Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 43)
— І як довго мені доведеться в твоїй шкурі ходити? Коли ти повернеш мені моє тіло?
— Поки ми обоє не захочемо помінятись. Ось, бери одну каблучку, іншу я залишу собі. Коли прийде час, ми одночасно крутанемо каблучку на мізинці, кожен опиниться у власному тілі. Одягай каблучку та поклич солдатів. Нехай виведуть мене до воріт фортеці і відпустять. Та спершу пригости мене склянкою шнапсу.
Я покликав варту, віддав наказ, налив шнапсу і простягнув склянку Бегеріку. І тут тільки відчув, що шнапс обпікає мою горлянку — я став Бегеріком.
Зайшов гармаш, який повідомив, що друга гармата в третьому батальйоні дала тріщину.
І тут з моїх вуст злетіли слова:
— Зваріть клей та залийте тріщину. Обмотайте стовбур міцною мотузкою, аби тріщини далі не пішли.
Вартовий та гармаш поглянули один на одного і зареготали.
— От, лишенько! — подумав я про себе.
— Чуєш, Бегеріку, давай поміняємось на хвилинку, — прошепотів я йому.
Ми крутнули каблучки і я знову став собою.
— Віднесіть її в ливарню. Дістаньте з четвертої камери бронзову довгоствольну гармату. Чого регочете, бовдури!
І ми знову помінялися.
Мене в тілі Бегеріка вивели з фортеці. Потім довелось проходити через табір ворога, де, звичайно, мене заарештували. Коли вони стали зі мною розмовляти, я зрозумів, що не знаю французької. Я, хто розмовляє латиною, англійською, французькою, польською, російською, турецькою, індійською, голландською мовами, тепер стою, як пень. Бо ж вуха Бегеріка не розуміють жодного слова, а язик його повертається лише на швабському діалекті. З французьким командиром я зміг спілкуватись лише за допомогою перекладача.
— Ти був у фортеці?
— Так.
— Передав унтеру, що я велів?
— Так.
— Що він відповів?
— Все виконає з точністю.
Після цього командир запхав мені у руку п'ятдесят талерів і велів забиратись.
Я повернувся і рушив світ за очі, мандруючи з одного міста в інше, поки не дійшов до Магдебурга. На своїх настоянках я заробив на воза і коня; вже не тягав на спині шафу, найняв слугу, котрий барабанив і дудів, поки я торгував на ринку.
Сподобалася мені безтурботне бродяче життя і на розум не спадало зажадати своє тіло назад. Нехай Бегерік собі стріляє з гармат в Еренбрайтштайні. Дуже розумним і зручним виявилося тіло Бегеріка, і душа моя почувала себе в ньому чудово. Правда, я добре про нього дбав, плекав і леліяв, як своє власне. Я цілком міг собі це дозволити. Всі лікарі Магдебурга збанкрутували з тих пір, як я з'явився. Тільки я міг вилікувати людей. Моє зілля творило справжні чудеса.
Але одного разу трапилася біда. Коли я торгував на ринку, якийсь пройдисвіт — певне найнятий котримсь з лікарів — підклав пучок палаючої соломи у вухо мого коня. Бідолашна тварина понеслася, як скажена, візок перекинувся, всі настоянки та ліки посипалися на дорогу. Добре, хоч шию собі не зламав. А погано те, що тепер я не знав, які ліки для чого потрібні. Я порозкладав їх до шафки навмання, і, напевно, багато переплутав.
З цього всього вийшла велика плутанина.
Якось мене покликали лікувати одного синдика, у котрого одна нога була коротша за іншу. Я був трохи напідпитку від французького вина і натер «розтягуючою» маззю ту ногу, котра і без того була довша. Результат наступний: в нього так витяглась нога, що він міг сидіти тільки на шафі, а коли вставав — то голова впиралася в стелю. Ясна річ, що він хотів мене прибити.
Інший казус трапився з президентом торгової палати, у якого стався удар: ноги оніміли, і він пересувався на милицях. Був у мене чудодійний засіб. От тільки зілля того потрібно було з горошину, а я вжив для розтирання мало не половину банки. Вселився в президента дух швидкості, довелося поважному літньому панові служити гінцем у пфальцграфа Бранденбурзького — ноги ходити відмовлялися, тільки бігти погоджувалися. Сидіти він міг тільки за ткацьким верстатом, безперервно дригаючи колінами. Спати міг тільки прив'язаним.
Багато нещасть сталося через плутанину з медикаментами. Моя лікарська репутація зіпсувалася вкрай.
Були у мене чудові мазі. За допомогою однієї на лисій голові з'являлася пишна шевелюра, за допомогою іншої замість випалих зубів виростали нові — треба було тільки губи намазати. Внаслідок нещастя всі ліки та зілля на полицях помінялися місцями. І коли натер я одному чоловіку лисину, то замість волосся в нього виросли два великих бивні, і всі вважали, що то роги. І було це дуже неприємним, оскільки він був одруженим. А від іншої мазі у одної жінки виросли великі вуса замість зубів.
Проте все це дрібниці в порівнянні з тим, як я обійшовся з дружиною головного судді. Вагітна пані не могла позбутися гикавки навіть за допомогою цілого консиліуму лікарів. Звичайно, у мене був гарний засіб від подібної напасті, тільки я і цього разу схибив. Я видав пігулок, котрі допомагають курям нести більше яєць. Через шість тижнів шановна пані народила сімох здорових дітей.
(— Ні, в останній випадок я нізащо не повірю, — вигукнув князь, у якого від безупинного сміху розходився пасок. — Тут ти вже перегнув палицю.
— Ні, ваша милосте, — мовив солтис. — Про такі випадки часто згадують у хроніках. В Угорщині графу Мікбану дружина таким чином народила семеро дітей — хлопчиків.
— Певно, вона теж приймала ті пігулки.)
Вершиною моїх бід став випадок з мером.
В мене було два чудодійних зілля: одне забирало почервоніння з носа, друге — перетворювало срібло на золото. У мера був срібний портсигар і бридкий червоний ніс. Якось він покликав мене до себе sub rosa[89] і запропонував випробувати мої чудодійні зілля, зробивши його срібний портсигар золотим і позбавивши червоного носа. Клята хиба! Зілля були переплутані, внаслідок чого мер отримав золотого носа і позбувся портсигара.
(Останнє настільки сподобалось його милості, що він припинив сміятися, махнув рукою і мовив: «Гаразд. Досить на сьогодні. Шкідливо стільки веселитися, залишимо щось на завтра»)
Спалахнув серйозний конфлікт. Мер, в принципі, не мав нічого проти золотого носа, його пригнічувало зникнення срібного портсигара. Він відверто підозрював мене в крадіжці. Якщо б він хоч трохи розбирався в хімії! Адже одні елементи прямо-таки рвуться знищити інші: argentum vivum[90] роз'їдає золото і aqua fortis[91] накидається на срібло, немов голодна корова на ячмінь. Так звані «окультні властивості».
Жителі Магдебурга, на жаль, нічого не розуміли в проблемах настільки трансцендентальних. Мене передали солтису міста, той передав наглядачу, який мав зятя якогось doctor medicinae et magister chirurgiae[92]. З чистої заздрості і злоби визнали мене шарлатаном і пройдисвітом, що знущається над бідними християнами, і наказали прив'язати до ганебного стовпа та відшмагати.
Тут я про себе сказав: «Що ж, любий друже Бегеріку, твоє тіло цілком влаштовувало мене, поки я харчувався устрицями та гусячим паштетом. Однак зараз мене чекає побачення з батогом, тож давай поміняємося. Можливо, ти теж втомився від мого тіла?»
Прив'язали мене до стовпа, оголили спину, і кат виявив на ній численні сліди батогів. Я, зрозумілим чином, нічого не відав. Виходило, що батоги для Бегеріка були далеко не новизною. Тут кат подумав і взяв батога побільше, прикрашеного кривими цвяхами.
— Е ні, кревний братику, це вже ти сам мусиш терпіти. Обидві мої руки прив'язали так, що я обіймав стовп. Та мені таки вдалося повернути каблучку.
І от я знову опинився в казематі Еренбрайтштайна.
Переді мною стояли його милість пан солтис, пхаючи листа мені під ніс, показуючи на «вогняний глек» і вимагаючи пояснень. Я зрозумів, для якого злодійства кревний брат мій використовував моє тіло. Французи — союзники «диявольських лицарів» — відіслали його заради мерзенної зради.
Зрозумівши, що попався і зрада його розкрита, він подумав про себе: «Досить було залишатись в цьому тілі. Давай, Бельфегоре, поверни мені моє!» З цими словами він крутанув каблучку.
Можу уявити його здивування, коли тільки отямившись у власному тілі, кат всипав йому удари батогом, залишивши сім дір на шкірі. Я до сих пір від щирого серця регочу, коли уявляю собі вираз його обличчя!
Це була правдива історія останнього смертного гріха.
Частина остання
Білий голуб
Вирок, який винесли члени трибуналу обвинуваченому в стількох злочинах, був таким:
«Оскільки обставини двадцяти одного злочину, в котрих звинувачується підсудний, не можуть бути достовірно та повністю з'ясованими, трибунал утримується від вердикту і визнає підсудного винним тільки у двадцять другому злочині: державній зраді. Однак, беручи до уваги, що, з власних слів підсудного, цей злочин скоїв його кревний брат, обмінявшись з ним тілами — суд визнає душу підсудного непричетну до злочину. Душа його звільняється і віддається на милість Божу. Тіло ж, схоплене на місці злочину, засуджується до звичайного в таких випадках покарання — розстрілу обличчям до стіни».
Авантюрист смиренно подякував за справедливий вирок, багаторазово вклонившись з усією грацією, не вимагаючи відстрочки.
Коли його привели на місце страти, він спокійно роздягнувся, і попросив тільки не зв'язувати йому рук за спиною, щоб він міг помолитись. Потім опустився на коліна і голосно прочитав «Отче наш».
Після слова «Амінь» він повернув голову і крикнув мушкетерам, що вже тримали його на мушці: