Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 27)

Дозвольте мені перескочити півтори найпринизливіші години мого життя, а ви можете повірити, що принижень у ньому було без числа, і якби я заходився їх тут перед вами перераховувати, то ви б просто здивувалися, бо як говорила Віра, із таким ступенем віктимності, як у мене — просто не живуть.

Дозвольте мені перескочити іще дві години, як я тинявся околицями того клятого містечка і горе моє було таким глибоким, а штани і черевики такими відразливо-холодними, що мені навіть не спадала думка про самогубство, бо, погодьтеся, за час спілкування із моїми приятельками я став таки естететом.

Із вашого дозволу я перескочу іще оті перші півгодини, як Віра і Аліна знайшли мене, сам уже не пам'ятаю де і як, і якщо тепер наважуся продовжити, то лише завдяки тому, що мої красуні були справжніми аристократками духу. Замість того, аби врешті-решт виповнити ранкові погрози і придушити мене подушками, вони заходилися відпоювати мене на останні ліри чи франки, чи біс його знає, що за валюта була у тій триклятій країні, де єдину на увесь вокзал вбиральню якась дурепа перекриває шваброю, тож вони не пошкодували для мене останніх грошей на пляшку доброго шампанського, яку переважно я сам і випив, тоді заснув і, як казала Віра, нещадно хропів, аж вони цілу ніч чатували по черзі біля мене, аби я не задихнувся, а ранком, як я розклепив очі і зрозумів, що вчора мені приключилось якесь непоправне горе, Аліна сказала:

— Краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти.

І то, погодьтеся, було більш, аніж великодушно. А до того ж і неправда. Як я був дурнем, коли ті гроші знайшов, так ним і залишився, коли їх втратив.

Я мусив був розказати, як то сталося, бо сантименти і недомовки з огляду на суму були недоречними, і цього разу вже Віра пустилася на їхні пошуки. Коли вона повернулася надвечір до готелю, ми спакували наші пожитки і поїхали додому, яким ми умовно називали той чарівний замок Жан-Люка, де душу мою уразила wunderbare Wunde. Отака вам, у біса, парономазія. Укупі із оксюмороном.

Четвертий

Отут усе те, що я робив, що я думав і чим я був. Збери навкруг мене натовпи братів моїх, хай слухають вони мою сповідь і нехай моя ницість викличе у них стогін, а мої слабкості — сором. І нехай кожен з них із тою ж мірою щирості розкриє коло підніжжя трону Твого серце своє, і потім нехай той, хто зважиться, вийде наперед і скаже: Я був кращим за цю людину.

Пиши, мій котику, пиши, бо як не зумів ти втримати отих двох красунь і три мільйони доларів, то рятуй хоча б своє життя. Як дивно, що я, котрий лише і думав, як його позбавитись, так за нього чіпляюся. Видно і правда, що смерть тільки тоді і буває солодкою, як ти сам її вибираєш. Тому-то вони і повідбирали у мене шарфик, шнурки, металевий гребінець і навіть маленьке люстерко, яке я виграв у якійсь нікчемній лотереї і що я так любив його, бо воно нагадувало мені про той день, як я востаннє бачив Віру і Аліну, аби позбавити мене насолоди вирішувати самому — to be or not to be. Пробач мене, друзяко Віллі, що і я тривожу тебе. Я так і бачу, як кожні п'ять-десять хвилин ти скрипиш зубами у пеклі, цитований то австралійським аборигеном, що полаявся із дружиною, то західноєвропейським приблудою, що не встиг на заправці купити банку пива, а то американським дипломатом, якого застукали за вийняттям тайника з-попід дощатого настилу сортира у якомусь Богом забутому західносибірському містечку. Про всяк випадок, пробач мене і ти, друзяко Френкі, якщо то правда, що про твого друзяку Віллі розповідають.

Коли ми під'їжджали до того місця, що називається в усіх путівниках «серцем Європи», мене огорнула сентиментальна хвиля і мені навіть здалося, що, приїхавши сюди, ми знову станемо щасливими. Ніколи, прошу вас, ніколи не повертайтесь до місць, де ви зазнали щастя. Я не хочу знову збиватися на банальності і торочити про води ріки, куди не вступиш удруге, я просто по-дружньому раджу — не будьте дурнями і не вертайтеся назад.

Хоча це стосується скоріше тих, хто, як я, страждає на синдром Достоєвського. Тому спочатку перевіртеся у психоаналітика, до якої міри ви здатні не спритомніти, побачивши старий курник, де ви провели своє дитинство і який вам снився казковим теремочком, і, коли той тест виявиться негативним, то вам дозволяється поглянути на нього, себто, на курник, тримаючи наготові у кишені зворотний квиток. А що вже справді неприпустимо, то це повернутися туди назавжди і кожним своїм кроком трощити любі спомини на друзки.

Щойно ми під'їхали до триповерхової і доволі облізлої будівлі, прикрашеної башточками, за якими одразу було зрозуміло, що архітектор страждав на манію величності, а замовник — на брак грошей, як мені смертельно захотілось прокрутити коліщатка часу назад, у той момент, коли ми, троє закоханих одне в одного переможців, приїхали до найкращого міста на світі з єдиною метою — купити за гроші усі мислимі і немислимі насолоди, але усе найкраще, що мені пригадувалось тепер, було подаровано нам тією столицею столиць безкоштовно, аби потвердити іще одну банальність про те, що не в грошах щастя.

І доки ми спускалися вниз із височенної кабіни дальнобійщика, бо мої красуні витратили, як я уже розказував, останні копійки на пляшку шампанського, аби я не помер від сорому, як втратив наші гроші і свою честь, перед моїм внутрішнім зором (о, Господи, іще один такий штамп і я сам собі наб'ю пику), тож, доки я, стоячи спиною до того триповерхового хліва, допомагав спуститися моїм красуням, перед моїми очима постав Париж, побачений мною о п'ятій годині ранку. І тоді я одразу збагнув витоки імпресіонізму, бо якщо повертатися на світанку із якоїсь вечірки або від якоїсь кокотки до свого парижського ательє, а вдома — ні краплини на похмілля і лише мольберт і фарби, і ти не можеш заснути, — о! тоді! і лише тоді! — можуть народитися ті божественні полотна. Якби я не був дальтоніком, то став би художником. До речі, зовні я схожий на одного із них — на незрівнянного Тулуза. На жаль, на цьому наша схожість і закінчується.

Отже, я допоміг моїм пташкам випурхнути із кабіни трейлера, і вони уже простували до тієї конюшні, а я іще лишився на хвильку, аби подякувати водієві за приємну подорож, як раптом він підморгнув мені і сказав: «Катай зі мною!» Доля пропонувала мені іще один, тепер уже останній шанс порятуватися. Але я, збалуваний комфортом, пригадав, що побіля унітаза у нашому замку лишилася іще одна стрічка ніжного, як крила янголів, туалетного паперу, а тоді іще пригадав, що на зрадників у пеклі чатує сам Люцифер, який персонально перемелює їхні душі у м'ясорубці, і вже не знаю, що саме мене спонукало відмовитись від тої зманливої пропозиції, але я поплівся за моїми красунями. До того ж я був чомусь упевнений, що як я їх покину, то зраджу наше триєдине кохання і що без мене вони не проживуть і днини.

За нашої відсутності клятущі нордландці покрали усе, що можна було зняти, відкрутити, виламати чи відпиляти, не кажучи вже про те, що вони обчистили садовий будиночок, невеличку альтанку і колишній курник, що його Жан-Люк збирався перетворити на картинну галерею. І якщо ви гадаєте, буцім-то вони забули про наш імпровізований ломберний столик, про ту безцінну плиту карського мармуру, то дуже помиляєтесь. Я думаю, що її вони поцупили найпершою.

Глибоко, по пояс, уриті в землю бетонні стовби вони із якоїсь примхи полишили, певне тому, що самі продали нам цемент і знали йому ціну. Здавалося, ті два незугарні творіння наших рук стоять уже не одне тисячоліття, бо кепський бетон геть викришився від вітру, котрий, укупі з дощем, надав їм форми, так би мовити, їхнього змісту. Ліворуч стояв Костантинопулос, праворуч — моя колись так недовго, але палко кохана філіппінка.

Я не знаю, чи ви помітили, але чим далі я посуваюся у розповіді, тим важче мені відтворювати діалоги моїх приятельок. Не знаю, чи зможу я взагалі у подальшому використовувати пряму мову. Інколи мені навіть здається, що уся історія, з того моменту, як вони знайшли мене під дубом, то суцільна ремінісценція, і єдине, що спростовує оте припущення — то дванадцять відрізаних від білого світу бідолах, котрі чекають — не дочекаються наступного судового засідання, і, будьте цілком упевнені, що вже ніякі мої вигадки не перешкодять їм одноголосно відправити мене на гільйотину. Бо мій новий адвокат, а вони знову прислали мені нового адвоката, і я мушу уже утретє переказувати усе наново, тож, мій новий адвокат, чарівний трансвестит двометрового зросту, котрий страшенно побивається, що на нього зовсім не діють жіночі гормони і йому доводиться двічі на день голитися, і то, буквально, від вух до п'ят, він користується, до речі запаморочливим лосьйоном, який цілковито нейтралізує його власний запах, тож він, уявіть собі, нічим не пахне, що зводить мене з розуму… Ага, про що це я?

Отой люб’язний адвокат запевнив, що мене відправлять на гільйотину, яка являє собою чи не найбільш гуманний винахід людства, і що процедура гільйотинування до тої міри гігієнічна, швидка і неболюча — ніякого порівняння із зубним лікарем, золотце! — що, аби упевнитися, чи все уже позаду, тобі треба лишень кивнути головою, а там — гоп! — її, себто голову, спіймає до стерильного полотняного мішечка добродій, який аж ніяк, серденько, не схожий на ката, бо він ніякий і не кат, а у трудовому договорі значиться оператором.