Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 30)

А другий його сусіда, молодий нероба, що жив праворуч від Фішера, з`їхався із однією немолодою нідерхольцландкою — о, людська жадоба, що може потьмарити розум до тої міри! — з єдиною метою: здавати свій гарненький триповерховий, щойно вибудований палац під — прости Господи! — бордель. Справедливий в усьому Фішер не міг не визнати, що хазяїн того закладу мав добрячий смак — його підопічні були, усі як одна, молодими, вродливими і — найбільша похвала у фішеровських вустах — fleißig, себто старанними у роботі. Бо однаково, яку людина має професію, головне, що вона трудиться у поті чола свого і на совість.

Коли він повертався зі служби на трофейному велосипеді, вони лишень прокидалися, і кожна з них, а не було жодної, яка б скидалася на іншу, махали йому із віконець, а тоді, за доброї погоди, випурхували поснідати до садочка, і у нашого Фішера завжди знаходилася якась робота і він тяг драбинку до зеленої огорожі, аби підрівняти її, себто огорожу, садовими ножицями, і ті чарівні дівчата завжди кликали його до себе, і якусь часинку він розкошував у їхній милій інтернаціональній бригаді — а вона була представлена усією палітрою, від платинових блондинок Півночі до чорно-синіх дикунок Екватору — і гомонів із ними відверто про що заманеться, в основному про останню світову війну і проблеми поштарського ремесла з огляду на погану погоду і невихованих собак. Час від часу, за сезоном, він приносив їм черешень, яблук чи морквину, і вони раділи тому, наче діти. І, бачите самі, що він не був расистом. Він просто не любив нідерхольцландців.

А ще він не любив оту сусідку ліворуч, ту, що побудувала курник на межі і що її прабабця була, до речі, нідерхольцландкою, і яка, забачивши Фішера, вчиняла такий лемент, аж її пес, здоровенний і потворний кобеляка із тулубом орангутанга і мордою гієни, починав вити. Її агресивність не мала меж. Кожного дня вона чинила якісь пакості — поливала вапном кущі на городі Фішера, підкидала до його доглянутого садочка собачий послід, а з того часу, як у будинку праворуч від Фішера відкрили бордель, вона ранком збирала викинуті клієнтами зужиті презервативи і прикрашала ними ялиночку поперед Фішеровським ґанком.

Вона розпускала про нього огидні плітки, буцімто він купує любов повій і платить за те натурою, себто цибулею і морквою зі свого городу, буцімто він, опікуючись одинокими дідусями і бабусями, котрим розвозить пошту, приносить їм дещицю попоїсти, примушує їх відписувати йому по смерті їхні Grundsuck'и, і що уже пів-Оберхольцланда належить тому зажерливому поштареві.

Але останньою краплею, що переповнила, здавалося, бездонну чашу Фішерівського терпіння, була чутка про те, що він заморив голодом свою тіточку, аби успадкувати її гроші, котрі вона нажила за довгі десятиліття, працюючи економкою у католицького священика, бо перебрала до своїх рук усю касу Оберхольцландської парафії. Тоді Фішер познімав чергову партію вживаних презервативів, запакував їх до коробки з-під печива і поїхав до метрополії, до одного адвоката, що для нього він уже багато років слідкував за могилкою його матусі, і той склав позов до суду.

Суд, треба визнати його об'єктивність, одразу розібрався у тій історії і присудив сусідці таке — або вона зносить свій курник і вибачається перед Фішером за подіяні йому образи, або платить величезний штраф до судової каси, після чого їй дозволяється продовжувати ті неподобства далі. Той час, що їй було відведено на роздуми, два довгих тижні, вона лютувала і скаженіла. Сім восьмих її розважливої і ощадливої натури боролися проти однієї восьмої успадкованої від прабабці крові, і, коли вона виписувала у банку численні нулі штрафу, то мало не зомліла, ставлячи під ними свій підпис, але садистські нахили узяли верха, і відтепер вона мала законне право прикрашати його ялиночку презервативами. Проходячи повз садочок, де він гомонів із своїми новими приятельками, вона душилася із люті і горлала:

— Та краще я чинитиму оте із своїм псом, аніж із такими імпотентами, як Фішер!

І можете мені повірити, вів далі наш добросердечний поштар, вона таки оте із псом чинила, бо то був уже третій собака за останні два роки, а пепередніх два здохли через її надмірні любощі на виснаження нервової системи, про що Фішерові розповідав сам ветеринар.

Потім ми дізналися про те, хто народився, охрестився, оженився, розлучився і помер, а наприкінець знову повернулися до події, яка за наслідками могла бути для Оберхольцланда страшнішою, аніж чума 16-го сторіччя, повінь 18-го і дві світові війни 20-го, — до будівництва аеропорту.

Поснідавши з нами, Фішер поїхав далі розвозити пошту, а ми усілися на Аліниному ліжку і заходилися переглядати, у зворотному напрямку, вміст військового рюкзака, у якому він збирав нашу кореспонденцію, розкладаючи її на купки, купи і стосики.

Найбільшою і для нас безпечною, була та, куди ми складали рекламні проспекти і листи, що пропонували нам придбати акції, зубну пасту, меблі, засоби для виведення бліх або вступити до товариства майбутніх міліонерів, колишніх міліардерів, друзів меліорації, противників цивілізації тощо. Деякі сповіщали нам, що ми виграли машину, пристрій для зашнуровування черевиків, сто тисяч лір, мишоловку і таке інше.

Доволі височенькою, на щастя для нас, була купка листів, де нас щиро дякували за наперед нами сплачені рахунки. І то було справді щастя дізнатися, що попереду у нас іще більш як півроку часу не ламати собі голову такими клопотами як англійський інтернат Андрійка, сплати за каналізацію, електрифікацію, модернізацію і кат його знає, які там рахунки вони іще понапридумували.

Посередині ми склали приватні листи, які перечитали після обіду, І то була наче мандрівка до далекого минулого і не до нас, а до тих, інших людей, котрі зірвалися бурею майже три місяці тому із тоді іще провінційно-затишної місцинки, а повернулися до вертепу, у якому найменшим злом був бордель праворуч від Фішерової хатки.

А про самі листи я розповім якось іншим часом, бо вони і справді того варті.

У мене в мозку цокотить часовий механізм, що наближає мене до розв'язки цієї історії. Я, здається, просто не встигну її переповісти і змирився із тим. Бачите, як я починав цю історію, то сподівався створити гіпертекст, ухопивши за допомогою семантичного дискретного ряду усю багатомірну розгортку подій, і саме з цією метою я сказав все, що сказав і саме з цією метою говоритиму усе те, що скажу і скільки встигну, хоча і збагнув, що лише пустота — то простір, де існує майбутнє, а, отже, пустий, незписаний лист паперу і являється найгеніальнішим творінням.

Наступного ранку, як я іще ніжився у Аліни в ногах, закутаний у теплий плед, бо дорогою я підходив нежить, до нас увірвався вихор запахів, які я любив найбільше — гіркота опалого листу, льодяні нотки перших заморозків, соковита мелодія опеньок і, як окраса і вінець того букету, — моя прозора і мімозово-духмяна, вкрита після багатокілометрових перегонів міріадами діамантових намистинок Віра.

— У такі моменти, любонько, — позіхнула Аліна, — я розумію, що мав на увазі той добродій, як пропонував уявляти Сизіфа щасливим і радісним. Ти просто уособлюєш собою песимізм розуму і оптимізм волі. Отака типова «Дівчина з веслом» епохи розвинутого соцреалізму.

— А ви обидва — типові декаденти і нероби.

— Ми просто намагаємося не наближати біганиною теплову смерть Всесвіту, — промуркотіла Аліна і засміялася, — котику, не лоскочи мені п'ятки вусами.

— Декаденти і нероби Ви цілими днями вилежуєтеся у ліжку і навіть посуд не поставите до машини.

— Отут ти, серденько, дуже помиляєшся. Цілими днями, доки твоя гіперактивна натура загрозливо підвищує уже і без того критичну ентропію, ми намагаємось той процес якось зрівноважити.

— Рятівники Усесвіту… — зворушено мовила Віра. — Зрівноважуєте…

— Атож, голубонько, днями і ночами — слухай, котику-братику, як ти лоскотатимеш мені ноги, я викину тебе звідси і продовжу процесс високоорганізованого мислення наодинці! — так от, днями і, навіть як ти солодко спиш, ночами ми намагаємося осягнути матрицю можливостей. І коли ми вже перейшли до третього етапу — дослідження генези можливостей…

— Фе, який несмак — жлуктити зранку пиво і примушувати нашого милого котика лоскотати собі п'яти. А якщо тебе уже зранку тягне на філософування, то мушу сказати, що це саме я відсуваю торжество Хаосу, бо рухаюся у просторі можливостей і таким чином поліпшую світ. Наче та жабка у глеці із молоком. А ти, сподіваюся, іще пам'ятаєш, що було із другою, лінивою жабкою, котра…

— Бачиш, із тобою завжди так, твої викладки не можна спростувати, хоча вони нікого не переконують. І чому ти не прийняла душ, ти смердиш наче приблудний пес. І, взагалі, де наша кава?

— Справді, — наважився спитати я, — де наша кава?

І то було дуже необережно з мого боку, бо, коли мої королеви починали переходити на вищі матерії, треба було затаїтися, аби перечекати бурю, а не висовувати голову з-попід пледа і питати про каву.

— О! — зойкнув я і опинився на підлозі.

— О! — і я уже летів східцями донизу.

— О! — і я стояв посеред кухні із кавником в руках.

Схиляюся перед жінками, котрі так аргументовано переконують співрозмовників.