Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 28)
Але повернімося до моєї розповіді, бо той адвокат забив мені памороки своїми веселими балачками, і не думайте, що він мене заспокоїв тим, що мою голову укинуть до стерильного мішечка. Єдине, чого я по-справжньому хочу, то це вирватися від цих вівісекторів, а це можливо хіба за допомогою моїх американських видавниць. Мене хвилює лише, чого вони так довго не відповідають на мій останній лист. Мій наглядач, той що не дає дочитати жодну книгу до кінця, запевняє, що те місто, де вони живуть, геть чисто винищили терористи. Я не йму цьому брехунові віри.
За дев'ять днів назначено нове засідання і за цей час я маю дописати свій роман і переправити його до Америки. Легко сказати — за дев'ять днів увібгати до слів історію, яку я, правду кажучи, іще і не почав розповідати. Оте, що я вам наплів, то — лише приказка, а казка, так би мовити, буде попереду, якщо лишень я до неї встигну дійти, бо мій наглядач навмисне помінявся змінами із своїми колегами, так що тепер днюватиме і ночуватиме через стінку від мене, час від часу уриваючись до моєї комірчини, аби остаточно деморалізувати і без того вже деморалізовану мою душечку.
А як він спочиває від постійних підглядань і обшуків у камері, то до мене приходить слідчий, не знаю якого біса він у мене забувся, бо йому я не відкрив би жодної, найменшої подробиці мого життя. То такий огидний тип, що не вартий аби про нього тут розводитись.
Єдине, що мені лишається — то писати ночами. На щастя, я бачу у темряві, і, коли усі мої сусіди, приречені до страти або до довічного ув'язнення, душаться нічними кошмарами і скриготять уві сні зубами, я пишу далі і сподіваюся — о! ви не повірите, — я сподіваюся на те, що мою книгу видадуть мільйонними тиражами, і не одне покоління ридатиме над нею, відчуваючи мій біль, і страх, і плач за неспізнанним коханням.
Але, сказати по-правді, я б поміняв отой бестселер на пересічне життя із моєю новозеландською пташкою, яку я називав колись kookaburra, gurgaga або gingaga. Решту тридцять сім назв тієї пташки я уже остаточно забув, і немає жодного шансу їх пригадати, бо хоча за стіною від мене сидить типовий новозеландський cast, його знання маорійської мови вичерпується двома-трьома словами на кшалт wop-wops або tua-tua. Готовий битися об заклад, що він навіть не знає, що вони означають, бо якось він розтлумачував мені, що, буцім-то, ота ніжна пташка із сорока іменами, реве як скажений віслюк, після чого я перестав із ним спілкуватися, як нас виводять до в'язничного медпункту на щотижневі огляди. Типовий завсідник rat factory.
Та зараз у мене і справді немає часу на спогади. Я пишу далі.
Ніщо так не втомлює, як мандри, що урвалися через втрату трьох мільйонів доларів. Повірте мені на слово, я сам те пережив. Ми були такими спустошеними, наче після поразки у вирішальній битві. Я впевнений, не один із славетних полководців міг би потвердити, що єдиний спосіб не накласти на себе потому руки, то заснути на кілька днів. Ще ніколи в житті мені не хотілося так спати, як тої миті, коли я пересунув важкі бетонні стовпи моїх ніг через поріг, і у моїй підсвідомості сплила картинка — мати, що колише дитину в люльці і наспівує, не сказати, щоб мелодійно, але дуже щиро:
Якби я не був тоді таким стомленим, то може б спромігся, ухопившись за той рідний голос, повернути голографічний кристал моєї пам'яті під потрібним кутом і добутися до того ідилічного віку, із яким жодна людина упродовж життя несила розлучитися, і рабом якого я б став за компанію із вервечкою психоаналітиків, але за порогом я осів, наче клунок, і Аліна опісля розповідала, що більш мертвого, аніж я тоді, вона ще зроду не стрічала. Навіть експертка Віра, за ознакою Бєлоглазова, вона мала на увазі «котяче око», сказала, що як я іще не помер, то перебував у останній стадії агонії, а оскільки вони обидві були натомлені не менше і вже не мали сил телефонувати нордландцям, аби ті підвезли свіжого цементу, то це і порятувало мене від долі Костантинопулоса. Вони позачиняли зсередини двері на всі засувки, дотягли мене до Аліниного ліжка і упали поряд, у чому були.
Отак ми і спали. Я — посередині, праворуч — Аліна і ліворуч — Віра. Ми проспали ніч, і день, і ще одну ніч, і сорок годин я насолоджувався спокоєм і близкістю моїх сплячих красунь, і я знав, що сплю і бажав, аби той сон тривав вічно. Але цього разу моє бажання не добулося до небесних сил і не виповнилося.
Більш за те, переді мною з'явився чоловік із гнівним вогняним поглядом, загорнутий у біле простирадло і босоніж. Він тицьнув мені попід носа пачку квитанцій і почав мене телепатично совістити, розгорнувши переді мною, знову ж таки телепатично, величезну, як Всесвіт, і багатомірну, не пам'ятаю напевне вже, скільки там було мірностей, але вже ніяк не менше шести чи вісімнадцяти, карту, яку назвав «матрицею моїх можливостей». Взагалі, провадив він, ми таке нікому не показуємо, це, так би мовити, інформація внутрішнього ужитку, але у випадку зі мною вони зробили виняток, бо я таки допік їм своїми непрогнозованими і алогічними проханнями, які, на превеликий жаль для них, їм доводиться час від часу виконувати, бо мене із чиєїсь, мабуть, помилки, занесли до пільгового списка сиріт із особливо тяжкими обставинами дитинства.
А оце, правив він далі, показавши на вогняну блискавку, яка проштрикувала ту багатомірність, має бути протягнутою із минулого у майбутнє лінією реальності. Себто, та готична лінія, пояснив він дуже ввічливо, що виникає як результат боротьби між екстенсивною силою перепон і інтенсивністю життєвого поривання або elan vital, і якою пересуваються у просторі можливостей майже усі цивілізовані створіння, так чи інакше міняючи навколишній світ, що має бути його відділком зафіксовано. Вони це і роблять, і роблять, до речі, зовсім непогано. Аж поки отой elan vital не висходить від мене. О, вже тоді їх починає лихоманити! Уже скільки його співробітниць звільнилися, а одна навіть утрапила до санаторію із нервовим зривом. Бо коли вони заради моїх забаганок починають коригувати простір подій, зводячи до купи матриці можливостей усіх зі мною корельованих істот, і коли я отримую, завдяки помилково занесеній до моєї матриці пріоритетності, те, чого я так пристрастно собі бажав, виявляється, що то зовсім не те. І що я, за його думкою, не являюсь достойним творцем Космосу, і маю перейти до нижчого розряду, змирити свою гординю і стати гідним членом нашої спільної домівки, себто Космосу.
Врешті йому зрадила витримка, він телепатично рикнув, аж у мене в ушах залящало, а тоді луснув мене по лобі отією пачкою квитанцій-рекламацій, які вони, виявляється, з моєї вини отримували, і я помер.
Коли я відкрив очі, то не зумів пригадати не те що, де я, а навіть, хто я. Я лише відчував, що мені трапилось якесь приниження на грані трагедії, котре мені довіку не спокутувати, і що, яким би воно не було трагічним, попереду на мене чекають іще більші випробування. Наді мною колихалося заткане зорями небо, і я був єдиною у Всесвіті мислячою істотою, котра пережила його колапс.
Але що таке людина? Фізіологія! Ходяча жертва власного тіла! На твоїх очах западається світ, а тобі свербить у вусі, іде під воду населена красенями-велетами Атлантида, а тобі бурчить у животі, повногруда меццо-сопраністка от-от помре від кохання на сцені, а тобі відригнеться пиріжком із кислою капустою. Філософи називають оте нарцизмом, а Віра — домінантністю фізіологічних відправ, і не встиг я іще по-справжньому насолодитися величчю мого горя, як почув за стіною хрюкання кавника, і я пригадав геть чисто усе, і, уявіть собі, почуття голоду виявилося сильнішим за усі вторинні психологічні переживання, я натяг на себе Аліниного пеньюарчика, вступив у Вірині капці, потягся до кухні і несміливо прочинив двері.
— Любчику, який ти милий, — посміхнулася Аліна.
— Викапаний Адріано Челентано, — додала Віра, душачись від сміху.
І я зрозумів, що їхня великодушність перевершує їхню вроду.
То був найкращий сніданок у моєму житті, і, якщо мене таки засудять до страти, то перед смертю я побажаю собі точнісінько оте меню — шинка із пласкої металевої банки, трохи прицвіле від давності солодке печиво, гірка кава, що натяглася пахощами нежилої домівки, і неспішна бесіда двох незрівняних жінок, що з ними я мав щастя провести перед тим сорок годин у ліжку. Праворуч — Аліна. Ліворуч — Віра. І не думаю, що знайдеться на світі хоча б один чоловік, котрому б так поталанило.
Потім ми грали у карти і пригадували наші мандри. Як ми тягалися по бутіках Парижу і мої приятельки наміряли у кабінках обновки, а я терпляче сидів у шкіряному кріслі, попивав еспресо і виносив присуд — оцей ліфчик поміняйте, а цю спідничку розшийте трохи у поясі, а ті черевички віддайте до дешевого розпродажу, ну і такі ним милі зауваги, аж гарненьким продавщицям закипали сльози на очах від люті. Або, що у мене виходило іще краще, то добирати їм парфуми. Ви ж знаєте, як компенсацію мого дальтонізму, я отримав від матінки-природи може і не аристократичний за формою, але надзвичайно чутливий ніс. Час від часу я навіть подумував, чи не придбати мені протигаза, аби якоюсь мірою захищати себе від шокових реакцій на чиїсь спітнілі ноги чи задушливий лосьйон. Не могло бути навіть мови, що я переступлю поріг парфюмерної крамнички. Тому я вмощувався на лавочці або під фонтанчиком за квартал до тої душогубки, а Аліна із Вірою по черзі підходили до мене і давали нюхати напахчені пальчики. Як усі пальці правої і лівої руки кінчалися, а я усе ще корчився від судом, і єдине, що рятувало мене від асфіксії, був запах їхньої шкіри, який струменів крізь синтетичний сморід, дівчата слухняно вимивали руки у струменях амурчика чи Посейдона, і починали гру спочатку. У Парижі я вибрав парфуми для Аліни, а Вірі довелось дочекатися Барселони, але, скажу я вам, оте довготерпіння було винагороджене, бо де б ми потому не з'являлися, чоловіки, не розуміючи у чому справа, дуріли, лишень-но втрапляли до двометрового радіусу дії тих парфумів, аж мої бідні приятельки, як ми посилили правила конспірації, мусили взагалі відмовитися їх уживати. Отакий у мене ніс, і отакий бездоганний нюховий смак!