Нэнси Хьюстон – Печатка янгола (страница 10)

Це вона не давала йому нічого, окрім своїх кісток.

І ось Заффі тут, знеможена, переможена, розверста, в оточенні анестезіологів і медсестер. Вона стікає кров’ю, вона вже втратила чимало крові, людей відволікла загроза для дитини, навіть гінеколог пішов, та ось він уже біжить назад, це молодик, який щойно закінчив інтернатуру, його лякає ця надзвичайна ситуація, але він хоче довести свій авторитет — тому, розуміючи необхідність за будь-яку ціну зупинити цей кривавий потік, він схиляється до простішого рішення:

— Ріжемо!

Медсестри шоковані, анестезіологи теж, але вирішує лікар, і він починає видаляти зазначений орган, потім зашиває непритомну жінку, стібок за стібком, скоби, накладені шви... Довгий потворний фіолетовий шрам назавжди проріже її живіт.

Тепер у залі очікування Рафаель сам-один, і самотність лише посилює його страх. Якби він мав волосся на передній частин черепа, то, навчено, зараз затято виривав би його. Він стоїть, не рухається, із заплющеними очима, двома руками схопившись за голову. Волею випадку інші чоловіки розійшлися по своїх виснажених подругах і галасливих немовлятах — і лише Рафаеля ще ніхто не кликав. Страх душить його. Дуже зворушливо (адже під кінець дитинства він таки перейняв упертий атеїзм батька) він починає молитися. Пригадує давні молитви, завчені на заняттях катехізисом, і глухо проказує одну з них: «Богородице Діво‚ радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою. Благословенна Ти в жонах‚ і благословен плід утроби Твоєї...». Порившись у пам’яті і не знайшовши більше нічого, він починає спочатку: «Богородице Діво...».

— Месьє Лепаж?

У цієї медсестрички напрочуд приємний голос. Певно, дитина не вижила.

— Хочете бачити сина?

Він ніби потрапляє під душ зі щастя. Неможливо описати радість і втіху, що миттю його наповнюють. Він німіє, не здатен зронити хоч звук.

А тепер ходімо разом із ним милуватися малесенькою людинкою в інкубаторі. Що, ви не любите дітей?! Та годі вам, підійдіть, обережно — і ви побачите! Повірте, ця дитина незвичайна. Мені теж огидно дивитися на рожевих щокатих ляльок, завжди схожих одна на одну, що заповнюють міські парки. Проте тут дещо геть інше. Бачте, це немовля... як би це сказати? Навіть якщо воно не більше ваших двох кулаків — це вже хтось. Погляньте, як швидко воно дихає! Погляньте на розкуйовджені пасмочка його волосся! Погляньте на маленьке худеньке личко з напрочуд виразними рисами! Погляньте, як крізь повіки зеленими спалахами блимають ці чорні оченята! Хлопчикові віку лише півгодини — а він уже сяє, випромінюючи надзвичайну чуттєвість.

Рафаелеві не можна ні тримати його на руках, ні навіть торкатись його. Дитина поки що лежить під склом. Їм ледве вдалося її врятувати. Проте все вже позаду. Еміль житиме.

Щоки Рафаеля блищать від сліз.

А що там Заффі? Out. Без тями. Ще досі out.

VII

Минув місяць.

Заффі повернулася додому, а ще через два тижні й Еміль — Emil — із масою два з половиною кіло. (Рафаель записав його до документів з німою літерою «е» на кінці, аби зробити це ім’я більш французьким, але Заффі думає про Еміля без «е», на німецький лад. А невдовзі певний час нам доведеться провести в голові Заффі.)

Молока в неї немає. Хто сумнівався б. Та дещиця, яку мала, висохла, поки Еміль лежав в інкубаторі для немовлят, куди Рафаель без Заффі навідувався щодня. Дитячі медсестри, передбачивши це виснаження молока до її виписки із лікарні, навчили Заффі стерилізувати пляшечки і готувати «материнське молочко»: зважувати порошок, додавати до нього мінеральної води (обов’язково без газу!), підігрівати до кімнатної температури (суміш не має бути надто холодної — у нього почнуться судоми! а гарячим він може опекти горло!). Навчили її купати дитинку (диви, не втопи!) і міняти їй пелюшки (не ранячи шпильками ніжну шкіру немовляти!)...

Рафаель робить усе можливе і неможливе, аби повернути прекрасне життя — тепер, коли дитя не заважає, коли воно без ушкоджень ступило на землю. У друкарні неподалік він замовляє розкішну листівку-повідомлення про народження нової людини: золоті літери на опівнічно-синьому папері, — і надсилає її геть усім: матері, колишнім і нинішнім друзям, усім членам оркестру...

Заффі не відправила жодної листівки.

Рафаель каже своїм друзям із площі Кліши, що дитині й матусі ведеться чудово. Він обіцяє, що скоро вони зможуть познайомитися з новим господарем виноградників клану Трала — як алжирських, так і бургундських. Та дні минають — а він їх усе не запрошує. Заффі ще надто дивно поводиться.

Вона знову взялася за господарку. Не з таким запалом, як під час вагітності, та все ж більше, ніж це було треба. Вона не може залишатися з дитиною, яка виявилася не менш апатичною, ніж мати. Еміль мало спить, рідко кличе Заффі, практично ніколи не плаче. Проте й не лепече. Рафаель подумки каже собі, що така мовчазність і така серйозність для немовляти — це ненормально. Коли він бачить, як Еміль слухняно лежить на спині в переносній люлі, широко розплющивши очі і майже не рухаючи ніжками й ручками, а мати тим часом пересувається квартирою з ганчіркою і прискачкою в руках — з-за спини його брав мороз.

Вона не вміє тримати дитину. Після купання вона витирає її пухнастим рушником — і стоїть невпевнено, заклякнувши, тримаючи голенького хлопчика майже вертикально. Або ж вона сідає з ним на стілець біля вікна — зовні люто дмуть лютневі вітри, — і таке враження, що для неї син не існує. Замість дивитися на нього, вона занурює погляд у пустку... поки — від холоду чи від голоду — Еміль не починає скиглити.

— Хочеш, найму когось? — турботливо питає Рафаель. — Буде тобі допомога.

— Допомога? Мені? Мені не треба допомагати, — відказує Заффі.

Вона закритіша і неприступніша, ніж раніше.

Рафаель, спостерігаючи за тим, як байдуже і недбало ставиться вона до дитини, впадає у розпач. О, це ще не та страшна, всеохопна й непоправна безнадія, що заволодіє ним за кілька років! Це тільки її передвістя.

Поки ж, незважаючи ні на що, він надто тішиться своїм новим статусом батька, аби почуватися нещасним. Щойно повернувшись із репетиції, Рафаель тихенько заходить до кімнати Еміля, щоби переконатися — він дихає, він ще живий! Дитина ж, упізнавши татову ходу, здригається від його запаху, реагує на його появу в кімнаті маханням ніжок і милим радісним нявканням. Рафаель не може надивитися на синочка: авжеж, він надто хлипкий, однак неймовірно гарний — з чорними, мов вугілля, очима, тоненькими ручками, соломинками пальців і голівкою, вкритою (у віці лише одного місяця!) чорним пушком, що вже потроху в’ється... атож, у нього будуть прекрасні кучері, як у тата!

«Незбагненно, — думає Рафаель. — Ти суміш нас двох. Я, Заффі, ще трохи дива, і все це дорівнює... тобі».

Часом, нахилившись над ліжечком-кліткою сина, Рафаель відчуває сльози на очах. Тоді він бере у свої руки неймовірно маленькі ручки Еміля, пестить на своїй долоні його кручені пальчики, цілує їх, шепочучи: «Це пальці митця... бути тобі музикантом, синку. Немає жодного сумніву».

І невдовзі з музичної зали, куди Рафаель не навідувався вже кілька місяців, Заффі знову чула солодкі трелі флейти. Губи її чоловіка стискаються і округляються, ніби ліплять потік повітря, що ділиться надвоє, проходячи під мундштуком. Його язик вправно керує музичними фразами, відділяючи ноти одну від одної, кидаючись на стаккато немов із гострим стилетом — такатак-такатаката!

Це ті самі губи, той самий язик, які... та Заффі майже щоразу, як чоловік намагається поцілувати її, відвертається. Їй не до смаку відчувати пожадливі вуста Рафаеля на своїх губах, впускати його гострий язик до свого рота — де він шукає її язик.

На початку березня Рафаель змушений вирушити на три дні до Мілана, де відбудеться кілька концертів. Нетривала, але необхідна поїздка.

— Усе буде гаразд? — питає він у Заффі, і питання миготить у його стривожених очах.

— Звісна річ. Mais oui.

Вона навчилася казати «mais oui», «mais non», достоту справжня француженка. Німецьке «аber» так не використаєш.

— Ось номер телефону мого готелю... За найменшої проблеми, хай там що, обов’язково клич мадемуазель Бланш. Гаразд? Вона дуже хороша... Ти впевнена, що все буде добре?

Вона ствердно хитає головою.

Перший день відсутності Рафаеля.

Дитина отам. Вона залишила її на килимі у вітальні. Хлопчик змерз і тихенько, без сліз, починає плакати. Заффі закінчує змітати порохи з меблів. Потім піднімає дитя і кладе до ліжечка.

— Спи! — каже вона.

Поруч, у ванній кімнаті вона розвішує пелюшки Еміля, щойно вийняті з пральної машинки... і замріюється.

Це чудовий сонячний весняний день, а памперси тоді ще не винайшли. Сонячний промінь падає на один з білих лляних прямокутників, який вона чіпляє на шворку — і цей вибух білого, це сонце на сліпучо-білій тканині, на пошивках переносить її далеко.

Вона допомагає мамі розвішувати білизну, вони в садку за їхнім будинком, весна — о, не така, геть не така, весна, що була до того жахіття, приблизно 1942-го, точно, або 1943-го — авжеж, їй п’ять або шість рочків, не більше, бо шворка для білизни надто високо і їй доводиться ставати навшпиньки, щоби допомогти мамі...

О, як вони сміялися того дня! Вітер виривав простирадла із рук, перш ніж вони встигали прищепити їх, вони вибухали реготом, підбирали білизну з трави (о, цей зелений і білий кольори! біль тодішніх простирадл і зелень тодішньої травички: назавжди втрачені екстракти і абсолюти) і знову натягали її, разом наспівуючи: Kommt ein Vogel geflogen, — у мами було сопрано, а в Заффі голос нижчий, альт, — прилетіла до мене пташка, тримаючи в дзьобику записку von der Mutter, від мами, — зрештою Заффі ніколи не отримувала від мами листів, і зрештою мама згодом знайшла інше застосування цим простирадлам, — але ж як вони сміялися того дня! танцювали і грали в хованки серед білизни, що тріпотіла на вітрі... Мутті! Mutti! Коли Еміль заговорить, то називатиме її maman, мамочка, а не Мутті! Mutter покладено край, а разом із нею і Muttersprache: зависли раз і назавжди...