Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 9)

Ось таку силу має гармата у того, хто вміє з нею поводитись.

(— На сьогодні цього лихого вчинку вистачить, — сказав князь. — Думаю всі ми можемо піти спати, ввіривши душі наші Господу. Завтра продовжимо зізнання.)

Коли Ведмідь, розбивши ворога, і з великою здобиччю, повернувся до печери Прес'яка, де я залишився, то сказав:

— Ну, хлопче, ти заслужив на своє ім'я, довівши, що ти справжній Баран. Ти визволив нас із пастки. Тобі ми завдячуємо перемогою. Ось скарби, які ми принесли з собою. Вибирай. Твоя першість.

Він показав на купу золота та срібла.

— Знаєш, Ведмедю, не треба мені ні золота, ні срібла, тільки твоя прекрасна донька, перлина Мадуш мені потрібна, для цього я слугував і її прошу в винагороду.

Ведмідь невдоволено потряс головою.

— Не подобається мені все це. Значить, ти «нікчема». Кохатися хочеш? У кого є жінка, той лише наполовину чоловік. Справжній гайдамака спершу обійме жінку, а потім вб'є, а справжнісінький одразу вб'є. Навіщо тобі дружина? Аби ти завжди думав: «Як було б добре вдома!» Май розум! Не будь «нікчемою». Я зроблю тебе заступником, тільки забудь про Мадуш.

— Я тільки про неї думаю. І я це сказав. А «нікчема» той, хто не тримає свого слова.

— Егей, Баране! Не знаєш ти, чого просиш! Ти просишся туди, де вже не один, такий, як ти нікчема був. Хочеш кохання-зітхання, але таким серед нас не місце. Як хочеш забрати Мадуш, то нас мусиш покинути.

Я тільки відповів, що спробую пережити таку втрату.

Він розсміявся.

— Знаю, знаю, Баране, що ти не дуже тужитимеш за нами, як дозволимо тобі тікати разом з Мадуш у великий світ. Але не так йде звідси той, на кого ми хоч раз скажемо: «нікчема!» Той звідси йде дуже таємно. Бачив хлопця, в перший день твого перебування тут, котрого ми закрили в стіні? Він теж був з «нікчем». Ті, хто кохають та зітхають, усі йдуть від нас лише крізь стіну. Закохані отримують по одній великій восковій свічці, буханку хліба, бутиль вина, потім ідуть в стіну, поки бачать просвіт від свічки, і живуть, поки є вино та хліб. Потім можуть поцілуватись. Сотні вже пішли тим шляхом. Думаю, що в кожному куточку ти знайдеш парочку скелетів, котрі і досі лежать там в обіймах один одного. Ти теж хочеш до них приєднатись?

Така перспектива шлюбу серед скелетів мені не дуже сподобалась.

Та коли прекрасна Мадуш поглянула на мене своїми блискучими очима, я забув про весь скелетний люд і мовив: «Та хоч і так! Мені потрібна моя Мадуш, навіть якщо шлюб доведеться укладати в самому пеклі!»

Коли ми повідомили, що не проти бути похованими заживо разом, Ведмідь негайно покликав попа.

Знову з'явився той бородатий хлоп, що проводив обряд хрещення, правда, ще в помпезнішій рясі (певне найсвіжіша здобич). Провівши абсолютно незнайомі для мене обряди, вимовив без жодної книжки якісь формули (декотрі дуже нагадували циганські молитви), повінчав нас. Після чого нам на голову вдягли дорогоцінні золоті шапки, на плечі накинули шуби, в руки кожному запхали клунок та бутиль. Потім підвели до тої щілини, в якій декілька місяців тому закрили хлопця, якому не місце було залишитись серед нас через боягузтво. Після чого, відкотивши вбік брилу, що закривала вхід до щілини, всі по-одному підходили, тиснули руку та прощались; Ведмідь навіть розчулено обійняв доньку. Потім, запаливши свічки, нас запхали в щілину і прикрили вхід брилою. Звук з печери доносився, як коли прикладаєш порожню мушлю до вуха.

Мадуш кивнула мені головою, аби я йшов за нею слідом, не вагаючись. Вузенький прохід вів кудись вглиб, але ніде не розширявся більше, як на одну людину. Так ми йшли, поки раптово нам не трапився грот завбільшки з кімнату в сільській хатині.

Мадуш сказала, що не варто нам сьогодні йти далі, проведемо ніч тут.

— Ніч тут зробити дуже легко, — сказав я їй, — для цього достатньо загасити наші свічки. Але як нам потім знайти ранок? Тут нема світанку, сюди не долине крик півня. Хто скаже нам: «Вставайте! Вже світанок, прекрасний, багряний світанок!»

— Ех, Баране! — пробурмотіла моя Мадуш. — То ти був би проти, якби ніч, проведена в моїх обіймах, ніколи не скінчалась?

— Та де ж там!

Тож ми розстелили наші шуби, повкладались, витягли харчі і вдосталь повечеряли. В нас було вино. Тож ми пили доти, поки настрій не став таким, як треба. А від доброго настрою перейшли до поцілунків.

Тоді Мадуш в мене запитала:

— Як думаєш, ми зараз в пеклі чи в раю?

Я відповів, що в раю.

Тоді Мадуш задмухнула свічку і в темряві запитала:

— Ти мене бачиш?

— Не бачу.

— Ще й як бачиш! Повторюй за мною те, що казатиму.

Тоді почала вона проказувати «Отче наш», потім «Вірую», потім «Богородице», і мені здавалось, що з кожним реченням її обличчя все світлішає, а в кінці засяяло у цій глухій пітьмі.

Я не сказав їй про те, що бачив, аби вона не зазналась. Та відтоді я вважав, що Мадуш мій янгол-охоронець.

Я ніколи не був щасливіший, ніж тоді, похований у скелі.

Сам я ніколи б не спитав, чи настане після цієї ночі світанок, якби Мадуш не розбудила мене лагідно і не запалила свічку.

— Як думаєш, — спитала вона ніжно, — що з нами буде?

— Ну, я думаю, що гайдамаки поховали нас тут тільки заради жарту, і через деякий час прийдуть по нас.

— Помиляєшся, ми ніколи до них не повернемось.

— Та ж не дозволить Ведмідь померти єдиній доньці?

— Ти погано знаєш Ведмедя. Того, кого він сюди зачинив, на волю вже не випустить.

Тож я не на жарт перелякався і почав корити себе за те, що через любовну примху накликав на себе таку безнадійну кончину.

Мадуш піднялася і сказала іти за нею.

Мені згадалося обличчя, що світилося вчора, і до мене повернулася впевненість.

Мадуш продовжувала йти по проходу, який почав поєднувати більші та менші гроти.

Я перелякано оглядався у пошуках тих скелетів, котрими мене лякав Ведмідь, але так жодного і не побачив.

А прохід продовжував заводити в печери: декторі з них виблискували, наче кришталь, і мали химерні форми.

Аж раптом прохід почав розширятись, а темряву прорізали промені світла. Це — сонце.

— Ми вийшли на волю! — радісно вигукнув я, притискаючи Мадуш до серця.

— На волю? Ні, — відповіла вона покірно та засмучено. — Це тільки ще одна в'язниця. От побачиш.

З цими словами вона обняла мене за шию. Прохід в цьому місці був уже завширшки таким, що ми могли іти поруч. Вже не потрібно було палити свічку. Шлях освічувало сонце. Ми побачили блакитне небо. Наче невіжені, ми побігли йому назустріч, аби побачити ще ближче. Ми хотіли вдихнути його.

Тут ми дійшли до кінця проходу, і те, що виникло перед нами, було «Віспа-огрод».

Віспа-огрод означає «Садовий острів».

Справжнісінький острів, тільки замість моря його оточують скелі. Ці скелі такі круті і високі, що звідси вийти можна тільки через тунель з печери.

Безплідні, тисяча футів висотою скелі своєю формою нагадують вежі, котрі вишикувались в один ряд, утворюючи жахливого монстра. Глибокі тріщини вкривають кожну базальтову колону згори донизу. Вони різко піднімаються вверх і так само різко опускаються вниз, створюючи враження зруйнованого велетенського собору над Віспа-огродом, що розлігся глибоко в долині. Зелений острів, котрий нагадує округлий бугор, що хрест-навхрест вкритий обробленими полями: з південного боку оточений городами та фруктовими садами.

З печери Прес'яка, десь високо-високо, зі стіни б'є джерело, котре, розбиваючись об каміння, утворює вічну райдугу, а потім срібним змієм звивається в долину, яка ховається в тумані разом з маленькими білими будиночками.

— Поглянь, це наша нова домівка, — прошепотіла Мадуш, — яку ми ніколи не зможемо покинути. Сюди гайдамаки відправляють усіх тих, хто слабкий або хто просто втомився від їхнього способу життя чи закохався у жінку, з якою не хоче розлучатись. Тут проживають вони своє життя, копаючи та обробляючи землю і більше нічого не бачать, окрім Віспа-огроду.

Цей скелястий острів був секретом усієї влади гайдамак. Він давав їм можливість пошивати у дурні вельмож і був їхнім нескінченним запасом харчів.

Коли гайдамаки знайшли Віспа-огрод, тут була безплідна пустеля, яка щільно заросла низькорослими соснами. Там не те що люди, а навіть звірі не водились, окрім тих, що нагороджені крилами. В долині не було джерела. Всі спроби викопати колодязі були марними. Знаходили тільки каміння.

Тоді вони додумались провести сюди джерело з протилежного боку печери Прес'яка. Звідти, через усі тріщини, джерело знаходило шлях у долину Віспа-огроду, а потім знову зникало, щоби з'явитися в соляних шахтах Шинявського.

Коли потічок оросив собою усю долину, вона одразу почала змінюватись. Частину сосен вирубали і посіяли там жито, ті ж, котрі залишились, почали рости надзвичайно швидко. Найтендітніші рослини почувались добре на захищеному від вітру острові. Змінились і люди, котрих сюди привела доля.

Правда, сюди гайдамаки відправляли тих, які не могли ужитися з їхніми дикими, безжальними звичаями. Та про себе можу сказати, що людина забуває про все на світі, коли опиняється тут. Я насолоджувався тим, що припадало на долю короля чи ув'язненого раба: я пізнав усю розсудливість відлюдника та усю безрозсудність сп'яніння і тільки тут я по-справжньому був щасливий.

Змієподібна доріжка вела з печери Прес'яка вниз, у долину. Мадуш уже була у цих краях. Вона розповідала, хто в якому будинку живе. Діти вибігли назустріч, називаючи її на ім'я, тягнучи нас за руки до своїх осель.