Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 7)

Та похід, котрий вони підготували проти гайдамак, довелось відкласти через війну з угорцями та шведами. Вельможі та їх озброєні бійці приєдналися до основного війська, та як тільки війна скінчилась, татарська підмога забралась додому, прийшла черга помститися гайдамакам.

Вхід до печери такий великий, як вхід до собору в Кобленці, оснащений подвійним парапетом. Перенаправлений з протилежної скелястої стіни, струмок затікає не в головний вхід у печеру, а через боковий. Під ним знаходиться млин, який тягне ланцюг та приводить у дію жорна, що перемелюють жито. У печері були мельник та інші майстри: коваль, слюсар, кравець, швець. Позаяк у печері темно, то майстри завжди працюють при свічках. Звідки вони брали цю величезну кількість воскових свічок я дізнався пізніше.

Перша зала печери, куди ще проникало Боже світло (наскільки дозволяла протилежна скеля), мала форму пласкої склепінчастої кімнати. Вона була надзвичайно сухою. Тут знаходився арсенал: зберігалося все, що б'є, ріже, коле і все награбоване з графських сховищ. Тут я побачив і довгий василіск, весь вкритий зеленим окисом. Тут також зберігали зерно. Його мало вистачити на чотириста чоловік, що підготувались до тривалої облоги.

З цієї зали йшов вузенький коридор до млина, де я ніколи не був, та один ширший прохід, що вів до великої печери. Такої великої, наче якийсь храм. Коли ці чотириста чоловік збиралися всередині, то їх там було ледве помітно. Стеля її така висока, що погляд тане в темряві, а світло факелів не здатне її пробити.

З цієї величезної печери йшли маленькі гроти. В цих гротах працювали майстри, котрих, на мою думку, в якості полонених сюди притягли розбійники. Важко повірити, що хтось з власної волі все життя сидітиме в гроті та при світлі свічки шитиме одяг для розбійників.

Коли ж увійшов ватажок, то запитав мене, яким ремеслом я володію? Я з усією чесністю відповів, що вчився на гармаша.

— Ну, ми ще подивимось, чи зможеш ти довести свою майстерність, — прогримів він. — Тут небезпечно вихвалятись тим, чого не зможеш зробити. Зараз побачиш чому.

За цей час розбійники попритягували викрадену від татар здобич та запхали її в один з гротів. Я тільки оком встиг кинути, коли його закрили величезним каменем. Мої очі засліпило купою коштовностей; багряні мантії, розшиті золотом жіночі сукні, ряси були розвішані по всіх стінах, дароносиці, срібні чаші, срібні посохи валялися навкруги.

Якщо цій банді і доведеться коли-небудь розпастись, то поділивши всю цю здобич, кожен зможе стати заможним паном.

Це правда, що їм не було на що витрачати гроші. Підвали були набиті харчами та випивкою. Вони назносили стільки сала та хліба, що вистачало всім по зав'язку. Повні бочки медовухи. Секрет їхніх незліченних запасів знали тільки ватажок та його донька. Тим паче, вони щодня поповнювалися.

Першого вечора ми добряче відсвяткували переможну вилазку. Наївшись досхочу, гайдамаки розпалили багаття і танцювали навколо нього. Захмелівши, вони вмостились навколо ватажка та його доньки, які сиділи на постаменті, обтягнутому багряним полотном, потім вивели, краще сказати витягли, якогось хлопця з блідим обличчя. Тоді я зрозумів, що зараз буде суд.

Дивний звичай. Спершу судді напиваються, як свині, а потім починають судити. Дістають римське право з дна діжки.

— Юрку! — звернувся ватажок до блідого юнака. — Тебе звинувачують у тому, що ти втік, побачивши ворога, та не подав з варти сигналу, яким ти мав сповістити про татар.

— Та хіба ж це моя вина? — намагався виправдати себе підсудний. — Мене виставили на варті пильнувати наближення татар. А замість татар — навала вовків. (Вони дійсно супроводжують татар від країни до країни, як гончаки мисливця.) Накинулись на мене близько десяти, хоча було їх п'ятдесят. Тож якби я дозволив вовкам себе з'їсти, то як подав би вам знак? Я не втік, а просто сховався в дупло, звідки хоробро захищався від п'ятдесяти звірюк. Це була звитяга, а не боягузтво.

— Пуста балачка, — заричав ватажок. — Ти мав зробити те, що тобі наказав твій командир. Якщо стверджуєш, що ти не був боягузом, то доведи це і пройди випробування.

— І пройду! — вдарився у груди юнак.

Тоді ватажок зліз з постаменту, тримаючись за руку доньки, та наказав присутнім іти за ним. Вони послідували за ним у глиб печери, котру досі від моїх очей приховувала темрява. Там, між стелею та підлогою, з'явилася глибока діра, котра вела в глибоку темряву. Дно цієї темряви вкривав відблиск озера. Ватажок взяв до рук оберемок сіна, підпалив від факелу і кинув у безодню. Падаючий вінок освітив усю прірву, і, впавши на поверхню підземного озера, продовжував горіти, освітлюючи усю красу пекельної безодні. Тоді вожак стягнув жовто-гарячу шовкову хустку з шиї своєї доньки, оголивши гладеньку шкіру круглих плечей та білосніжне декольте, і кинув її у безодню.

— Ну, Юрку! — сказав він обвинуваченому. — Ти завжди вихвалявся тим, що можеш бути найхоробрішим серед усіх. Ти вже був таким хоробрим, що насмілився просити руки Мадуш. Будь іще сміливішим. Це хустина нареченої. Дістань і принеси її.

Юрко нахилився вперед до краю впадини, наче збирався стрибати, але поглянувши вниз, зупинився, почесав потилицю, його обличчя вмить стало кислим.

— Стрибай же! — закричали товариші.

Юрко знову підійшов до краю, переклав одну ногу через поріг, ще раз поглянув униз і забрав ногу.

— Нехай дідько вам стрибає в те пекло! Звідти людина ніколи не вилізе!

— Ти слабак! — кричали на нього з усіх боків, потім накинулись на нього, відібрали зброю, вчепилися в волосся і кудись потягли.

В стіні печери була щілина, настільки вузька, що тільки одна людина могла крізь неї пролізти. Її закривала велетенська плита. Роботи було для шести чоловік, аби здвигнути її.

Жертву, що вила і пручалася, запхали в цю щілину, дали в руки одну воскову свічку та закрили плитою. Сміх товаришів заглушив крики заживо похованого.

Потім відбувався «танок смерті». Нічого страшнішого я не бачив. Красуня Мадуш вдавала мертву, і тоді кожен по черзі танцював з нею танець. Коли черга дійшла до мене, ватажок сказав:

— Егей, хлопче, тобі ще рано танцювати з Мадуш. Поки тебе не прийняли в братство, і поки ти не пройшов випробування. Хоча ти теж вихвалявся, що насмілишся просити її руки.

— Я тримаю своє слово.

— Ну, тоді і я триматиму своє. Там, на дні озера, хустинка нареченої. Принеси! Нехай я подивлюся, чи насмілишся ти за нею стрибнути.

— Насмілюся!

(— Але ж ти цього не зробив, правда? — цікавився князь.

— Гріховна спокуса, тваринна хіть до безсоромної жінки, — диктував солтис нотарю.

— Зробив, але прошу, панове, не робіть з цього ганебний та маргінальний вчинок з мого боку. Адже я був змушений це зробити. Якби я цього не зробив, то мене так само заживо поховали б у стінній щілині, як боягуза. А з іншого боку я знав, що нічим не ризикую. Юнаком я бачив різні шахти, в тому числі і соляну. Коли палаючий сніп падав у прірву, я легко впізнав ці темно-сині прошарки, котрі лягають один на одного і означають соляну шахту. З цього легко було здогадатись, що дзеркальна поверхня не що інше, як соляне озеро, в якому людина не тоне. До того ж, коли падав другий палаючий сніп, я помітив, що до озера по стіні ведуть сходи, тож я нічим не ризикував. А от те, що хтось називає мою безцінну кохану Мадуш безсоромною істотою, цього я не терпітиму. Вона була чиста і невинна: за життя вона була моїм янголом на землі, а після смерті стала моєю заступницею на небесах. За неї я готовий битись будь з ким на списах, мечах, з булавою, оббитою цвяхами. Нехай противник буде в латах, а я в простій шовковій одежі. І своє зізнання я не продовжу до тих пір, поки цей абзац не буде стерто з протоколу, або поки не відбудеться двобій між мною та солтисом.

— Ну, солтисе, — сказав князь, — підсудний має рацію. Тож прошу або виправити задиктоване, або ж нехай відбудеться двобій на мечах, списах чи з вкритими цвяхами булавами.

Обравши перший варіант, нове звинувачення було таким: гріховна спокуса з причини милостивих почуттів до чистої діви — диктував секретарю солтис.

— Ну, тепер можеш стрибати!)

Я й не примушував просити себе двічі; став на перила, відштовхнувся і стрибнув униз в безодню.

Я стрибнув наче з вежі. З кожною секундою я летів все швидше і швидше; повітря свистіло в моїх вухах. Раптово я оглух, і вода накрила мою голову. Мої вуста та очі відчували, що я пливу в чистій солі. Раптом мені подумалось, що треба помолитись. Мій рот миттєво наповнився водою. За мить я вже був на поверхні. Вода доходила до пахв. Солоне озеро не дасть потонути. Серед залишків палаючої соломи я помітив хустинку прекрасної Мадуш і обернув її навколо шиї. В цю хвилину я почув підбадьорливі крики гайдамак. Посилені ехом печери, вони були схожі на голоси з самого пекла. Коли я поглянув догори, то помітив палаючі факели: з цієї безодні здавалося, наче пекельне небо вкрилося кривавими зірками.

Двома-трьома помахами рук я доплив до берега, до кам'яних сходів, що вели нагору. Саме цим шляхом гайдамаки добувають собі сіль до харчів.

Сто вісімдесят сходинок, з яких я зробив дев'яносто, перескакуючи через одну. З моменту стрибка не пройшло і трьох хвилин, як я стояв неподалік Мадуш, весь білий від солі, наче напудрений чорт.