Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 5)

Я молився тільки для того, аби хоч хтось мене визволив з цього зловісного угорського полону, коли раптово нас оточили татари і забрали декількох із нас разом з угорцями. От тобі і звільнення з полону!

(— Що ти тут заливаєш! — втрутився солтис. — Яким чином сюди потрапили татари? Здається, обвинувачений забув, що ми знаходимось під Краковом, у Польщі. Не з неба ж туди впали татари!

— Зараз я поясню, звідкіля там впали татари. А було це так: турецький повелитель розгнівався, що його васал, трансільванський князь Ракоці Дьордь, простяг руку за польською короною, незважаючи на його, султанові, застереження. Тоді султан наказав кримському хану, на ім'я Гірей, зібрати кінноту з двома сотнями тисяч осіб та напасти з тилу на угорське військо. Хан дав слово і дотримав його. Одним нальотом змолотив Трансільванію та оточив трансільванське військо в Польщі, взявши деяку частину у полон.

— Це вже інша справа! — сказав князь. — Таким чином татари могли бути в Кракові.)

Краще б їх там не було! Про це я мріяв найбільше. Занадто дорого мені обійшлася султанська «милість». Взявши угорське військо в полон, першочергово усі багатства розділили між собою татарські воєначальники, лейтенантам дісталися коні полонених, а простим татарам продали полонених. Все як на звичайному базарі — кожен купував стільки, скільки йому дозволяла кишеня. Мого хазяїна купили за п'ять грошей, а мене за дев'ять, бо в мене були широкі й дужі плечі.

Один татарин придбав нас обох. Це був страшний, обшарпаний чолов'яга — я б за нього не дав і двох польських грошей. Насамперед він нас роздягнув і, нап'явши на себе наше убрання, вдягнув нас у своє лахміття. Розмовляти із ним ми не могли, але розуміли один одного непогано. Татарин помацав тканину наших сорочок: в угорського пана вона була з льону, а в мене зі звичайного домотканого полотна. Таким чином татарин зрозумів, хто з нас великий пан, а хто — бідний хлоп.

Тоді він дістав із гаманця золоту монету і на долоні тицяв її під ніс угорському пану, другою рукою накинув йому аркана на шию і почав то стискати, то розтискати монету в кулаці, при цьому постійно потягуючи за аркан. Так він довідувався, скільки родина угорця заплатить за його свободу.

Угорець десять разів поспіль закрив та розкрив обидві долоні, що означало «сто».

Татарин поскреготів зубами, мовляв, цього замало!

Тоді мадяр ще десять раз повторив свій рух — двісті.

Тоді татарин запхав йому в руку кінець мотузки. Це означало, що цього достатньо.

Потім настала моя черга. Він так само показав мені золоту монету на долоні. Та що йому дадуть за мене мої рідні?

Я тільки потряс головою, мовляв: нічого не маю.

Однак, у татарів трясти головою означає згоду. Він зрадів. І чекав відповіді, скільки ж я йому заплачу.

Я ж не знав, яким чином пояснити йому своє бідняцьке становище, тож просто плюнув йому на долоню.

Це він зрозумів. Заховав золото, дістав срібло і поклав переді мною. Я знову плюнув.

Тоді він вийняв великого мідяка… Однак, побачивши мою байдужість, він зробив останню спробу: взяв мою руку, почав загинати пальці, намагаючись пояснити суму, за яку він мене відпустить і котра не вжене його у збитки. Тоді я просунув великого пальця поміж середнім та вказівним, намагаючись якомога доступніше пояснити, що від мене він нічого не дочекається.

Ох і добряче відлупцював він мене нагайкою по хребту!

Врешті татарська орда зібралась і повернула туди, звідки прийшла.

Новий хазяїн, зв'язавши мене разом з моїм колишнім господарем, погнав нас перед собою.

З гіркотою згадалась мені моя стара матінка, котра завжди казала: той, хто за життя ображатиме Ісуса, ще до смерті перетвориться на віслюка.

І зрозумів я усю гірку правду цих слів, коли пополудні хазяїн кинув переді мною сухого перцю, яким вдома годують віслюків. Це було моїм обідом та вечерею. Щоправда, він не запихував до мене ложкою залишки їжі, як попередній хазяїн.

Ще більше я переконався в істині слів моєї старенької матері, коли на п'ятий день мадярський пан почав жалітися, що у нього болять ноги і він іти пішки далі не може. Дійсно, він був великої статури і ходити пішки просто не звик.

Татарин злякався, що заможний бранець пропаде, тоді не бачити йому двісті золотих! Він зліз з коня, помацав за ноги угорця та й посадив його верхи замість себе.

Ой, якої благородної душі татарин!

Тоді він підійшов до мене, — і помацав мої п'яти. Я подумав, що робить він це для того, аби і мене посадити на коня. Та він був зовсім іншої думки. Не встиг я озирнутися, як татарин заскочив мені на шию та схрестив ноги на моїх грудях, вчепившись руками у мого чуба.

Так і довелось тягти його на плечах.

На моє щастя, він виявився не дуже важким, не важчим тої ноші, яку я звик носити солдатом. Було б більше біди, якби він посадив мені на плечі угорця — мого старого пана.

Мадяр же самовдоволено сміявся з мене, зрозумівши з виразу мого обличчя та стиснутих у п'ястуки руках, що я хотів би помолитись, однак не маю кому.

Ще й знущався з мене, їдучи верхи на коні. Казав, що коли людина має справу з ворогом, то молитися ні до чого. Тут треба тільки лаятись. Ех, той вмів лаятись! Була в нього одна страшна лайка, котру він безліч разів коло мене повторював. До цих пір не можу вибити її з голови. Справжньою зловісною угорською мовою вона звучить так: «Tarka kutya tarka magasra kutyorodott kacskaringys farka!»[13]

(— Зупинись! — сказав князь. — Це може бути якесь закляття.

— Щось на кшталт «abraxas» чи «Ablanathanalba»[14], — обурено сказав солтис.

— Це потрібно позначити та передати придворному астроному, нехай розбереться за допомогою вчених. Продовжуй, сину мій. Як довго тривали твої тортури?)

О, тільки доти, доки я знову почав волати подумки чи то до землі, чи то до небес, чи до самого пекла, аби хтось прийшов і визволив мене від цього приниження. І раптом перед нами постав хвойний ліс.

Як тільки татари в нього увійшли, почався якийсь хрускіт. Небеса наче розкрились, гілля та стовбури наліво-направо били татар разом з їхніми полоненими. Невідомий ворог попідпиляв могутні дерева у лісі, через котрий татарам треба було пройти. І коли вони зачепили одне дерево, воно повалило собою всі інші. Один стовбур причавив нас до землі, де ми і залишились. Моє щастя, що на своїх плечах я ніс татарина. Падаюче дерево розкришило йому череп, мене ж тільки причавило до його тіла. Весь цей гам оглушив настільки, що я навряд зможу пояснити, як вибрався з того пекла. Знаю лише, що коли відкрив очі, зрозумів — я серед грізних гайдамак.

Ох, гайдамаки — величний народ!

Вони не були однорідною нацією. Серед них траплялися поляки, чехи, русини, ханаки, волохи, козаки, угорці — цвіт різних держав і перші претенденти на шибеницю. За допомогою сокири, свинцевої палиці чи ножа вони, особливо напідпитку, вирішували між собою будь-які проблеми. Тільки питання національностей торкатись було заборонено.

Хто мав славу завдяки якомусь злочину, здобував місце серед наближених; хто ж був найхоробрішим та найбезстрашнішим — ставав ватажком.

Як тільки десь в Сепеші, Польщі, на Подолі чи Червоній Русі, в якомусь великому ключовому місті готувались до жахливої церемонії страти, там раптово з'являлись гайдамаки. Вони наче виростали з-під землі, вбивали варту, звільняли приречених та брали їх в свої ряди.

Якщо вродливій жінці виносили вирок «спалення на вогнищі» за зраду чоловікові чи через чаклунство, як тільки під ногами її займався вогонь, з'являлись гайдамаки і забирали прекрасну грішницю з собою.

Вони були надією, втіхою, проблиском для кожного нещасного, якого стискали тенета смерті за крадіжку, розбій, підпал, вбивство, фальшиве карбування, викрадення жінки чи ще чогось подібного.

Тому вони мали велику повагу серед простолюду.

У них не було своєї хати, однак їхніми домівками були всі дикі ліси, кожна недосяжна гірська ущелина від Матри до Волги.

У них не було законів; що сказав гарамбаша[15], те і було законом для всіх.

З того, що награбували, ніхто не смів привласнити хоча б один динар, все віддавалось ватажку, і вже він ділив награбоване серед інших. Ті, хто вирізнявся доблесною службою, отримували в нагороду дівчину, котру визволяли з вогню чи в'язниці.

Де жили гайдамаки, там римський імператор, трансільванський князь, волоський воєвода, польський король, козачий кошовий отаман керували тільки на словах; справжнім правителем у гайдамак був гарамбаша і тільки він збирав справжню данину.

Ті торгові каравани, що йшли від Туреччини аж до Варшави, якщо вистачало у торговців розуму, сплачували ватажку гайдамак винагороду за захист. За це купці отримували надійний супровід через усі ліси, гори і жодна волосина не сміла впасти з їх голови. Якщо ж клепки не вистачало, то брали вони з собою солдатів. Ех, що тоді було: гайдамаки заманювали їх у пастку, солдатів убивали, караван грабували, а тих, хто пручався — знищували.

Подекуди вели цілі воєнні баталії проти князів і бились до останнього. Якщо ж укладали мир, то тримали слово. Це ми побачимо надалі.

Церкви вони не відвідували, хіба що заради золотого та срібного посуду. Але ченців, священиків, котрих вигнали з монастирів через якісь великі провини, вони брали до себе. Якщо гайдамаки йшли в якийсь похід, то піп проводив службу і давав благословіння. Якщо похід був вдалим, то він, восхваливши Господа, брав свою долю і приєднувався до веселощів. Якщо хтось знаходив собі пару, він проводив церемонію вінчання — гайдамаки дуже серйозно ставились до звичаїв. Вкрасти чужоземку рахувалось за доблесть, однак дружини один одного чіпати було негоже.