Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 7)

— Закохалася! Аякже, ти якраз із того розряду сентиментальних бабусь, що, задерши серед поля спідницю, закохуються у першого-стрічного француза, який з метою економії води примушує усю сім'ю приймати ванну по черзі у тій самій воді і що з ним би я не витримала і трьох днів подружнього життя.

— От бачиш, ми уже і добулися до істини. Видно, долі було завгодно, аби мені дали візу на місяць раніше за тебе. Я одразу зрозуміла, що він тобі, великій цяці, не пара, а втрачати єдину можливість врятувати Андрійку життя я не могла. Погодься, що той скупердяй, як ти його зволиш називати, заплатив за його лікування і тепер, як хлопчик почав поправлятися, він прилаштував його до гарного англійського коледжу. Завдяки мені, зауваж.

— Я тобі і справді вдячна за сина, який доводиться тобі, між іншим, онуком, але мене дуже вразила твоя малодушність. Якби ти сказала одразу, що весільні плани перемінилися, я б купила вінчальну сукню для тебе. На три розміри більшу, до речі.

— На два, серденько, на два. А тепер я іще кілька фунтів скинула. Що ж до «сентиментальних бабусь», то такі закиди мені не дошкуляють. Жан-Люк, як побачив мене у аеропорті, то подумав, що я і є ти, себто його наречена, а що я окрім «шерше ля фам» та «не компрене» нічого тоді не тямила, то якось так воно вийшло, що ми одразу…

— …що ви одразу опинилися у моєму весільному ліжку.

— Бог з тобою, голубонько. Забудь оту дурну історію. Давай жити за принципами динамічного програмування. Зараз ти перебуваєш у даній точці свого життя і плануй його саме з цього моменту. До речі, як ти вже притягла того смердючого покруча, якого б ми нізащо в світі не надибали, аби не твоя депресія і не необхідність вигулювати тебе околицями, отож, як ти вже притягла того суїцидника до мого ліжка, то, будь ласка, приглядай за ним, аби він не здох на моєму новому простирадлі.

— Ти ніколи не могла збагнути страждань немічних створінь, у тебе просто атрофовані такі загальнолюдські почуття, як…

— …як гуманізм і тому подібна солоденька водиця. Бо я виховувалась своєю бабцею, і єдиний принцип, що вона винесла із сталінських таборів і прищепила мені, формулювався дуже просто — сьогодні помреш ти, а я — я помру іншим разом. Твої тимурівські принципи видавалися мені аномальними і навіть шкідливими для людства, а твоє виховання…

— На жаль, мене взагалі ніхто не виховував, як не вважати мого піонервожатого, і мені завжди бракувало сімейного тепла. Може саме через те я і намагалася завжди допомагати слабким і хворим і ти мене ніколи не могла зрозуміти…

— Твоя правда, я ніколи не могла тебе зрозуміти, а особливо, коли ти пхалась до кожного зі своєю допомогою. Але, пригадай, що коли ти, обливаючись сльозами співчуття, тягала до нашого дому приблудних котів чи старців, то саме я виводила їм блохи і промивала їхні порослі коростою рани, бо ти одразу забувала про тих бідолах.

— Боже, яка то все неправда. Ти ж знаєш, що я завжди віддавалась служінню…

— …віддавалась служінню свого правосуддя. Під чим ти розуміла нічну біганину з пістолетом за якимось мерзотниками а чи багатоденні засади зі своїми головорізами, де ви переважно пиячили і різалися у карти, а твоя хвора дитина і твій недоглянутий чоловік висіли на мені.

— Впізнаю лексику і логіку твого синочка. До речі, моя хвора дитина була твоїм онуком, і я щось не пригадую, аби ти через його хворобу відмінила коли свій похід до театру а чи побачення. А от твій синочок…

— Згодна, зірок він із неба не хапав, але і ти у ролі його дружини була просто неможливою, — закінчила та жінка, що у талії була товща і що звали її Аліною, і напоїла мене валер'яновим настоєм.

Я випив його одним духом, незграбно лизнув її оксамитово-прохолодну руку, що пахла корицею і лимоном, і втратив свідомість. Як вони потім казали, на три дні. Увесь той час Аліна мусила спати із Вірою в одному ліжку, через що злі язики і пустили плітку, начебто вони лесбіянки.

— … і вони відривають йому голову, так що ти вже і не здатен ідентифікувати той стікаючий кров'ю труп, шпурляють її аж — ген-ген! — до крапки, а ти, нічого не тямлячи, шкандибаєш туди, де з виряченими очами чекає на тебе ота голова, і вже, кат твоїй матінці, забувся, як виглядав той понівечений тулуб. І оте все вони називають…

— …і оте все вони називають «trennbare Verben», і я просто не розумію, добродію, чого ви так драматизуєте граматику нехай вам дещо незвичної іноземної мови. Отой ключовий префікс дієслова, що вони від нього відділяють і ставлять наприкінці речення, вимагає від співрозмовника, а чи опонента, принаймні здатності вислухати речення, а отже, і саму думку, до кінця, себто до крапки. Завдяки чому, як мені думається, цей народ і дав світу таку неймовірну кількість філософів і мислителів. Саме над цією проблемою я працюю останнім часом — граматика як формуючий вектор мислення.

— О ні, о ні, — наче від зубного болю застогнав Юрген, — ці теревені, ці розумуючі дармоїди, ця розпуста!..

Він сидів на терасі у кріслі-качалці, злий і, як завжди, готовий до сварки, що так не пасувало до його попівської сутани.

А я лежав поруч, турботливо закутаний Аліною до пледа, і одужував. Голоси, що чулися із вітальні, були мені приємні, бо говорили усе тією ж, нашою з дідом Панасом мовою, думки що висловлювалися за келишком шампанського, видавалися страшенно розумними, бо я не тямив і сотої частки сказаного, навіть тисячовольтна напруга роздратування, яка хвилями накочувала на мене від Юргена, не лякала, а заколисувала, бо, як сказала Аліна, він належав до Сім'ї, а, отже, не становив для мене небезпеки.

У прямокутнику дверей вималювався звабливий силует Аліни.

— Синку, я розумію твоє збудження, і я визнаю, що Віронька упорола дурницю…

— Упорола дурницю?! Чому, скажи, чому ти завжди брала її сторону? Скажи краще, чому ти завжди мішалася до нашого подружнього життя? Або ще краще, нащо ти взагалі нас звела? Тільки прошу, не починай про свої принципи динамічного програмування, на яких ти абсолютно не тямишся.

— Віронька упорола дурницю, але ж будь широкою людиною, умій прощати, до речі, не забувай, що ти привіз із собою молоденьку коханку, котру Віронька має толерувати, а саме це і могло призвести до так званого нервового зриву. Вона така витончена натура…

— Витончена натура?! Блядь твоя Вірка, і я її уб'ю, а заразом і вашого Кристантонопулоса порішу, — він трохи подумав і додав, — а оцього волохатого прийду, — він подивився на мене, оцінюючи, яким чином мене буде найкраще порішити, — оцього прийду я підпалю разом із пледом, — тоді він задумливо глянув на Аліну і втішно посміхнувся: — А твого Жан-Люка підвішу на дереві. За яйця.

— Добре-добре, синку, завтра ранком укладеш повний перелік своїх жертв і відповідних тортур, а зараз піди і проспися. Ти ніколи не умів пити. Твоя нова приятелька може подумати, що втрапила…

— … що втрапила до вертепу, — докінчив Юрген печально і заплакав, наче мала дитина. — Содом і Гоморра, — римзав він схлипуючи, а Аліна утішала його, гладячи довге і пухнасте, наче у неї самої, волосся.

— Іди синку, поспи трохи.

Тоді вона почухала мене за вухом і мені стало так затишно, так любо. Я був прийнятий до її Сім'ї. То було ще краще, аніж потрапити до раю.

Аліна примостилася на краєчку мого шезлонга, легко, наче пташка, що наступної миті спурхне, лишивши у моїх пазурах духм'яну пір'їнку. Я так любив її тої миті, і тоді уперше мені спало на думку, що жінка — то вінець усього сущого.

— Ось, котику-любчику, тобі і загадкова слов'янська душа, оті Карамазови та Анни Кареніни… Саме лише пияцтво та неробство. Правду кажучи, і загадкова західноєвропейська душа, обтяжена едиповим комплексом і розчленована патологоанатомом Фрейдом, стала мені такою ж нецікавою. Я думаю, душі взагалі нема. Ти тільки не кажи про те Юргену.

Вона замовкла і мовчала, довго-довго. Я так любив оті її паузи, це було так по-тваринному прекрасно, коли вона сполоханою мишкою переривала якийсь палкий монолог або застигала посеред жвавої розмови, вона навіть не дихала, а лише випромінювала потойбічні чари, зводячи з глузду своєю недосяжністю.

— І чого він раптом став попом? Він був дуже добрий спортсмен, повір мені. Краса і гордість збірної регбістів. Теж неабияке інтелектуальне заняття, але все-таки було у ньому більше щирості, аніж тепер. Не люблю я попів.

На тлі підсвіченого прямокутника скляних дверей вродився силует, викапана Аліна, хіба трохи тонша у талії. Це була Віра. У сутінках я відрізняв їх скоріше за запахом (у Аліни домінувала нота лаванди, а у Віри — мімози), бо візуально вони скидалися одна на одну, попри вікову і вагову різницю, наче сестрички-близнючки.

— Пробач, — сказала вона до мене, — пробач, любчику, що я зіпсувала твою вечірку.

— Я чекаю, що ти попросиш вибачення і у мене, за мої попсовані нерви, — холодно відказала Аліна.

— Серед родичів — зайва річ, серденько. І потім, я уже пояснювала, як усе вийшло. Лише моя любов до музики…

— Лише твоя любов до музики призвела до того, що ти потрапила на оргію, а потім ми з Юргеном мали тебе забирати із поліції голу і п'яну…

— Голу і п'яну?.. Твоя пристрасть усе перебільшувати, вірніше перемішувати, а вірніше, пересмикувати, а ще точніше совати носа, куди не слід…