Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 11)

Раптом бачу, як до мене шкандибає старий турецький купець з костуром під пахвою. Він кульгав, був старим та ще й пораненим. Він ішов прямо до мене і, підійшовши, спершись на костур, сказав:

— Давай, синку, діставай ятаган і відрубай мені голову, прошу тебе.

Я застиг від такого дивного прохання і мовив:

— Я не робитиму таких дурниць.

— Ти тільки відрубай, натомість подарую тобі свій «колтук-денгенегі».

Турецькою «колтук-денгенегі» означає костур.

Я відповів старому наступне:

— Та не вбиватиму я тебе бабá[17]; бо ж не я серджусь на тебе, і не вбивця. Я і сам потрапив до гайдамак, як Пілат у «Вірую».

— Знаю, синку, — сказав старий. — Я бачу по тобі, що ти кращий від інших, тому і звертаюся до тебе. Тим самим, просячи про милосердний вчинок, хочу зробити тебе щасливим. Не хвилюйся, відрубати мені голову просто, і це не буде вбивством. Тому, що вбити можна тільки живу людину — так гласить Коран, єдина справжня книга на світі. Я більше не жилець. Якийсь вбивця, ховаючись у засідці, вистрелив мені в живіт. Така рана завжди смертельна. Я від неї помру. Але через біль та кровотечу я не можу тікати і, потрапивши в руки розбійників, мені доведеться пройти крізь тортури. Тому благаю: позбав мене від страждань і відрубай мені голову цим чудовим ятаганом. Я і його тобі дарую.

Та в мене не було бажання рубати цю лису голову, тож вирішив його позбутись.

— Йди, бабá, якщо тобі набридло жити, відрубай собі голову цим чудовим ятаганом, а можеш і повіситись. Тут достатньо дерев, що чекають на тебе.

Тоді турок сказав наступне:

— Дорогий мій сину, цього я не можу зробити. Згідно з Кораном (а це єдина справжня книга на світі) існує сім видів пекла. Одне глибше та страшніше від іншого. Перше — наше, справжніх віруючих мусульман; друге — ваше, християн, сьоме — найглибше, для богохульників, а от четверте — «Моргут», це для тих, хто сам себе позбавив життя. Тож мені б довелось спуститись на три пекла глибше, якби я послухався твоєї поради. І в цих трьох пеклах мені довелось би провести триста тридцять три роки, поки я повернувся б у власне пекло. Проте, якщо я загину від руки невірного, ким є ти, то згідно з Кораном потраплю одразу до раю.

Великою була спокуса — звільнити і відправити до раю побожного турка, та ще й на його прохання. Та я встояв. Мені згадалося наше Святе письмо — єдина правдива книга в світі: той, хто зброєю позбавить життя іншого, сам помре від зброї. Тож я відштовхнув від себе турка, який будь-якою ціною хотів підкласти мені свою голову.

— Але ж дивись, я віддам тобі свій «колтук-денгенегі».

— І що ж я робитиму з твоїм костуром?

— Дивись, сину, — сказав старий. — Якщо ти знімеш цю підпорку для пахви, то побачиш, що всередині повно золота.

З цими словами він зняв вершечок і висипав жменьку золота собі на долоню. Там мало бути дуже багато грошей. Мої очі засліпило.

— Все це віддам тобі.

Та я знову встояв перед спокусою.

— Мені це нічого не дасть, бабá. У гайдамак закон, що нікому не можна тримати при собі гроші. Що вони награбують, то все віддають вожаку після прибуття до печери Прес'яка, і все це йде в спільну скарбницю. Горе тому, в кого знайшли хоча б один польський гріш. Гайдамаки грабують не кожен для себе, а для спільноти. Гайдамаки ні за що не платять. Тож твоє золото не дало мені б нічого, крім загибелі.

— Ще й як дало б, — сказав старий. — Бачиш, хлопче, ти набагато кращий за інших, молодий ще, і життя це не для тебе. Успадкуєш мої гроші, і зможеш податись у Валахію, де тебе ніхто не знає. Зможеш купити собі село, замок, кріпаків, одружитись. Можливо в тебе вже є молода кохана: зможете жити спокійно та щасливо — не треба буде ховатись по печерах чи лісах.

Ці слова забили мені цвях у голову. Згадалась моя мила Мадуш. Я зможу її забрати з Віспа-огроду і подарувати щасливе, благородне життя, де вона буде справжньою панею! А чому б такому не трапитись? Серед гайдамак я вже прапороносець. Одного разу коли Ведмідь з компанією відправляться в черговий далекий похід, я підпою тих, хто залишиться, і коли вони позасинають, я візьму свою милу Мадуш і ми втечемо. Це була така спокуслива думка, що я ненароком простягнув руку в бік старого турка.

— Але куди ж запхаю це твоє золото?

— Залиш його в «колтук-денгенегі». Коли повернешся до гайдамак, то пожалійся, ніби ногу тобі скрутило від стояння в холодному болоті. Багато з ким трапляється. Коли застудиш сухожилля у холодній воді, навіки можна лишитися кульгавим. Тоді вони від тебе відчепляться, адже негоже гайдамакам тягти за собою кульгавого товариша. А ти зможеш носити скарби під пахвою.

Тоді старий навчив мене, як підв'язувати ліву ногу, класти її на виступ костура і ходити тільки на одній нозі. Я думав про мою Мадуш, за котру міг би дійти на одній нозі і до самого Єрусалиму.

— Бери ятаган у руки, — сказав старий турок і ще навчив мене, як з ним поводитись. — Не рубай ним, наче м'ясник сокирою, а протягуй, наче смичком по скрипці. Я стану перед тобою навколішки. А потім рубай сюди, де стирчить перший хребець. Потім твердо дивись, куди рубатимеш, міцно і рівно тримай ятаган за рукоятку, тоді лезо потрапить точно в ціль.

Він говорив та запевняв мене доти, доки чорт не направив мою руку (чорт завжди ховається за спиною) і я помітив, що за коліна мене обіймає безголове тіло, а безтілесна голова котиться кудись по схилу.

(— Homicidium: вбивство людини, — диктував солтис секретарю.

— Так, але за пом'якшуючих обставин, — втрутився князь, — на прохання самого померлого, згідно з твердженням Корана, та за допомогою чорта, що ховається за спиною.)

— Все одно це було вбивство, — продовжував Х'юго. — І я дуже швидко пошкодував, що зробив це; дорого довелось мені заплатити. Після кривавого вчинку я взяв костура під пахву і спробував шкандибати. Так і кульгав слідом за моїми товаришами.

А вони взяли багату здобич. Хто не втік з каравану, того зарізали. Позрізавши з мулів поклажу, закинули її собі на плечі, адже худоба не пройшла б тими стежками, якими ходили вони.

Коли я підійшов до них з костуром, вони зареготали.

— Що за дідько? — спитав Ведмідь.

— Дай мені спокій! — насуплено сказав я. — Став я калікою, коли вбив старого турка, який, кульгаючи на костурові, не зміг від мене втекти. Помираючи, він прокляв мене: «Візьми ж мого „колтук-денгенегі“ і стань таким кульгавим, як я!» В цю хвилину мені скрутило ліву ногу і більше не можу її розігнути.

— То все холодна вода, в якій ти стояв, — мовив Ведмідь. — Буває з такими ніжними псами, як ти. Але не бійся. Є серед нас дехто, хто вміє таке лікувати. Перепілко, йди сюди!

Я злякався. Якщо мою ногу оглянуть, то виявиться, що їй нічого не сталося. Я щосили тримав м'язи в напрузі, поки Перепілка мацав, гладив та розтягував мою ногу, аж кістки тріщали.

Потім Перепілка сказав:

— Правда, ногу йому добряче покрутило.

Тоді, забувши про себе, я хотів випрямити ногу… і ще більше злякався. Нога, про яку я збрехав, і справді була скрючена, і я не міг її розігнути.

Покарав мене Господь. Найшла коса на камінь.

Я й справді став кульгавим і не міг ступити кроку без «колтук-денгенегі».

Ех, як проклинав я старого турка, котрий навіки передав мені «колтук-денгенегі».

— Не журись! — сказав Ведмідь, коли побачив, як я страждаю через свою понівечену ногу. — Зате тільки тепер з тебе буде справжня користь. Така людина нам давно потрібна.

Тоді він наказав широкоплечому парубкові, аби той висадив мене собі на шию. Так я попрямував верхи на людських хребтах. Якщо один втомлювався, то пересідав на іншого — і так аж до очаківських лісів. Декотрі з них мстились мені за таке приниження, наспівуючи пісню: «Болить в собаки лапа. Скиглить пес, вколовши лапу у соломі».

В очаківському лісі ми зробили привал і там Ведмідь мені сказав:

— Ну, Баране, ти далі з нами не підеш. Тягнись потроху до Бердичівського монастиря і все там рознюхай, що до чого. Потім прикульгаєш до печери Прес'яка і про все доповіси. Від цього залежатиме, з якими силами нам вирушати, бо я хочу взяти Бердичівський монастир.

Успіх могилівського походу замакітрив голову нашому ватажку. Якщо триста розбійників змогли перебити дві тисячі чоловік, з яких у тисячі були мушкети, то чому б не замахнутися на фортецю, якою був Бердичівський монастир?

А потрапити туди найлегше буде кульгавому.

Це було місцем зустрічі таких калік з далеких земель та й інших країн.

На бердичівському шляху одна процесія наздоганяла іншу, і всі поспішали до чудотворного місця. Обірванці йшли на костурах, заможні їхали верхи на мулах. Прості селяни — на візках, які штовхали їх дружини. Графство подорожувало у каретах на милих складних крісельцях, а городяни на колісницях, запряжених волами — всі до Бердичева.

Бердичів належав білим монахам і був збудований на пагорбі в пониззі долини. Сам монастир був захищений міцними вежами, оточеними глибоким ровом. Біля підніжжя пагорба знаходилось джерело термальної води, яка стікала до рову та давала роботу семиколісному млину. Через рів вів вузенький міст — єдиний вхід в огороджену святиню. Паломники знаходили прихисток в містечку поза мурами монастиря. Яким би великим не було свято, більше ста осіб одночасно туди не запускали, та і місця на більше не було. Якщо ж натовп збирався великий, службу правили цілий день і коли одна сотня заходила через одні ворота, інша сотня через другі виходила. На дворі та на баштах, повсюду знаходились озброєні солдати, котрі слідкували, аби жоден з відвідувачів не проніс крізь ворота зброю.