Нэнси Хьюстон – Печатка янгола (страница 8)

Скажімо, після секретної операції «Шампань» у січні тогоріч[17] чимало юних французьких призовників навчилися сяк-так допитувати фелахів або тих, кого підозрювали в належності до них чи в тому, що приховували фелахів, а також тих, кого підозрювали в тому, що ті могли щось знати про сховки фелахів — себто усіх, будь-кого з місцевого населення... Тим часом Федеративна Німеччина перетворювалася на найквітучішу країну Європи... Мао Цзедун, вдихаючи аромати Ста квітів[18], збирався з силами перед Ривком... У Радянському Союзі виведення на орбіту «Супутника–1» щойно відкрило нову космічну еру... А президент Сполучених Штатів — той самий Дуайт Ейзенгауер, який розчавив Вермахт 1945 року, — почав придивлятися до В’єтнаму...

Щодо Лепажів з вулиці Сени, то їх ці події мало турбують. Рафаель щовечора, звісно, купує «Le Monde» — так само його батько купував раніше «Le Temps» — та найчастіше гортає сторінки газети, байдуже продивляючись заголовки. Найменше ж, що можна сказати про Заффі, — її мало цікавить навколишнє життя. Вони обоє далекі від нього, хоч і з різних причин. Заффі зачинилася у своєму болю — щільно, достоту устриця навколо перлини. А Рафаелеві зосередження дається ліпше, аніж цікавість: його голова забита і вагітною дружиною, і вечірнім концертом.

Тому, прокинувшись вранці 17 жовтня і з подивом зрозумівши, що не працюють ні світло, ні газ, ні ліхтарі зовні на вулиці, та почувши з перехрестя на Одеоні (у ста п’ятдесяти метрах від них) гудіння страхітливого затору, вони не могли збагнути, що трапилося. Усі ці тижні вони не читали про глухе і загрозливе буркотіння працівників електричних і газових компаній Франції. І коли ввечері того самого дня Нобелівський комітет вирішив вручити премію в сфері літератури Альберу Камю, вони не побачили політичного підтексту рішення. Про Камю вони не знали нічого, не читали ані рядка з його творів, навіть не знали, що це француз із Алжиру[19].

Вагітність Заффі минає болісно. Цим вони і живуть.

За перші чотири місяці вона втрачала вагу, замість набирати її. Їсть вона мало. Те, що ковтає під заохочувальні вмовляння Рафаеля, миттю виходить із неї. Позбавлене їжі дитя харчується її кістками. І без того блякла врода Заффі згасає: обличчя марніє і нагадує череп, під очима висять глибокі мішки, ясна стікають кров’ю, сили немає.

Вона вже не ходить на закупи на вулицю Бюсі, не готує на кухні. Її вивертає від одного лише вигляду м’яса. Рафаель змушений повернутися до звичок юного одинака: перехоплює щось нашвидкуруч — вдома чи в бістро на розі.

Тим часом Заффі продовжує мучити себе господарством — бачити її за роботою нестерпно. Марія-Фелісе знала, як поставити старі чоботи Рафаеля біля його улюбленого крісла так, щоби наступного дня він їх одразу знайшов. Заффі ж їх миттю прибирає. Причому іноді так добре, що Рафаель не може нічого знайти і благає її повернути свої речі.

Він приголомшений і розпитує Мартена: Мішель так само дивно поводилася під час вагітності? Ні... не зовсім... принаймні точно не так.

І коли ввечері він повертається додому, від Заффі, закляклої в темряві за кухонним столиком (причому навіть під час перерв у страйках електриків), у нього стискається серце.

Найгірше (гіршого і не вигадаєш) — те, що вона навідріз відмовляється ділити з ним ліжко. Мовляв, її безсоння заважатиме йому спати, а він мусить бути в добрій формі, щоби грати на флейті — тож тепер вона спить на розкладній канапі в бібліотеці, у протилежній частині квартирі. Рафаель із недовірою хитає головою: лише через три місяці шлюбу вони вже сплять у різних кімнатах?!

Якось уранці, випадково зайшовши до бібліотеки, поки Заффі була у ванній кімнаті, серед розкиданих простирадл він помічає дивний предмет. Він миттю перетинає кімнату й хапає його. Із подивом крутить у руках. Цієї миті повертається Заффі — вона з люттю кидається до чоловіка і вириває з його рук лапку плюшевого ведмежати.

— Віддай!

Це крик відчаю. У Рафаеля шлунок зводить від передчуття. Він навіть не намагається чинити їй спротив.

— Заффі, що це таке? — бурмоче він.

— Це моє! — горлає Заффі й уся тремтить. І спантеличена власною надто бурхливою реакцією, додає: — Нічого такого. Іграшка... коли я була маленькою... Тому... вибач...

— Але що це?

— Просто дурничка. Ти сміятимешся...

— Заффі! Хіба я колись сміявся з тебе?

Заффі ховає дивний предмет під подушку і швиденько прибирає ліжко — бездоганно, мов медсестра, мов солдат.

— Ходімо. Тобі зробити кави?

Певно, це була найдовша їхня розмова за всю осінь.

А й справді, спілкувалися між собою вони дедалі менше. Дарма, що Рафаель покохав Заффі за її загадкове мовчання — відколи вона стала йому за дружину, особливо ж відколи була при надії, це йому не до вподоби. Її мовчанка здається йому важкою й загрозливою. Чому Заффі така закрита? Йому боляче про це думати — таке гидке для нього саме відчуття зажури.

Почасти до шлюбу із Заффі Рафаель ніколи не мав справжніх проблем. Авжеж, татова смерть засмутила його, але не була тим, що можна назвати проблемою.

Він не знає, як цьому зарадити, і відчуває біль.

Коли телефонують Мартен і Мішель, стривожені здоров’ям його дружини, він дає туманні і більш-менш оптимістичні відповіді. «Тепер це очевидно!», — приблизно так каже він.

Авжеж, вочевидь маленький і незручний мозоль: ніби дитя великого мозоля, на який Заффі обернулась улітку, того дня, коли Рафаель без попередження завів будильник. Він засмучено каже собі, що порівняно з нинішньою розгубленістю той ранок волань і страху перетворився мало не на приємну згадку.

— Я переконаний, що все буде гаразд, — запевняє він Мішель по телефону. — Хоча... іноді вона дійсно здається такою... пригніченою.

— Можливо, вона зберігає якусь похмуру таємницю? — припускає Мішель. — Можливо, під час війни вона стала свідком смерті якоїсь дитини, а вагітність їй нагадала про це? Хтозна... Вона часто плаче?

Рафаель не очікував на це питання.

— Ні, — каже він по нетривалій паузі, кілька разів провівши пальцями лівої руки по рідкому волоссю. — Ось ти запитала — і я розумію, що ніколи не бачив її у сльозах. Жодного разу.

Рафаель розраховує на появу дитини в березні, аби все залагодити, полегшити атмосферу... Атож, він дуже на це подівається. Зрозуміло, що з незбагненних для нього причин Заффі боїться цієї дитини-незнайомця. Та щойно вона з’явиться на цей світ, то стане цілком реальною — саме ця дитина, не якась інша! Не буває матерів, які встояли б перед власним дитям!

Отже, усе залагодиться. Так має бути.

Тим часом пригніченість Заффі просочується під двері й інфікує кожен квадратний сантиметр помешкання на вулиці Сени. Навіть повітря здається зіпсованим. Як вдувати таке повітря в любу його серцеві важку срібну флейту роботи Луї Ло? Аби підготувати «П’ять замовлянь» Жоліве[20], Рафаелеві нині потрібні всі сили й уміння. Тому навіть над своїми сольними партіями він працює у приміщенні, яке оркестр винаймає біля Орлеанської брами, і повертається додому пізно.

(Інші жінки? Ні. Йому таке й на гадку не спадає. Він закоханий в Заффі. Зворушений її вагітністю. Спантеличений її горем.)

Дні тягнуться дуже повільно. Це найкоротші дні року — і все ж нестерпно повільні. Нестерпні і довжелезні ночі.

Якось увечері, після вечері, ще нестерпнішої, ніж зазвичай (у меню страви, зроблені Рафаелем для Рафаеля, бо Заффі не терпить запах жиру під час приготування: оката яєчня і смажена картопля — смажена, на жаль, на завеликому вогні і недостатньо довго, тож зовні вона згоріла, усередині ж була сира, словом, неїстівна; для Заффі: кілька грінок без масла і трав’яний чай без цукру), дзвонить телефон.

Рафаель бере слухавку:

— Мамо!

Нічого вдіяти з собою він не в змозі — серце тьохкає радісно, мов у хлопчини.

— Ну як? — каже Ортанс де Трала-Лепаж. І після короткої паузи: — Як справи?

— Усе гаразд. Ça va, ça va, — відказує паралізований Рафаель.

Навіть якщо зараз у їдальні Заффі немає, Рафаелеві важко щиро розмовляти з мамою про ситуацію, яка склалася. То як підсумувати шість місяців шлюбу з наймичкою-німкенею? «Усе гаразд... Ça va, ça va...»

— Ти ж приїдеш до нас на Різдво? — веде далі Ортанс і (випадок безпрецедентний!) у її голосі вчувається натяк на ввічливість і навіть на ніжність. Рафаель розуміє, що її жахає сама думка про негативну відповідь.

— На Різдво? — перелякано перепитує він, намагаючись виграти час.

Мати і син Лепажі жодного разу не розлучалися на Різдво. Синові на гадку відразу спадає довжелезна низка довоєнних шкільних свят: батьки пожирають очима свого одростка із завитими кучерями, що десь у кутку великої сцени грає на флейті Пана в костюмі чередника... Щороку після вистави мамині щоки блищали від сліз. Чому ж Заффі ніколи не плаче?..

Мовчання триває надто довго, гнітить, Рафаель розуміє, що мусить знайтися із відповіддю. Байдуже, з якою саме — але хутчіш!

— Треба сказати... О, мамо! Було би просто чудово, якби ми могли приїхати...

— Я не сказала «ви». (І хоча мати перервала його, вона старанно зберігає цукор у голосі.) Я сказала «ти». О, Рафаеле, ти ж не хочеш сказати, що залишиш мене на Різдво саму з Марією-Фелісі?!

— Але ж мамо! — обурено скрикує Рафаель. І додає дуже тихо — так, аби Заффі його не почула, бо вона вже тут, поруч, на кухні, із лячною силою миє і тре посуд: — Я тепер одружений чоловік, ти мусиш прийняти це!