Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 31)

Віра приймала душ, а Аліна спустилася донизу і, доки я готував нам сніданок, розважала мене балачками.

— Знаєш, котику, Віра — розумна і навіть дуже розумна жінка, і я того ніколи не заперечувала, більш за те, я визнаю, що її розум вдосконалюється на підставі позитивних знань і власного досвіду, а завдяки вихованню і прищепленій культурі переростає у справжній інтелект. А це вже — явище, бо інтелект належить до наджиття. Але чого їй не вистачає — то це моєї здатності до рефлексій, асоціативності, обдарованості, моєї біографії, урешті, одним словом отієї духовної суміші, що і робить мене мудрою. І отут-то полягає між нами корінна відмінність, бо інтелект оволодіває смислом, а мудрість — цінністю. О, Віронько, яка ти гарненька у цій одежині! Поглянь, котику, яка вона гарненька.

Я поглянув і мені перехопило духа. Таке зі мною траплялося завжди, як до приміщення, де я сидів, заходила жінка. Було однаково, що то за приміщення, і однаково, що то за жінка, я рефлекторно, нехай лишень на частки секунди, але закохувався у неї, що мої приятельки приписували, як завжди, моєму природженому естецтву. У ресторані вони садовили мене інколи обличчям до вхідних дверей і за його виразом могли безпомилково встановити, коли до зали заходить жінка. Я реагував навіть на немолодих прибиральниць і трансвеститів, а по мірі наближення особи жіночої статі, як перші кілька десятків молекул із ореола її пахощів вривалися до мого гіперчутливого носа, обличчя у мене набувало, за висловом Аліни, аристократичної блідості, а як вона уже поминала мене, напівзадушеного ласом лише їй притаманного жіночого духу, а до того ж була молодою або вродливою, або — спаси Господи! — бінарною комбінацією вищеназваного, то розум мій остаточно потьмарювався. Бо, розумієте, світ для мене ділився на запахи і жінок. Мої приятельки схилялися перед витонченістю моїх почуттів і прощали мені усі мої вади за те, як говорила Віра, що я у своєму побожному захопленні був готовий упасти до ніг жінки, як то, до речі, мені одного разу і приключилося, і то не в переносному, а у прямому смислі слова.

Це трапилося у місті, забув його назву, бо ми тих міст об'їхали — матінко моя! — не перелікуєш, тільки пам'ятаю, що було то іще на початку наших мандрів, бо ми кидали гроші на вітер, аж Аліні ставало часом незручно, як по телевізору показували десь про посуху, а совістлива Віра, як Аліна дрімала пообіді, забігала до якогось банку аби потай від неї переказати дещицю зазначеному у титрах попід репортажем про посуху благодійному фонду. Так, воно напевно було десь напочатку, бо стояло у Аліни за номером п`ять.

Бачите, через те, що у неї було важке дитинство, нещасна молодість і злиденне життя бібліотечного працівника, без будь-якої надії ті злидні подолати, вона, читаючи роками на роботі книжки — і то був creme de la creme світової культури, можете мені повірити — укладала для себе подумки перелік усіляких їй неприступних розкошів, яких би вона бажала побачити, понюхати, помацати чи скуштувати. Не пам'ятаю вже той список докладно, скажу лише, що він був вибудований за приорітетами. Так, примірно, за номером три там значилося — «побачити цвітіння каштанів у Парижі», бо хоча у місті, звідки вона була родом, каштанів тих росло — не перелікувати, і навіть насаджені вони були французами, але, повіриш, котику, говорила вона мені, Париж — то свято, котре завжди з тобою, і я їй вірив. За номером дванадцять значився «смарагдово-зелений шартрез», що його рецепт винайшли ласуни-монахи іще тисячу років тому і що танув у роті раніше, аніж ти його проковтнеш, а за номером двадцять вісім-«сережки із смарагдами кольору шартрезу», що я їй добрав у тому місті трьохсот п´ятидесяти мостів і міліона голубів — ну й поганяв ж я їх центральною площею!

Була там і корида у Памплоні — миле, скажу вам, видовище, про яке варто було б написати окремо, аби не брак часу, і навіть рибалка на форель. Аліна примусила мене купити снасті, а Віру, шантажуючи своїм підвищеним тиском і вже ліченими днями до смерті, подих якої вона відчувала уві сні, скласти іспит на посвідку до рибалки, бо ту клятущу форель треба було якось особливо гуманно підхоплювати на гачок, і я пам'ятаю оте чарівне видовище — дві німфи у чоботях аж до вух на тлі сонця, що сходить. Я мусив тягати за ними відерце на рибу, а як вони нічого не зловили, то звинуватили у тому мене, бо я оглушливо чхав і нещадно тхнув часником, а риба та, бачите, була чутлива, наче мімоза.

За номером два числилися гарні панчохи, бо, погодься, серденько, ніщо не додає такої впевненості і чару жінці, як гарненькі ніжки у гарненьких панчохах, і то була свята правда, у котрій я сотні разів сам переконувався. Ну а першим у тому списку, про це, може і не варто говорити, бо ви й самі здогадалися, стояв трунок тієї ділової удовички, яка першою із жінок була допущена до такого, загалом, чоловічого діла і так утерла чоловікам носа.

Отож, у місті, яке посідало за приорітетністю п'яту позицію, я мало не дав дуба. Мені страшенно не хотілося туди їхати через мою водяну фобію, бо я знав про нього із колоритних оповідок діда Панаса. Інвективна лексика діда Панаса була невичерпною, що, укупі із почуттям гумору, було найкращою профілактикою депресії. За його словами, то була гнила і пропаща місцина, де вода плюскотіла просто перед ґанками, а сирість викручувала суглоби і де, аби добутися до крамниці чи сусіда, потребувався човен, якого у нього — трясця його матері — не було, і він мав долати — сто чортів їм у печінку — бувало і по п'ять кілометрів уплав, аби позичити солі чи купити цигарки, і то іще півбіди, бо він був чудовим плавцем, але плисти назад, тримаючи у зубах торбинку із таким делікатним крамом, що як накриє тебе хвилею від моторки, то дурно й плавав, ото — побий їх сила Господня — було справжньою мукою. А іще ті голуби — забери їх холера — такі прудкі, клятущі бестії, доки зловиш одного на обід, сім потів зійде, а як засмажив, то і їсти нічого. І сала у тому місті не було.

І хоч як не сміялася тим оповідкам Віра, і як не божилася Аліна, що не примусить мене плавати із торбинкою у зубах за сіллю, усякого разу, коли заходила мова про пункт п'ятий її переліку, я впадав до тихої істерики.

І безпідставно, бо те місто, куди ми врешті таки потрапили, попри те, що і справді було пронизано безліччю каналів, випромінювало чар стародавнього пергаменту. Воно і пахло, сухо і гарно, як добре видублена теляча шкіра, і кожен місцевий житель, аж до послідущого посудомийника, справляв враження князя у двадцятому поколінні, я не говорю вже про жінок, про їхню поставу, обличчя, голос і, звичайно ж, про їхній запах. Бачите, мені не варто і пробувати пояснити вам нюанси пахощів, хоча б через те, що просто не вистачає відповідної лексики, бо люди — то нюхові дальтоники, але повірте, ніщо не несе такої вичерпної інформації про предмет чи людину, як запах.

Щойно ми вийшли прогулятися містом, як я зрозумів, що усе пережите, вірніше, перенюхане мною, коли не рахувати мою чотирируку богиню Віраліну, було пласким, мілким, прісним і скороминучим.

— Любчику, припини обнюхувати стовби і бруківку, і не лізь так близько до каналу, бо як шубовснешся у воду…

Але то була не вода, клянуся своїм носом. Ті канали були наповнені таємничою матерією, яка нічого не відображала, і ім'я їй було — минуле. Її поверхнею линули марсіянські човники, і тими човниками керували марсіяни Бредбері, і їхні погляди ковзали нами, метушливими пришельцями із майбутнього, і вони сприймали нас зверхньо і катали нас тими каналами, і кожного разу, як я занурював лапу у ту застиглу матерію, вона щезала, бо минулого, власне, не існує. Ті граційні марсіяни не посміхалися навіть, як приймали від нас гроші, мабуть через те, що так само, як і їхні предки, не могли повірити, що оті папірці і справді мають якусь ціну.

Мої королеви гарно пасували до того оточення. Вони просякли місцевими запахами, вони, наче хамелеони, змінили подобу, і їхні рухи стали уповільненими, а чарівні обличчя перетворилися на прегарні порцелянові маски.

І життя наше застигло у шляхетному очікуванні, від якого вушна раковинка витончується і отримує нову звивину, а самі ми стали більш толерантними до чужих міркувань. Вставали ми пізно і неспішно снідали, і та дивна їжа насичувала нас новими благородними почуттями, і нам здавалося, що ми повернулися додому, і те folie a troi ми всіляко плекали.

І я полюбив ходити крамницями того міста і добирати моїм приятелькам довершені за формою прикраси, а на обід ми купували ласощі і розкошували біля моря або ж заходили до невеличкої таверни «S. Lio», і гарнішої їжі не варто було де-інде і шукати. А вже до вечері мої пташки убиралися годинами, а я лежав на розкішному дивані, паша і володар Всесвіту, і давав їм поради. А тоді — слимаки і добре вино, і насолода від місцевої мови, і очікування на минуле.

Ми навіть перестали сваритися, я маю на увазі Віру і Аліну, бо хіба ж я з глузду з'їхав із ними хоча б у чомусь не погоджуватися, більш за те, ми перестали грати в карти, і єдиною нашою розвагою було катання на марсіянських човниках. Ті канали, котрі були, як я, здається, уже говорив, наповнені спресованим минулим і водночас пронизані очікуванням, мали кілька магічних точок, які випромінювали наднапругу такого ступеня, що іноді, це ні від чого не залежало (бо з магією так завжди — вона або виходить або не виходить, тому що позбавлена по своїй природі усілякої закономірності), і от у тих-то вузликах ми втрапляли у міжчасся, де пульсувала пустота, отой простір, де існує майбутнє. І ми плавали годинами, намагаючись опинитися в потрібний момент у потрібному місці, аби вловити ту мить, коли природа почне рухатися назустріч майбутньому, що філософи і називають, власне, життям.