Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 4)

Старий вельможа повільно піднімався сходами, бо, на моє щастя, міг ступати тільки однією ногою, друга була в нього паралізована після кульового поранення. Його безжальне, багряне, квадратне обличчя мені було добре видно, бо в одній руці він тримав здоровенного мушкета, а в другій запалений гніт, котрий постійно роздмухував, аби той не згас. На додачу, вогонь настільки засліпив його, що він помітив мене тільки тоді, коли дуло мушкета вперлося в мої груди. Він грубим голосом окрикнув:

— Kto to tam? Stoj! (Хто це? Стій!)

Я ж послухався дівчини і вимовив:

— Бог один!

Що ще я міг зробити?

Після цих слів старий одразу пом'якшав до мене: погасив гніт чоботом, закинув мушкета за плече і звернувся, як до брата. Після чого, взявши мене попідруч, повів риплячими сходам до себе в кімнату. В каміні палав вогонь. Ми сіли на лавицю, вкриту ведмежою шкурою, і він поставив переді мною пляшку вишнівки. Після цього дістав маленьку книжечку, яку можна було заховати за халяву чобота, і почав з неї читати щось на кшталт того, що на світі немає потреби в Святій Трійці. Для того, що твориться на сьогодні у світі, самого Бога цілком достатньо.

Від почутого волосся у мене на голові стало дибки. Тільки тепер я зрозумів, в яку халепу встряв. Марінчин батько був соцініáнином[4] та ще й їхнім пастором. Він явно хотів зробити мене прозелітом[5]. У Польщі дуже поширеним було вчення Бландрата. Через жорстке переслідування послідовники поширювали свою релігію таємно. Замок старого поляка був одним із пунктів, де збирали навернених. Зробивши висновок, що я вже достатньо просвітлений, він дістав товсту книгу, і сказав, аби, поклавши на неї руку, я повторював за ним клятву. Мене було загнано в кут.

Якщо не поклянусь — доведеться зізнатись, що сюди я прийшов через його доньку. А там і мушкет за плечем, і пряма дорога в рай.

Якщо ж я поклянусь, то шлях заведе мене в пекло.

Що ж обрати?

Миттєвий квиток до раю, без зупинок, блискавичний експрес, чи повільний маршрут до пекла, з довгими зупинками, тихий та спокійний?

Я був молодий, шкода мені стало моєї кучерявої голови, тож я вибрав останнє.

Відтоді я щоденно приходив до старого поляка, де вночі збиралися соцініани.

Як неофіт, я міг брати участь в зібраннях лиш доти, поки вони співали. Коли починались проповіді, мене відправляли на пост, чатувати на нежданих гостей. Цьому я дуже радів, адже не йшов до воріт, а ліз на високого горіха, котрий доходив до балкона кімнати моєї коханої. А звідти я спокійно заходив і отримував свій osculum caritatis[6]. Старий надійно замикав двері кімнати своєї доньки і був певний, що цього достатньо. І поки мудреці обговорювали догму одного бога, доти ми, двоє пустоголових, удосконалювали догму єднання двох пристрасних сердець, будучи певними, що допоки триває contio[7], доти старий звідти не вийде.

Одного разу на зібрання прийшло дуже багато люду. Приїхали угорські вояки з Кракова, котрі теж були соцініанами.

Старий прийняв їх з великим задоволенням, особливо коли довідався, що в Трансільванії релігія соцініан дуже поширена і її сповідує сам князь. Якби він був польським королем, то ніхто б більше не переслідував єретиків, а всі церкви віддали б соцініанам.

Коли цю новину я передав своєму генералу, той від злості мало не луснув. Мовляв, це нечувано, наскільки угорці розуміються на агітації! Якщо вони перетягнуть соцініанів на свій бік, то їх ніхто і ніколи не вижене з Польщі.

На щастя, в схизмі угорців та поляків була суттєва різниця.

Варто зазначити, що через деякий час у старого поляка виникли підозри щодо мене. Він перестав виганяти мене на варту під час проповідей. Навпаки, вважав, що я маю брати участь у дебатах. Так я довідався про все те, що розповідатиму далі.

Різниця між угорцями та поляками крутилася навколо природи нашого Господа Спасителя.

Угорці стверджували, що Христос, хоч і не Бог, але як син Господній розплатився за нас грішних власною кров'ю. На пам'ять про це, за кожної зустрічі нашим обов'язком було демонструвати відданість, випиваючи вино.

Відданість угорських панів була настільки великою, що коли старий поляк діставав з підвалу повну корчажку і пускав її по колу, то поверталася вона до нього вже порожньою.

Коли він трусив корчажку і розумів, що вона порожня, я бачив по його обличчю, що старого починали гризти сумніви.

Спершу він сперечався тільки про те, навіщо постійно згадувати пролиту кров Христа? Достатньо було б робити це тільки по неділях чи на свята. У відповідь угорці читали з Біблії: «Проклятий той, хто бачить різницю між днями».

Тоді старий спробував атакувати саму догму.

Він почав вести проповідь про те, що Христос не був сином Господнім, а тільки людським, отже, був просто людиною.

Угорці з цим погодились, але підмітили, що Ісус був сином доброї людини, тому і сам він був добрим. Відтак, уважити пам'ять про його жертву годиться келихом вина. Ще одна корчажка зникла.

Старий почав більш фанатично переслідувати мого Небесного Спасителя. На наступних зборах він проповідував, що Христос взагалі не був доброю людиною. Ба більше, його і поважати не варто: по-перше він був євреєм, по-друге закликав до сплати податків, тому заслужив на смертну кару.

Та угорських вельмож це не спинило. Вони сказали: «Ну, якщо вже він був такою поганою людиною, то наш обов'язок пролити його кров — у вигляді випитого вина!»

(— Тямущі люди ці угорці! — сказав великий князь.

— Чорта лисого! — огризнувся солтис. — Адже вони насміхаються!

— Habet rectum![8] — сказав великий князь. — Продовжуй, сину мій!

Х'юго продовжив своє зізнання.)

Нарешті, після останньої спорожнілої корчажки, старий польський пророк сказав, що на наступному зібранні проповідуватиме про те, що Ісуса взагалі не існувало, і все це тільки вигадки попів. Таким чином угорці перестануть бути фанатами.

(— А ти брав участь у цьому блюзнірстві? — накинувся на обвинуваченого солтис.

— О, та що ви, милостивий пане! Я б не наважився на таку безрозсудність. Навпаки, в мене з'явилася дуже набожна думка, яку я обговорив — через горіхове дерево — з моєю коханою. Тепер батько тримав її під міцним замком. План був таким: коли єретики знову зберуться, я під приводом того, що варто оглянути територію, візьму велику жердину, підпалю і запхаю в дах вівчарні. І от коли розпочнеться блюзнірська проповідь, то її різко обірве сполох про пожежу. Всі порозбігаються в різні боки. Із замку почнуть виносити на подвір'я все, аби не згоріло; з конюшні повипускають коней, і за молодими панянками ніхто не дивитиметься. Тоді моя Марінка збере у клунок прикраси та родинні коштовності, які були доручені їй на зберігання. Я спіймаю двох звільнених скакунів. І ми, разом із скарбами, поскачемо непомічені в полум'яному переполосі до мене додому, в табір, де заживемо собі як чоловік та дружина.

— Так, це і справді дуже набожна думка з твого боку! — зауважив князь.

— Ваша світлість, ну що ж тут дивного, — зірвався солтис, — адже «incendiarii malitiosi comburantur!»[9], крім цього, він «raptus» та «rapina»[10], за перше «decem juvencis puniatur»[11], за друге «palo affigatur»[12].

— Habet rectum, — заявив великий князь. — Дорогий сину, за підпал тебе треба самого спалити, за викрадення дівчини стягнути плату в розмірі десяти телиць, за крадіжку посадити на кіл. А тепер продовжуй.)

Звичайно, втілити наш набожний план в життя не вдалося, позаяк стара відьма, що про неї йшла мова раніше, здогадалася про наш намір і все доповіла старому вельможі. Мене знайшли, спіймали і розтягували на дибі доти, доки я не зізнався, хто я такий. Я німець та шпигун. Старий поляк хотів було повісити мене на колодязному журавлі, однак благочестивий угорець мене пожалів, мовляв, шкода так бездарно псувати мою шкуру, краще зробити мене рабом. Домовились вони з старим поляком, і за шістнадцять польських грошів я перейшов у власність угорського пана, котрий забрав мене до Кракова, де господарював його князь.

Тут мені жилося досить непогано. Одна біда: щодня треба було молоти перець для солдатів угорської армії, які люблять усе страшенно перчити. Мої очі завжди були червоні від перцю, а ніс набрякав, як огірок.

На господаря у мене була тільки одна скарга — він вимагав з'їдати всі харчі, що видавались для мене: «Аби не жалівся, що не маєш що їсти! Поки що я твій хазяїн!» А їжі було б забагато і на трьох людей. Коли наступала мить, що я не міг вже більше їсти, він брав мене за плечі, трусив, немов мішок, і запихав мені до рота всю їжу, яка залишилась на тарілці. Чесно кажу, мене брав переляк, коли приходив час обіду і я бачив ложку, вдвічі більшу за мій рот. Не віриться, що найгірші тортури — це шлунок, переповнений їстивом.

(— Ну, такого ми ще не пробували, — сказав князь.

— І не будемо, — відрізав солтис.)

Я довго благав, аби щось витягло мене з цього становища, але тільки тоді зрозумів, у яку халепу загнав себе сам. Мені не було більше кому молитися.

Якби я прийняв іслам, там був би пророк Магомет; молився б йому. Якби я став євреєм, то покликав на допомогу Авраама, святого Давида чи чотирьох архангелів. А тепер у мене не було нікого, до кого б я міг звернути наймізернішу молитву.

А такі, нікому не адресовані молитви, годяться тільки для того, щоб їх перехопив якийсь злий янгол, котрий виконає її так, що й не подякуєш.