Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 42)
Якось головнокомандуючий армії переглянув офіцерське господарство і видав наказ про те, що як у таборі перебувають жінки, чиї чоловіки не служать в армії — то такі жінки мають двадцять чотири години, аби забратись звідти.
Того дня капітан навідав наш батальйон, наче мав якісь справи і зіштовхнувся зі мною.
— Знаєш, хлопче, мені здається, ти здатний на щось більше, ніж шкребти залізо і спати на голій землі.
— І жувати черствий хліб! — доповнив я.
— Я маю намір взяти тебе своїм ад'ютантом.
— А я нічого не маю проти.
— Але мені потрібна послуга.
— Я відчуваю, що можу надати будь-яку послугу.
— Займешся кухнею, будеш готувати дорогі смачні страви і запрошувати мене на обід і вечерю. Я за все платитиму.
— Не таке вже й погане заняття.
— Звичайно, для того, щоб прийняти кавалера мого рангу, необхідна присутність в будинку гідної і красивої дами.
— Але де мені таку взяти?
— Не турбуйся. Оженись на тій жінці, що мене супроводжує, і яку я давно поважаю.
Отут я замислився.
— Та чого ж ви самі з нею не одружитесь, коли так її поважаєте?
— Бовдуре! Бо я вже одружений!
Я почувався зле. Почав знизувати плечима та скреготати зубами.
— Бачите, пане капітане, гріхів у мене і без того досить: я обманював, крав, грабував, але такою жалюгідної ролі мені ще не пропонували.
— Добре обміркуй. За тобою вибір: або нічого не робити і тільки смачно їсти та пити, або сидіти в окопах, довбати каміння та давитись сухим хлібом з водою. Даю тобі півгодини на роздуми. Якщо не хочеш — знайду іншого.
Це були довгі півгодини. Я подумав — що я втрачаю? Гідність? Але де вона? Я вже давно її розгубив. Губив я її то з рушницею, то з мечем в руках. Я робив вчинки, після яких мене шукали, проклинали. А тепер я
Через півгодини я сказав капітану: «Я згоден! Потиснемо руки!»
Ми простигли один одному руки, однак зупинились на півдорозі і опустили їх. Кожен подумав, що у іншого рука брудніша.
Священик того ж дня одружив мене з донною. Без жодних докорів сумління я назвав їй одне зі своїх багатьох імен.
Правда, з тієї миті жилося мені добре, бо в шлунку совість не живе. Шлунок каже, що їсти за сто вояків — це добре. В мене з'явилось звання — ад'ютант. Всі, хто мене так називав, не забували пускати смішка. Дружину я бачив тільки за столом. Не моя провина, що вона любила вдягатись дорого. Солдатські мундири покриють витрати. Іноді капітан зі своїх роз'їздів по околицям повертався не з порожніми руками, і моя дружина отримувала нове плаття або намисто, або браслет. Кожен раз який-небудь сюрприз.
Один такий сюрприз залишив капітана без голови.
Поліз він здуру на позицію, де стріляли з гармат, і зустрілася його голова з якимось дурним ядром.
Так і привезли нещасного додому.
Це була велика біда, особливо для мене. Адже я перестав бути ад'ютантом капітана, однак залишився чоловіком ад'ютантші. Посада, треба зізнатися, нелегка, бо гроші з неба не падають, а дама звикла до розкішного життя. Золоті прикраси, подаровані капітаном, зникали одна за одною і, врешті-решт, не залишилося грошей на нормальну їжу.
Тоді почала дружина зі мною сваритися, мовляв, що я жалюгідний жебрак, котрий не здатен забезпечити жінку. А от капітан був тямущий та джентльмен!
Тоді я згадав про свій чарівний талер. Дав його дружині і сказав: «Іди і купуй, що схочеш!» Якби ж я знав те, що напередодні повідав вельмишановний солтис, що подарований талер не повернеться. Тоді я думав, що за годину він знову опиниться в моїй кишені. Та більше я не знаходив його ані в кишені, ані в капелюсі, ані в чоботі, ані в гаманці. Може, талер до дружини повернеться, оскільки їй був подарований? Ні, не повернувся, і тепер розумію, чому. Вона з моїм талером в крамницю не пішла, а подарувала його молодому прапороносцеві, котрого шанувала ще при капітанові. Так і пропав мій «перекоти-талер».
То ж залишились мені тільки сором, приниження та жінка, котра за мене вийшла, але на котрій я не оженився.
Що мені робити? Я три дні ламав голову. Тікати? Стати клятвопорушником? Вже вдруге стати клятвопорушником? Порушити вірність присязі і вірність дружині?
Три дня терпів знущання дружини і глузування офіцерів. На третій день втік.
(— Я втік би ще першого дня! — вдарив кулаком по столу великий князь.
— Отже, і клятвопорушення ми викреслимо з мого протоколу? — обережно спитав солтис.
— Quod dixi, dixi![86])
Частина тринадцята
Обмін тілами
(— Ну що, безбожнику, — почав наступного дня солтис. — Ось ти і дістався кінця своїх грішних походеньок. Ти вже показав, як треба потроїти сім смертних гріхів, і зробити з них двадцять один. А потім так викрутитись, аби на шиї не залишилось жодного. З усіма своїми казками ти затягнув процес на п'ять місяців і два тижні. Напевне ти думав, що за цей час французи захоплять місто і визволять тебе. Нічого не вийшло. Залишилось останнє звинувачення: зрада, котру ти скоїв проти міста. Ось вона і приведе тебе на шибеницю. От зараз я хочу побачити, як ти будеш виплутуватись.
— Спробую, — відповів обвинувачений і підніс молитви до своєї музи, котра день за днем допомагала йому залишатись на межі між прекрасним світом і потойбічним.
Вам добре відомо, милостиві панове, що після втечі з французького табору я прийшов сюди на службу і обов'язок свій виконував точно й сумлінно, як годиться доброму солдату.
— Мушу визнати, ти був найкращим унтер-офіцером у моїй артилерії, — мовив князь.)
Одного разу, коли у себе в казематі я заглибився в навчання, вартові привели бродячого торговця, який стояв перед укріпленнями і стверджував, нібито я послав його на ворожі позиції, і тепер він повернувся з важливим донесенням. Нісенітниця — нікого я нікуди не посилав. Проте наказав привести його до мене.
Кремезний хлопак з хитрою, досить бридкою пикою. На спині в нього була дерев'яна шафка (як у всіх торговців) з двома дверцятами, шухлядами; а в тих шухлядах ліки, мазі, чудодійні пігулки та настоянки.
Хлопак засміявся мені у вічі і сказав:
— То що, не впізнаєш?
— Ні, я ніколи не бачив твоєї пики.
— Я твоєї також, однак все одно впізнаю тебе —
Я злякався.
— Це ти,
Я вигнав охорону, аби ми залишились на самоті.
— Як ти знайшов мене, якщо ніколи не бачив мого обличчя? — запитав я його.
— Це все мої чарівні каблучки. Одна на мізинці правої, друга — лівої руки. Обидві ношу камінцями донизу. Коли я кажу їм: «Хочу знайти свого кревного брата, Бельфегора», — одна з них повертається і показує мені шлях. Коли обидві каблучки повернуться камінцем догори, це означатиме, що прибув до місця, де є той, кого шукаю, і що стою перед ним.
Хоч пояснення його було дещо туманним, я не міг прогнати чортиська: бо ж любив його, як вірного товариша. Недарма ми випили крові один одного — моя кров текла в його жилах, а його в моїх.
— Що привело тебе сюди, де нема нічого, окрім гарматних ядер?
— Я прийшов помінятися тілами.
— Навіщо воно тобі?
— Маю вказівку від «творця».
— То ти до цих пір «диявольський лицар»?
— Такий, як і ти. Це не хвороба, від якої можна вилікуватись. І не одежа, яку можна зняти. Хто приєднався до «диявольських лицарів» — той з ними навіки.
— Я заклав тільки тіло, а не душу.
— Так я за тілом і прийшов. Свою нещасну душу залиш собі та Аврааму. Мені ж віддай тіло. А в моєму тілі можеш нести свою душу куди схочеш.
— Але що ж мені робити в світі у твоєму тілі?
— Те саме, що і я. Будеш різним бовдурам продавати теріяк, миш'як, lapis nephritica[87], nostoc Paracelsi[88], саламандрову мазь. Заробиш собі талерів немало. Це найлегший спосіб життя на світі.
— З усього перерахованого я нічого не знаю, не знаю для чого це використовують.
— Не ламай голову. Поглянь у шафку. Все стоїть на поличках красиво, акуратно, в тиглях, колбах, олов'яних коробочках. Всюди є назви. А тут, під кожним виробом, крихітними буквами написані його властивості і від якої хвороби допомагає. Пацієнт прийде, прочитай вказівку і продавай собі за хорошу, розумну ціну.