіни й переконалася, що вони без жодних темних картин.　

Засунувши шухляду, я перейшла туди, де покоївка прибирала на столі.　

— Лілі, а де її малюнки вугіллям?　

— Вугіллям? — Переставляючи з одного кінця столу на інший нефритові прибори леді Сесілії для письма, вона не зводила на мене очей. — Я впевнена, що й гадки не маю, мем.　

Я була не менш упевнена, що це не так, але говорити про це не було сенсу. Прикинувши натомість, де б я поклала малюнки, якби не хотіла, щоби хтось їх бачив, я пішла назад до спальні леді й узялася заглядати за меблі.　

І за комодом, і за гардеробом я побачила досить великі аркуші грубого паперу, притулені до стіни.　

— Лілі, — гукнула я, — краще допоможіть мені їх дістати, якщо не хочете, щоб я їх розмазала.　

Мовчки й понуро дівчина підійшла та допомогла мені відсунути меблі на кілька сантиметрів від стіни, щоб я змогла просунути руку. Узявши аркуші за краї, я винесла їх в іншу кімнату, щоб роздивитися при світлі.　

Один за одним я поклала їх на мольберт, і вони перекрили собою пастельний малюнок.　

І не лише розмірами. Своїм… не знаю навіть, як пояснити… Можливо, своїм характером. Ніщо не могло менше нагадувати рожево-блакитненькі змазані плями, що висіли в рамках на стінах. Ці малюнки вугіллям були виконані важкими чорними штрихами, гострими, немов лезо, і прямим, приголомшливо чітким штрихуванням.　

Але ще дужче приголомшували сюжети.

^{Худющі замурзані діти граються у стічній канаві під мотузкою для білизни, на яку нанизана мертва риба.}

^{Жінки без капелюшків шиють уночі під світлом вуличного ліхтаря.}