Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 10)

Про наш прихід сповістили ударами у маленькій дзвін. Поглянувши на цей дзвін зблизька, з напису я зрозумів, що колись він належав Біловезькому монастирю, звідки, скоріш за все, його і вкрали.

Правда, тут все було награбоване. Прекрасні дамаські тканини та шовкові жіночі сукні, та і самі жінки, котрі їх одягали, були також викрадені звідусіль.

Але розбійники та викрадені ними жінки серед усього награбованого жили в такому безневинному щасті, як Адам та Єва у райських садах, коли одежі не було взагалі.

Все це не було їхньою кривавою здобиччю. Вони орали, сіяли і пожинали. Зайву частину врожаю вони відносили в печеру, за що їхні товариші віддавали їм награбовані скарби. І дзвін вони вкрали для них.

Історія каже, що коли вони знайшли цю долину, тут не було жодних диких чи свійських тварин. Дорослого бика через печеру провести було неможливо, тож сюди переправляли молочних поросят, телят, ягнят, прив'язуючи за ноги до жердин. Тепер тут водиться уся домашня худоба. М'яса, фруктів, хліба тут було так багато, що ніхто і ніколи не зміг би заморити голодом оточених гайдамак в печері Прес'яка.

Але одразу настав би кінець Віспа-огроду, якби ворогу вдалось пошкодити канал. Без води ця долина знову стала б такою сухою та пустельною, як була до цього. Люди і тварини загинули б всі до одного, овочі та фрукти пропали від засухи.

Ось чому гайдамаки були такі відчайдушні, коли загроза нависла над каналом під час облоги.

Населення Віспа-огроду жило так само, як родина батька нашого, Авраама, в землі обітованій. Найстарший був патріархом. Він керував усім, він роздавав роботу, а після жнив ділив урожай.

Кожен отримував стільки, скільки міг спожити з усією родиною.

Священика у них не було, як не було і віруючих в Єгову до пришестя Мойсея. Неділя була звичайним днем. Всі сонячні дні були робочими, а дощові — вихідними.

Вони не молились, але й не грішили. Кожен батько в минулому був грабіжником та вбивцею, але тут ніхто ні з ким не сварився і не сперечався. Тут не можна було почути жодного лайливого слова. А жінки, котрі не давали обітниць перед вівтарем, і котрих сюди притягли насильно, були настільки відданими, що чужий чоловік не міг сказати, якого кольору у них очі.

Після нашого прибуття патріарх на ім'я Зорав покликав нас до себе на вечерю разом з іншими мешканцями, число котрих доходило до вісімдесяти. В минулому грабіжники, а тепер прості пастирі та орачі.

Після трапези ми прослідували на берег струмка, де зі спільної чаші, на знак незламності нашої дружби, всі разом випили джерельної води — іншого тут не пили.

Потім старий обрав місце для нашого житла. Його огородили кілочками і тоді все село взялося за роботу. Один рубав дерево, другий пиляв, усі трудилися для нашого дому. За два дні ми отримали готовий будинок, в котрому були найнеобхідніші меблі та посуд. В хліві була корова та коза для жінки. Мене ж запитав старий, які інструменти потрібні, аби я міг розпочати якусь роботу.

Зрозумів я, що тут доведеться працювати, чому мене не навчили ані в школі, ані в таборі. Тож вибрав я ковальське ремесло. Так хоч якесь залізо потрапить мені до рук, без котрого я вважаю себе нещасним.

Хоча я досить швидко звик до нового становища. Рабство притупляє почуття та розум.

Особливо таке рабство, де стіни в'язниці — нескінченні скелі, а єдине вікно — небесна твердь. Стіну не перекопати та й до вікна не дістатись, і не втекти.

Людина примиряється і здається.

Я вже повністю звик до того, що цілий день кую залізо, а потім повертаюся до жінки, котра щось варить-парить на вогні, і вислуховую її маленькі буденні турботи: як каченя задихнулося в яйці, чи яка причина того, що молоко збіглося, можливо від щавлю чи від того, що посуд полоскався настоєм шандри.

А коли одного дня моя мила Мадуш сором'язливо прошепотіла мені на вухо те, що змушує чоловіче серце калатати від радості та щастя, я взагалі більше ні про що не думав.

Весь день я переймався тільки тим, що стану батьком.

В мене буде сім'я, і в неї буде свій дім.

Ця думка була такою, як коріння дерева: я приріс до цієї землі.

Безцінною стала для мене моя Мадуш з тієї миті. І які б блага не обіцяла мені доля, чим би не намагалась мене одарувати, я ні на що не проміняв би моє життя з Мадуш, та наш малий будиночок, де вона зустрічала мене піснею, коли бачила, що я повертаюся.

Я був повністю задоволений своїм тихим життям: весь мій світ знаходився в садах Віспа-огроду, а вся моя доля була в тій солодкій посмішці, котра дивилася на мене з обличчя Мадуш, коли я повертався додому.

У кузні я працював тільки до обіду. Друга половина дня надавалась кожному для обробітку своєї землі та особистих справ.

Якось я сидів у себе на порозі і плів колиску з гілок червоної верби, як раптом темна тінь сховала від мене промені сонця, котре вже хилилось за скелі. (Тут у Віспа-огроді, навіть влітку сонце вставало о восьмій і сідало о п'ятій.)

Коли я підвів очі, то побачив перед собою Ведмедя. Саме його тінь сховала від мене сонце.

Я був шокований.

— Ти теж сюди потрапив? — питаю я в нього. — Вороги вибили чи товариші прогнали?

— Ні, Баране, — відповів ватажок. — Я прийшов не для того, аби залишитись серед вас, а для того, аби тебе з собою забрати. Без тебе ми, що блохи без пса. Ніхто не вміє обходитись з гарматою. А ми готуємось до великого діла. Багатий караван йде з Туреччини на ярмарок у Могилів; багаті турецькі, сербські та єврейські купці. Їх супроводжують військові. Нам потрібно його захопити — і одразу на Бердичів. Там є монастир, у якому тьма-тьмуща скарбів. Та він такий же неприступний, як фортеця. Товсті стіни з бійницями для гармат, а ще там тримають купу солдат. Ми нічого не вдіємо без гармати. Ти мусиш йти з нами. Підеш прапороносцем, а потім моїм помічником.

На ці слова з кухні вийшла Мадуш, і не те, щоб не зраділа появі батька, а ще й стала нападати:

— Навіщо ти прийшов сюди і куди хочеш забрати мого милого і доброго Барана? Він абсолютно задоволений своєю хатиною і маленькою дружиною. Він не потребує ваших награбованих скарбів. Ви нас поховали. Ми мертві. Дайте нам спокій на тому світі.

На це Ведмідь сказав мені наступне:

— Чуєш, Баране! Хто наказує жінці вдома? Або чоловік, або батько. Якщо ти, її чоловік, не здатен поставити її на місце, тоді я, як батько, покажу, як поводитись з жінкою, котра говорить тоді, коли її не питають.

Знаючи характер ватажка, я обійняв Мадуш і завів її до будинку. Там я почав вмовляти, нехай відпустить мене зараз зі своїм батьком, а коли я назбираю достатньо грошей для безбідного життя і стану воєначальником у гайдамак, то повернусь за нею і визволю з цієї в'язниці, відвезу до великого міста, де вона підмітатиме вулицю подолом своїх шовкових убрань, і де її вважатимуть вельможною панею.

Ця обіцянка справила на неї враження. Зі сльозами та обіймами відпустила вона мене з Ведмедем. І поглянувши з краю печери в долину, я все ще бачив її коло нашого білого будинку. Її улюблений голуб провів мене до самого входу, потім сів мені на плече і туркотів у вухо. Та довелось його відігнати додому.

Старі товариші прийняли мене з радістю, а моє воскресіння відсвяткували, заливши горлянки пійлом. Покуштувавши вино, смак якого вже давно не був присутнім в моєму житті, я забув весь Віспа-огрод, наче сон. Відомий факт, коли винолюба позбавити вина на довгий строк, а потім підпустити до вина, він питиме не гірше звичайного пияка.

Гайдамаки пили тільки токайське вино. Знали, яке пійло варто вибирати у погребах вельмож та попів. Наступного дня покинули печеру Прес'яка і рушили на ярмарок у Могилів.

Дванадцять днів ходу від печери.

В тих краях, певне, і не чули про гайдамак, хіба з бабиних казок. Хто міг подумати, що з іншої країни з'явиться така могутня орда розбійників.

Ми рухались тільки вночі, обираючи такі дикі місця, де нормальні люди не ходять. Вдень ми ховались по густих лісах та глухих долинах. Наші дізнавачі та шпигуни рухались за милю попереду.

Ми не заходили в жодне село по харчі, живились тільки в'яленим м'ясом, котре взяли із собою, та лісовими грибами.

Нарешті ми дізнались, коли турецький караван має прибути до Могильова.

Ми заховались по обидва боки болотяного лісу і протягом двох днів не подавали жодних ознак життя.

Тоді в нас уже скінчилися запаси харчів, і не було більше що їсти, як окрім сирого жаб'ячого м'яса та пташиних яєць. Повз нас проходили купці, котрі поспішали на ярмарок. Їхні мули та вози були навантажені прянощами, кренделями, копченими ковбасами, сиром, дорогим вином, медовухою в бочках. Нам так і хотілося все це забрати. Але ватажок заборонив: «Ви сюди не жерти прийшли!»

Нашому терпінню вже майже настав кінець, коли барабанний дріб та звук труби сповістили нас про те, що прибули ті, на кого ми так сердечно чекали. Верхи на мулах, конях, верблюдах; криті шатрами вози, котрі тягнуть воли, і півтори тисячі чоловік.

Проти них нас було навіть забагато: три сотні.

Після сигналу ми вискочили з болота і напали на караван. Всі заметушились та розгубились, солдати почали стріляти не дивлячись, куди цілять. Ми ж куди б не стріляли, завдавали великої шкоди натовпу. Почався хаос, хто міг втекти, той тікав, залишивши свого воза та мула. Гайдамаки, наче чорти, вбивали купців і весь переполошений натовп. Нічого подібного я раніше не бачив, і від цієї різанини мені стало зле, тож я присів на купу глини. В голові гуло.