Нэнси Хьюстон – Печатка янгола (страница 7)

Калачик підскакує, відкидає ковдру, розгортається вмить, перетворюючись на оголене тіло жінки, яка прожогом кидається до ванної кімнати — і блює, блює, блює...

Он воно що... В очах Рафаеля зблискує розуміння. Йому здається, що він щось зрозумів (а як бути з будильником? і з виттям?). Невже його кохана Заффі, його люба, обожнювана дружина вже чекає від нього дитину?!

З головою, що обертом іде від щастя, він сідає на ліжку. Вслухається в тікання годинника. Майже метроном — сто двадцять ударів за хвилину; Рафаель заміряє за ним ритм свого серця. Ясна річ, скоро він стане батьком. Спокійний і водночас не тямлячи себе від радощів, він рахує: серце тікає майже так само швидко, як і годинник. Він буде батьком!

Повертається Заффі — на ній одна з дюжини льоль, що він їх подарував їй на весілля. Жовтий шовк надає її обличчю зеленуватого відтінку.

Та вона опанувала себе, навіть усміхається. Заффі каже:

— Наснився поганий сон. Вибач. Я не хотіла тебе налякати.

— Не вибачайся, — відказує Рафаель, куйовдячи її коси. — Мені до вподоби несподіванки! Ніби прокинувся посеред Будинку з привидами під час Ярмарку Трону[14]. Слухай, тепер серйозно... усе гаразд?

— Так, але... трохи болить живіт.

— Знаєш що, о моя дорогенька Заффі? — каже на це Рафаель, просуваючи руку під жовтий шовк і проводячи нею по животу.

— Що?

— Я тут подумав... нудота... чи не носиш ти випадково отам маленького Рафаеля Другого, га?

Із зеленого обличчя Заффі миттю стає білим, як сніг.

— О ні, — дуже глухо мовить вона, і цілком ясно, що це «О ні» означає не «Я не вірю», а «Світу прийшов гаплик».

— Люба моя, серце моє! — шепоче Рафаель. І міцно пригортає її до себе.

Жінки при надії звичайно щасливі, — міркує він. Перші тижні через потрясіння гормональної системи вони часто страждають від нудоти, та потім — потім розквітають, наповнюються теплом і спалахують внутрішнім сяйвом... Рафаеля аж розпирає від гордощів. Він пишається не лише тим, що зачав дитя, а й тим, що знайшов (навіть і не шукаючи) геніальне вирішення проблем Заффі — материнство.

Авжеж, йому відомо, що в Заффі проблеми. Він не дурень і не сліпий. На початку, тієї самої миті, як побачив цю дівчину на порозі квартири, він помітив у ній рану й відчув, що в лоб тут не підеш. Саме тому він нічого не питав її про дитинство: окрім смерті батьків, він не знає нічого з того, що пережила його подруга до того моменту, як — сорок днів тому — натрапила на оголошення «Шук. прислугу жін. для прибир.» у «Le Figaro». Проте Рафаель — оптиміст. І волюнтарист. І — що важливіше — щиро закоханий. Він переконаний, що таємнича рана загоїться його зусиллями і завдяки його коханню, і до Заффі повернеться радість життя, яку з нею розділить він. І хіба можна знайти певніший спосіб досягнути цієї мети, аніж носити в собі і своїм тілом давати... нове життя?

— Я поставив будильник, — каже Рафаель з усмішкою, відхиляючись від Заффі. — Хотів купити нам круасанів, хотів зробити тобі сюрприз.

— Не варто, — зауважує Заффі. — Я не голодна.

Ніби не помічаючи погляду чоловіка, вона відвертається і починає одягатися.

— Ні! Ясна річ... — погоджується Рафаель. — І все ж, люба... дозволь призначити тобі зустріч у лікаря?

— Зачекай трохи, — відповідає Заффі, помовчавши. — Зачекай кілька днів... Аби упевнитися.

— Добре, серденько! Все, як ти хочеш. Та я... хтозна чому, вже переконаний у цьому. Певно, це чоловічий нюх! Я це чую... оцим! — І, схопивши руку Заффі, він кладе її на свої яєчка (голі, еге ж). Аби насмішити її. Та вона не сміється.

Пара не вирушає у весільну подорож, бо Рафаель підписав контракт на липневе турне до Сполучених Штатів. Він пропустив чимало репетицій через свій епічний герць супроти спруту французької бюрократії; тепер слід надолужити згаяне, тож він працює щодуху — більше сам, аніж з оркестром. Проте у нього все вийде!

Щодо Заффі, то під час відстрочки, яку вона попросила в чоловіка — «кілька днів» до офіційного визнання її вагітності — поринає з головою в господарство. Сама ухвалює рішення перефарбувати кімнату прислуги. Варто Рафаелеві відвернутися, вона підхоплюється і бігає поверхами, з третього на сьомий та з сьомого на третій, з важкими банками фарби в руках. Сусіди проводжають її поглядами, супляться і зачиняють вічка. Натомість мадемуазель Бланш передчуває біду.

Сама вона втратила здатність народжувати через хімічні сполуки, всотані її тілом на початку 1950-х років — тоді, працюючи на заводі батарейок «Wonder» у Сент-Уані[15], вона п’ятнадцять місяців провела в цеху, який називали «пеклом». Тому дівчина, яка носиться сходами, замість користуватися ліфтом, і у страшенну спеку працює при щільно зачинених вікнах у тісненькій кімнаті, де тхне скипидаром і фарбою... викликає в неї острах.

Мадемуазель Бланш підозрює вагітність — і це її непокоїть. Чи в курсі месьє Лепаж про те, чим за його відсутності займається юна дружина?

І того дня, коли — почервонівши і з німецько-французьким словничком у руках — Заффі питає її, де поблизу можна купити в’язання, мадемуазель Бланш здригається з голови до ніг і відкидає підозри: тепер вона точно знає, чого чекати. Жінка на початку вагітності має лише дві можливі причини запасатися пряжею: або їй страшенно нетерпеливитися стати матір’ю, або вона зовсім не хоче нею ставати. Бо молодиці... не варто такого казати, та все ж... безглуздо в’язати пелюшки за вісім місяців до народження.

Що ж робити? Мадам Лепаж не вельми товариська. Певно, — міркує мадемуазель Бланш,— її відлякує моя гидка пика. І все ж, може, варто таки запросити її на хвилинку до себе, коли опівдні вона сходитиме по другу пошту? Пригостити лікером? Варто спробувати... Ага! ну от! вона перелякалася, знайшла привід для відмови — і тікає, драпає, пропадає. Хтось інший дасть їй адресу крамниці. Чи варто звернутися з цим до месьє Лепажа? І знову казатимуть, що консьєржки втручаються в те, що їх не обходить. І все ж, слід-таки сказати йому... але сказати що? Що його дружина вагітна? Щодо цього він напевно в курсі. Що вона хоче купити спиці? Це ж нормально, ніякого злочину тут немає... Що в очах його юної дружини я бачу той самий погляд загнаного звіра, який помічала в інших юнок, коли вони поверталися на завод після нетривалого відрядження до Бордо разом із босом, месьє Лонґкюїсом (авжеж, без жартів, саме так звали цього негідника[16]) — вони всі проходили через це, і навіть по кілька разів, якщо були гожі, а потім деякі з них...

Мадемуазель Бланш налила собі другу чарку лікеру і занурилась у спогади — тож ми можемо навшпиньки вийти з її кітчевої помаранчевої кухні, де кожен квадратний сантиметр прикрашено брязкальцями, дурничками, керамічними тарілочками із зображенням якоїсь відомої французької пам’ятки, рослинами в горщиках, кліткою з канаркою, рецептом, вирізаним із журналу «Elle», програмою радіопередач...

А поки ми затримуємося на кухні зі смачним лікером мадемуазель Бланш, розгортається справжня драма: Заффі, ванна кімната, розкручений металевий вішак, білі кахлі, червона кров, Рафаель, крики, телефонний дзвінок, швидка допомога, лікарня, медсестри, візки, лікарі, оглядини, перешіптування...

Мокрі щоки Рафаеля. Сухі щоки Заффі.

Спроба не вдалася: дитя ще живе. Заффі стане матір’ю — байдуже, хоче вона цього чи ні.

Вона докоряє собі, що не дочекалася від’їзду чоловіка до Сполучених Штатів; вона розуміє, що безсоння часом заважає їй усе чітко розрахувати.

Рафаель довіряє бліденьку дружину, яка ледве тримається на ногах, своїм приятелям з площі Кліши. Мартен і Мішель дуже їй співчувають. Авжеж, вони потурбуються про Заффі. Оскільки їхня старша донька поїхала з кузенами на море, Заффі може спати в її кімнаті. «Усе буде гаразд, — заспокоюють вони Рафаеля. — Телефонуй нам звідти. І ні про що не хвилюйся. Грай на своїй флейті, грай як бог!»

Рафаель у літаку з іншими членами оркестру. Він знеможений. Чому вона це зробила? Чому, погодившись вийти за нього, спробувала вбити дитину, яку вони разом зачали? Боялася, що вагітність спотворить її тіло? Чи, сама щойно вийшовши з віку дитини, почувалася недостатньо зрілою для материнських обов’язків? Він затуляє обличчя руками і намагається пригадати кольорове гудіння «Джмеля» Римського-Корсакова.

Заффі дивиться в стелю. Вона лежить на дитячому ліжку в дівчачій кімнаті зі стінами, вкритими незграбними малюнками, і меблями, заваленими ляльками. Дівчинці, яка вирушила до моря, вісім років. Вісім — як і Заффі, але не так. Як і Заффі — але не так, як зараз. Як Заффі, коли їй було вісім. Проте не зовсім так.

Вона попросила не відчиняти віконниці вдень.

І день за днем це росте в ній.

VI

Пришвидшимо хід подій — ця можливість п’янить, ніби сон, спершу солодко насолоджуєшся особливою миттю, а потім — яка насолода! — усе зсувається, дні минають, з’являються і розчиняються, тануть один у одному... Поплаваємо трохи на поверхні океану подій, що відбуваються на планеті Земля восени 1957 року. Унизу миготять брижі... Час від часу виринають клоччя піни, яку ми розпізнаємо — то Рафаель із засмученим поглядом, повним кохання й турботи, то Заффі, завжди задивлена в себе, — та ось їх відносить хвиля, заміняючи на новини, що сиплються щедро, заколисуючи і причаровуючи нас.