Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 10)

^{Неголений чоловік збирає недопалки. Ітіаліиська сім 'я співає за копійки.}

^{Босоногий хлопчик навколішках на бруківці натирає черевики джентельмена.}

^{Жінка в лахмітті з хворою дитиною на руках продає сірники, ходячи від дверей до дверей.}

Та багато-багато інших.　

Люди з найубогіших вулиць Лондону.　

Люди зображені так сміливо, так достовірно, з такою відвертою чесністю, що вони аж ніяк не могли бути написані з уяви. Та, що мала вроджений хист, бачила їх, щоб так намалювати. Мені було знайоме це відчуття полум’яного зв’язку між очима, серцем і рукою. Натхненна художниця спостерігала за цими людьми.　

Пристрасно.　

Як спостерігаю за ними і я.　

На кількох малюнках зображено голодних старих жінок, які куняють на сходах робітного будинку. Найубогіші зі злидарів, ці «плазунки» ледь знаходили сили, щоб рухатися.　

Я їх знала.　

Вочевидь, Леді Сесілія теж.　

Але звідки?

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Доктор раґостін зв’яжеться з вами, сказала я леді Теодорі, — й поділиться власними міркуваннями.　

Добре, що ділитися міркуваннями мав саме «доктор Раґостін», бо в моїх була плутанина, гірша, ніж у найбільш захаращеному кошику з пряжею. З усього гордієвого вузла я надійно вхопилася тільки за одну нитку, сіру — ще одну ознаку того, що леді Сесілія не втекла з коханцем. Якби її таємне листування з сином крамаря переросло в пристрасний роман, вона б скористалася сургучем усіх кольорів веселки, але точно не сірим. Ні, її листи були тільки дружніми.　

Вона втекла не через кохання, а з якоїсь іншої причини.　

Котра, як я відчувала, була певним чином пов’язана з її дивними щоденниками та дзеркальним письмом.　

І якось — хоча я не мала жодного уявлення, як саме, — пов’язана з її неймовірними малюнками вугіллям.　

Вони були настільки невластивими для леді й такими тривожними як своїм сміливим утіленням, так і вибором сюжетів, що я засунула їх назад за меблі у спальні й не згадувала про них перед леді Теодорою. Поки що. Може, й узагалі не згадаю. Але щоденники я побажала взяти з собою.　

— Тільки для моїх очей, — запевнила я леді, коли випала нагода поговорити з нею наодинці. Зайшовши до її кімнати, я застала її зайнятою з меншими дітьми, двома хлопчиками й дівчинкою, які вовтузилися по її покоях, наче цуценята, поки вона оглядала дещо старшу дівчинку на предмет зачесаного волосся, чистих вух і таке інше. Дівчинка здалася мені дуже схожою на леді Сесілію — я бачила її на фотопортретах, які показувала мені леді Теодора за чаєм. Власне, усі діти, включно з леді Сесілією, неабияк були схожі на свою матір — повні губи, виразні розумні очі.　

Коли я зайшла, леді Теодора спровадила малих Алістерів під опіку гувернантки й запросила мене сісти поруч.　

— Я сама перечитаю щоденники, — пояснила я їй після свого прохання, — і якнайделікатніше повідомлю доктора Раґостіна, якщо знайду якісь підказки.　

— Я їх переглядала, — відповіла леді Теодора, — й не знайшла нічого поганого, але, звісно, якщо ви вважаєте, що це допоможе… Ви ж берегтимете їх як зіницю ока?

Я запевнила її, що берегтиму, вчасно згадавши й про те, щоб попросити недавню фотографію леді Сесілії, аби «доктор Раґостін» побачив, яка вона на вигляд. Також я переписала ім’я й адресу сина крамаря, з яким листувалася леді Сесілія, — на випадок, якщо «доктор Раґостін» матиме бажання його допитати.　

Коли я виходила, леді Теодора обійняла мене, поцілувавши в щоку з украй-таки несподіваною силою почуттів.　

Через це я почувалася геть жалюгідно, як безсовісна шахрайка, коли поверталася в кебі до офісу доктора Раґостіна. Доктор Раґостін те, доктор Раґостін се… Я брехала. А чи знайдеться зникла дівчина, залежало від… мене? Чотирнадцятирічної втікачки й вискочки? Авжеж, половина прислуги й робітників фабрик у Лондоні були мого віку чи навіть молодшими, і так, якби хтось із нас скоїв злочин, його б ув’язнили, судили та повісили б як і Джека-Різника, якщо поліція його колись знайде. Але ми не маємо жодних прав, анітрішечки, навіть права на гроші, які заробляємо, аж поки нам не виповниться двадцять один рік. З юридичного погляду мене в чотирнадцять років ще не існує. Чи не забагато я, Енола Айві Голмс Мешл місіс Раґостін, про себе намислила, щоб зважитися на цей суцільний обман, яким стало моє життя?　

Такі думки крутилися в моїй голові, коли я таємним ходом пробиралася до прихованої кімнати, де знову перетворилася на Айві Мешл. Мій пригнічений стан тривав решту дня до самого вечора, коли я повернулася до свого помешкання з фотографією леді Сесілії в рамці-книжці та щоденниками, загорнутими в коричневий папір і перев’язаними шворкою, немов щойно з крамниці.　

Після того як місіс Таппер подала мені тушкований із пастернаком оселедець — найменш помічну страву для тих, хто намагається погладшати, я піднялася до себе, надягнула теплі шкарпетки й халат для зручності, вмостилася у кріслі біля вогню й за допомогою ручного дзеркальця взялася читати останній щоденник леді Сесілії.　

Його вміст був зовсім не таким, якого можна сподіватися від доньки баронета. Я не знайшла ані слова про недільні поїздки Гайд-парком у фаетоні, відпочинок на морському узбережжі, покупки на Риджент-стріт, найновіші фасони дамських капелюшків, ба навіть жодної згадки про нову сукню. Не знайшла я й розповідей про розваги з подругами. Натомість записи рясніли схвильованими роздумами:

^{…багато розмов щодо «закону про бідних», про тих жебраків, які на щось заслуговують, і тих, які ні. Нещасних, що осліплені, покалічені не з власної вини, вважають гідними благодійної допомоги, але всі ті, хто є фізично дієздатними, каже тато, напевно, морально неповноцінні, ліниві, тож не заслуговують на увагу; жебраків треба й надалі вимітати з міста, як це й заведено, або нехай ідуть у робітні будинки. Та якщо праця таке велике благо, чому ж тоді робітний будинок карає своїх мешканців ріденькою вівсяною розмазнею на вечерю після багатьох годин найпекельнішої роботи?}

^{…згідно із соціальним дарвінізмом і виживанням найсильніших, немає такої категорії, як «гідні допомоги» бідняки. Тих, хто неспроможний забезпечити себе, слід залишити природному ходу речей, що усуне їх зі шляху до вищої людської раси. Прикладами якої, мабуть, є ми — mumyловані класи? Тому що ми можемо цитувати Шекспіра, грати Шопена на піаніно та пити чай, не забруднюючи рукавичок?}

^{А як із немовлятами? Нужденні, які не витримують дарвіністського відбору, здебільшого вже мають потомство. За такою логікою немовлят теж треба кинути напризволяще?}

^{…голота Іст-Енду інтелектуально не спроможна самостійно організувати спілки й марші, заявив тато; у заворушеннях слід вбачати зовнішній вплив, можливо, іноземний чи ворожий, і поліція цілком виправдано вмиває бідноту кров'ю, щоб стримати подальші й серйозніші повстання.}

^{Він не заперечує, що фабричні робітники живуть у розсадниках хвороб, непридатних навіть для свиней, і гарують до нестями, наче веслярі на галері під батогами бездушних дозорців, але схоже, не вважає, що вони заслуговують на краще. Він, здається, взагалі не вважає їх за таких самих людей, як ми. Мені так важко сидіти склавши руки, мило всміхатися й слухати..}

Прочитавши це та багато іншого, я досі почувалася шахрайкою, бо, хоч і поділяла погляди леді Сесілії, проте своїм натомленим мозком не могла зробити жодних корисних висновків із прочитаного.　

Необхідно поспати, вирішила я. «Сон, що всіх турбот клубки розплутає[13]», — подумки процитувала я Шекспіра. У цьому випадку сон мав би навести лад у моєму кошику думок-пряжі.　

Тож, не визнаючи, що мені страшно, цієї ночі я дозволила собі не робити вилазку в чернечому вбранні та чорній вуалі. Натомість пішла спати.　

Прокинувшись через, здавалося, коротку мить, я виявила, що вже настав ранок.　

Якимось чином, поки я міцно спала (що для мене рідкість), плутанина в моїх думках і справді трохи впорядкувалася, тож переді мною постав такий ланцюжок міркувань.

Я прибула до Лондону, побачила тутешніх бідняків і відчула, що мушу їм допомогти.　

Леді Сесілія теж їх бачила, про що свідчать її малюнки вугіллям. Я не знала, як відбулася ця вельми незвичайна зустріч, не відала я й того, чи сталося це до, чи після її сум’ятливих записів у щоденнику, але якимось чином (і я мушу з’ясувати, яким саме) юна леді побувала серед лондонської бідноти.　

Чи відчула й вона прагнення допомагати їм? Можливо, вона покинула дім із власної волі?　

Усівшись в офісі, щоб попрацювати як Айві Мешл, я прочитала ранкові газети. Не знайшовши жодних повідомлень від мами, я жбурнула новини дня у вогнище і подзвонила, щоб принесли чаю.　

Тим часом у задумі я дістала фотопортрет леді Сесілії та стос паперу. Змальовуючи зі світлини, я швидко накидала олівцем її портрет. Потім, відклавши фото, намалювала її голову в профіль, пригадуючи й інші її фотографії, які бачила, й поєднуючи ці спогади зі своїми спостереженнями за матір’ю дівчини, її братами й сестрами, що були неабияк схожі одне на одного. Знову й знову малювала я леді Сесілію — без пишного аристократичного вбрання, лише саме її лице з різних ракурсів, аж поки не відчула, ніби бачилася з нею наживо.

Заглиблена в роботу, я й не помітила, як Джодді зайшов до кабінету з моїм чаєм. Не підозрюючи про присутність хлопчика, я підскочила, коли його тонкий голосок пролунав з-за мого плеча: