Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 8)
Отакої! Як я й сподівалася. Хоча тепер треба діяти якомога делікатніше.
Піднімаючись сходами за дворецьким, я почула дитячі голоси, що долинали з дитячої кімнати нагорі, де нянька чи, можливо, гувернантка намагалася втихомирити дітей Алістерів. У вельможної леді Сесілії, згідно з довідником Бойла, було не менше семи братів і сестер.
В такому разі дивовижно, наскільки юною на вигляд виявилася леді Теодора. Хіба що такою її зробили горе та ще пречудова мереживна домашня сукня. Нещодавнє модне захоплення, підігріте картинами Кейт Ґріневей, домашні — «чайні» — сукні дозволяли не вдягати корсет для прийому відвідувачів (лише жінок!) у своїх покоях. У зручному, дуже гарному вбранні з високою талією леді Теодора мала чарівний, майже дитячий вигляд, а я в такому напевно скидалася б на чорногуза.
Вона не одразу обернулася до мене, коли я зайшла у двері. Поки навколо пурхали покоївки, пораючись коло її довгих золотаво-каштанових кучерів, вона сиділа на елегантному стільчику обличчям до туалетного столика, припудрюючи собі заплакане лице, тож я спершу побачила її у дзеркалі.
Ми зустрілися поглядами, так би мовити, в задзеркаллі.
Пам’ятаючи про скромність, я швидко відвела погляд.
Переконана, вона добре мене роздивилася, поки я стояла, витріщаючись то вгору, то по боках, немов туристка в європейському соборі. Узагалі ж її кімната була трохи схожа на мамину вдома: світла, простора, з японськими ширмами й меблями у вишуканому східному стилі. Не така вже й пишна. Але ж мені треба вдавати святобливе захоплення.
— Досить, — обернувшись, леді Теодора вивільнилася із серпанкової накидки для розчісування й жестами спровадила слуг. — Місіс Раґостін, сідайте, будь ласка.
Я примостилася на краєчку канапи.
— Перепрошую, що я… е-е… прибула як непрохана гостя… е-е-е… належно не відрекомендувавшись вам, леді Алістер, та ще й у такий складний… — удаючи зніяковіння, я не добурмотіла фразу, давши їй згаснути. Адже мені, сторонній людині, не мало бути відомо, що для неї це складний час. Хоча вона чудово знала, що мені це відомо — чого ж іще мені тут бути?
Вона мене виручила.
— Місіс Раґостін, вас прислав ваш чоловік?
Я звела очі на гарненьке — ні, на прекрасне лице леді Теодори: це була дуже красива жінка. Вона мала дещо кутасту щелепу й повнуваті вуста, але яскраві очі й надзвичайно інтелігентний і чутливий вираз обличчя. Це світська леді, яка зазвичай не буває настільки прямою, подумалося мені. Вона радше з тих, хто до кінця грає у світське лицедійство, обмежуючись натяками, знаками, кокетливою стриманістю. Лише відчай міг довести її до такої відвертості.
— Гм, так, — пробелькотіла я. — Доктор Раґостін вважає, що з його боку було б нетактовно, якби… якби він наважився прийти особисто, розумієте…
Ще одне затинання та пауза, що дали їй вибір — заговорити чи ні про те, що знав увесь світ, хоча й не мав би знати.
Леді Теодора на одну-єдину мить застигла, перш ніж кивнула. Я часто помічала, що горді й красиві жінки часто зближуються з простими, тихими й скромними.
— Так, — стиха сказала вона, — у моєї дочки, леді Сесілії… тобто… я, точніше ми, її батьки, не знаємо, де вона. Чи правильно я розумію, що ваш чоловік знаходить зниклих людей?
— Саме так.
— Він пропонує свої послуги?
— Якщо бажаєте. Але не очікує винагороди, міледі.
— Он як. — Вона не повірила: мабуть, думала, що доктор Раґостін був радше пристосуванцем і шахраєм, та водночас… вона це сказала. — Я у відчаї, місіс Раґостін, — дивлячись мені в обличчя, леді Теодора силкувалася говорити зважено, але я бачила, що вона тремтить. — Про доньку не було жодної звістки — жодної! — вже тиждень, і зусилля поліції, схоже, геть безплідні. Ваш чоловік, безперечно, не погіршить ситуації. Я, звісно, роблю дурницю, бо мені наказано нікого самостійно не залучати у справу, але мене навряд чи можна в чомусь звинуватити, якщо ви вже самі прийшли до мене. Чомусь мені здається, що вас сюди послало Боже провидіння, хоч і з корисливими намірами — не вашими особисто, я маю на увазі вашого чоловіка — тільки не ображайтеся.
— Аж ніяк, запевняю вас, леді Теодоро. — Я спрямувала на неї сором’язливий, вибачливий погляд. — Абсурдно, що саме я тут, але чоловіки
Більш співзвучну струну в ній годі було й зачепити.
— Ох, місіс Раґостін! — Вона навіть нахилилася та стиснула мої руки в рукавичках. — Свята правда! Вони всім заправляють, але як же
Я кивнула, міркуючи, як скерувати розмову в потрібному напрямку, щоб вона, як я сподівалася, цього не помітила.
— Ваш чоловік набагато старший за вас, леді Теодоро?
— Лише на кілька років. А що… доктор Раґостін старшого віку?
— Так. Я його третя дружина. Власне, я не набагато старша, ніж…
Вона договорила за мене. Точніше, прошепотіла:
— Ніж моя донька, леді Сесілія.
— Це дійсно так. Тож я подумала…
— Справді? — І ось ми вже спільниці у змові. Вона підсунулася так близько до мене, не відпускаючи моїх рук, що наші коліна майже торкаються.
— Мені здається, що я, як майже ровесниця леді Сесілії, могла б помітити щось, чого не зауважили детективи поліції…
— О, якби ж то, місіс Раґостін! Як же я прагну щось вдіяти… але що? І як?
Я ледве не кинула грати свою роль, але вчасно спохопилася й завагалась, закусивши губу, а тоді мовила:
— Ну… треба з чогось починати. Якщо це можливо, леді Теодоро, чи могла б я оглянути покої леді Сесілії?
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Спершу ми, звісно, почаювали, відтак, закріпивши дружбу й спільництво заспокійливим гарячим напоем і мармеладними тартами, леді Теодора покликала особисту покоївку леді Сесілії, яка провела мене до покоїв вельможної пані.
Для дворянства було звичайною річчю мати ліжко в кімнаті з гардеробом, а перед нею — ще одну кімнату, куди заходили друзі й прислуга. Я проминула її, щоб зазирнути в спальню леді Сесілії, і кімната з першого погляду видалася мені надзвичайно милою, з різьбленим вишукано пофарбованим ліжком із вигнутими узголів’ям та приніжжям, що, як на мене, більше пасувало дівчинці, аніж юній леді. Може, її матінка хотіла, щоб вона залишалася дитиною? У кутку стояв типовий ляльковий будиночок, призначений заохочувати відданість сімейним цінностям, але схоже, що леді Сесілія полюбляла таке не більше за мене. Її коштовні порцелянові ляльки стояли покинуті на поличках, припорошені пилом навіть всередині своїх скляних ковпаків.
Так само, подумала я, кинувши погляд на однакові скляні ковпаки на каміні, не шанувала вона й шляхетного мистецтва ліплення троянд із кольорового воску.
— Леді Сесілія виготовила їх сама? — спитала я покоївку для певності.
— Так, мем. Моя юна леді була — ой, є — майстерною рукодільницею.
Воскові квіти радше скидалися на безформні кавалки.
На стіні висіли невеличкі пастельні малюнки в рамках: бабуся, що плете біля каміна, сільська дівчина з кошиком яєць, рожевощока дитина з цуценям на руках і таке інше.
— Це намалювала леді Сесілія?
— Так, мем. Леді Сесілія — справжня художниця.
Із цим можна й посперечатися, подумала я, хоча й кивнула. Пастелі, як і воскові квіти, здавалися барвистими, але якимись невпевненими, з дуже розмитими лініями й фігурами.
— Леді Сесілія також брала уроки співу й балету. І в усьому мала успіхи.
Інакше кажучи, готова до шлюбного ринку — саме такою й мене хотіли зробити мої брати: прикрасою аристократичних салонів, яка вміє співати, танцювати, цитувати французькою та витончено зомлівати.
Цікаво, що думала леді Сесілія про свої «успіхи».
Обіч ліжка у спальні юної леді я побачила так само вишукано оздоблені гардероб, комод і столик для вмивання. На комоді стояв звичний набір: підставка для перснів, гребінець і щітка зі срібним тисненням, ручне дзеркальце, кришталеві пляшечки з туалетними водами, пуделко для вичесаного волосся. Я зазирнула в гардероб, пробігши поглядом по звичному вбранню аристократичної панни: ранкові сукні, денні сукні, сукні для візитів, святкові шати, вечірні вбрання, костюми для їзди верхи, велосипедні костюми, тенісні сукні, ad infinitum[12].
— Чи встановлено, у що була вдягнена леді Сесілія на момент її, ем-м, відбуття?
— Так, мем. Схоже, що вона… — Покоївка зашарілася. — Вона була одягнена до сну, мем. Більше нічого не зникло.
— Он як. Ліжко було розстелене?
— Так, мем.
Одне вікно виходило на задвірок, інше — на бокову стіну.
— До котрого з них була приставлена драбина?
Покоївка вказала на те, що виходило на задвірок і яке не було видно з вулиці.
— І вікно знайшли відчиненим?
— Так, мем.
— Чи були відчинені якісь вікна чи двері внизу?
— Ні, мем. Двері внизу були замкнені на засуви, а вікна — на клямки.
— Але ці вікна не були на клямках?
— Ні, мем, — покоївка відповіла таким тоном, немов зглянулась над моїм неуцтвом. — Для зміцнення здоров’я всі члени родини баронета сплять із ледь прочиненими вікнами, мем, і влітку, і взимку, мем.
Не дивно. Мене й саму так виховали. Провітрювання зміцнювало стійкість травлення проти хвороб і запобігало м’якотілості. Тому навіть у найхолоднішу погоду, коли міг замерзнути нічний ковпак, вікно мало залишатися прочиненим приблизно на палець.