Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 27)
Сереніссімус не зрозумів іронії і відповів, що обвинувачений засуджений до смертної кари, тому навряд зможе скористатися винагородою — вона чекатиме його на небесах.
— Цей негідник відбрешеться від усіх двадцяти двох звинувачень і вийде чистим, наче скатертина на столі Господнім! — невдоволено пробурмотів солтис.)
Подальше зізнання перенесли на наступний день.
Частина шоста
Falsum[53]
Цілий рік провів я на службі у капітана Бергмаєра у різних боях, пригодах і перепетіях. Я не заподіяв ані більше, ані менше шкоди, ніж інші з нашої команди, однак розповідати про це вважаю зайвим. Бо ж якщо людина, будучи солдатом, скоїть сім смертних гріхів, причому на ворожій землі, то вони ео ipso[54] перестають бути гріхами, а стають чеснотами. Тож усі грабежі, підпали, вбивства, в яких я брав участь, можуть викликати співчуття, замість справедливого осуду моїх діянь. Скажу тільки, що там, де ступала нога команди капітана Бергмаєра, ніхто більше не мав бажання з ними пересікатись.
За рік я і сам зненавидів своє заняття. Строк служби складав один рік, тому, коли прийшов час, я попросив капітана про лист-звільнення. Шкода йому було зі мною розлучатись, але почувши мої аргументи, він не став заперечувати.
Мене здолала туга за домом. Я дуже хотів побачити своїх старих. Вони жили в Андернасі, а ми неподалік розбили табір. Я десять років їх не бачив. Хотілось піти додому і залишитись там назавжди.
Грошей, скарбів, дорогоцінностей не міг їм віднести, бо ж як дідько дав, так все і забрав. Хоч я не можу принести їм золота чи срібла, на яких лежить прокляття, зате міцні руки, що затужили по чесній роботі, віднесу. Стану чинбарем, як батько, і приноситиму людям користь.
(— Та поміж тим ще зробиш декілька помилок, — втрутився солтис.
— Так точно! Але рівно стільки, скільки потрібно було для інаугурації в нове, благочестиве життя. Треба взяти до уваги, що бургомістр Андернаха і старшина цеху чинбарів — люди вельми скрупульозні щодо репутації майбутнього працівника. Позаяк дістати рекомендаційного листа від гайдамак було важко, довелось мені в документі, підписаному капітаном Бергмаєром, зі строком служби в один рік, біля одиниці домалювати нуль. Один невинний, непомітний, який нікому нічого поганого не зробить нуль, і то не перед одиничкою, а вже після неї. А якщо серйозно, то десять років служби у капітана Бергмаєра якраз дорівнюють всім моїм пригодам з гайдамаками та участі у диявольських учтах тамплієрів. Тож можете звинуватити мене у цій брехні.
— Не думаю, — сказав великий князь. — Якийсь там нуль, хто буде за це надривати горлянку?! Нуль = нічого. Йдемо далі.
— Ще один проступок ліквідовано! — бурмотів озлоблено солтис.)
Звільнені солдати подорожують пішки. Так набагато швидше, ніж на возі. Віз набагато важчий за людину. Людина застрягне в болоті лише двома ногами, а у воза чотири колеса. Та й дешевше так. З усіх збережень мені залишився один талер, коли я дістався Андернаху. Десять років я не був вдома. Так приємно було побачити вежі королівського палацу та руїни храму на горі. Скільки лазив я там у дитинстві, шукаючи яструбині гнізда та римські гроші. Шкода, що не скрутив собі в'язи.
Все тут було мені знайомим: млини, підйомні крани на набережній, плоти на ріці, довгі алеї для прогулянок. А ось і старі митники біля воріт Кобленца. Я їх упізнав, а вони мене ні. Тож спокійно пройшов через все місто, так і не почувши: «Побий мене грім! Це ж Х'юго!» Так сильно я змінився, обличчя потемніло, риси загрубіли.
Я ж навпаки добре все пам'ятав. Не потрібно було розпитувати, як пройти вузькими провулками до кварталу чинбарів, що на березі Рейну. Імена більшості господарів будинків були мені відомі.
Нарешті я побачив батьківську хату. Цей добрий і знайомий дім. Велика шовковиця все ще вигинається на вулицю. Сидячи на її гілках, я вчився декламувати «hic gallus cantans, in arbore sedens, pira poma comedens, kukuriku dicens»[55].
Хоча на цей раз замість «hic gallus cantans[56]» в дверях стояв охоронець-трабант, з усієї сили лупцюючи по барабану.
— Що тут коїться? — запитав я трабанта, котрого знав ще з дитинства.
— Тут, пане солдате, розпродаж.
— Який розпродаж?
— Розпродають майно старого чинбаря. Можете глянути — це безкоштовно.
— Чому ж ви розпродаєте майно старого?
— Щоб заробити грошей.
— Кому?
— Ну, всяким ієвусам, саддукеям та публіканам, котрим він боргував. Продають усе, навіть голубенят, що сьогодні вилупились, і все одно боргів не погасити.
— Коли я їх знав, він був добрим господарем і дружина в нього була бережлива, порядна жінка.
— Так і було, пане солдате, поки він не почав пити.
— Чого ж він почав пити?
— Тому, що був у нього син-пройдисвіт, котрий пішов блудом років десять тому. Багато вісток приносили батькам про його подвиги. Став грабіжником, розбійником, потім удавав з себе польського графа, вів безсоромне життя, підробляв папери, втік з в'язниці, обікрав монастир. Кожного року приносили все гірші і гірші звістки про Х'юго. Бідолашний старий вже навіть з дому не міг вийти, аби сусіди не обговорювали походеньки його сина. Так він і тягав додому вино, заливаючи ним горе. Остаточно спився після смерті дружини.
— Так вона померла? — я ледве втримався, аби з горлянки не вирвалось слово «моя мати».
— Добре, що не дожила добра душа до цього дня. Вибачте, але мені треба трохи побарабанити, аби привабити побільше людей на розпродаж.
На бій барабану сходилося багато різного люду. Я ж підійшов до вікна і заглянув до кімнати, де всякі торговці та спекулянти бились за речі моїх батьків. На черзі була мантилья моєї матері, яку вона одягала до церкви. Чудова шовкова мантилья зі срібною застібкою. Йшов торг: «Один драєр!», «Срібняк», ще… О Боже, як хотілося мені закричати: «Тисяча талерів! Він мій!» Та в мене не було більше талера в кишені. Зрештою його купив якийсь старий купець і одразу накинув собі на плечі. Комедія! Натовп реготав. А в мене серце краялось.
Я повернувся до трабанта.
— І давно померла господиня? — запитав я в нього.
— Досить давно, аби про неї забути; але не так давно, аби не знайти її могили. Її поховали на кладовищі коло руїн храму на горі.
— А чоловіка? — спитав я.
— Цього я не знаю. Душа його полетіла чи то до раю, чи до пекла, чи в чистилище — мені цього не знати. Що стосується тіла, то ховають його сьогодні, от тільки не знаю де.
— Зараз ховають? А чому не б'ють у дзвони?
— За такими мертвими у дзвони не дзвонять, бо ж він повісився. Так, саме так! Ось на цій шовковиці, на гілляці, що виходить на вулицю.
— Як він міг таке вчинити?
— Та так: мало було того, що в цей день виставили на продаж усе майно старого чинбаря, так ще й викликали його до бургомістра, куди прийшов лист на ім'я старого. Розшукували його пройдисвіта-сина, котрий об'явився в Гамбурзі, де видав себе за юнкера Германа і вбив сина одного господаря. Після довгих пошуків вияснилось, що юнкер Герман не хто інший, як син старого — Х'юго. Тож старого випитували: нехай той розкаже все, що йому відомо! Аби того Х'юго впіймати і відправити на колесування.
Можете собі уявити, як я почувався, почувши такі новини. У мене відразу відпало бажання пояснювати, що я і є той самий Х'юго. З кожним ударом по ослиній шкурі барабану, трабант причіпляв нові епітети до мого імені: пройдисвіт, нездара, мрець. А я відчайдушно йому в цьому допомагав. Так ми удвох і ославляли мерзенного покидька, котрий змусив старого чинбаря повіситись на цій гілляці. Мій кривавий вчинок у Гамбурзі довів мого батька до самогубства.
Я більше не міг слухати барабанний дріб, а ще більше не міг чути вигуків: «хто більше»; так і пішов від батьківського дому, який я знищив, наче вогонь, повінь чи лавина. Я пішов до іншого міста, де люди тихі та спокійні, не роблять один одному пакостей і не продають будинки один одного на аукціонах. Тут усі щасливі. І той, хто має дерев'яний хрест, і той, кого накриває мармурова плита. Я шукав серед дерев'яних хрестів. Серед знайомих та незнайомих я знайшов і той, котрий шукав. Довго шукати не довелось.
Могила не прибрана, на хресті немає вінка, саме тут мала покоїтись жінка, котра залишила по собі чоловіка-п'яницю і сина-пройдисвіта, ім'я якого прибито на ганебному стовпі в кожному місті.
Я приліг коло могили, але навіть тут не наважився заплакати, аби не викликати підозри у сторожа кладовища. За мою голову давали винагороду у сто талерів. Я зробив вигляд, що обрав це місце для відпочинку просто так.
Між тим на цвинтарі збиралися люди. Старі пліткарки, веселі юнаки та різна наволоч. Здавалось, ніби вони чогось чекають.
Можливо буде якесь велике поховання?
Довго вгадувати не довелось. Натовп зібрався не коло входу на цвинтар, а коло його огорожі. Того, хто повісився, не ховатимуть разом з іншим чесним людом. Його поховають у канаві, де йому викопали яму. І священик не читатиме молитву. Могильщик сам привіз тіло в труні з чотирьох нефарбованих дощок. Дзвіночок на шиї кульгавої кобили буде йому останнім подзвоном у останню путь.
Замість церковних пісень супроводжують його ревіння натовпу та якісь дурниці, що могильщик промовив над могилою.
Перед тим, як опустити труну в яму, могильщик дістав ножа і зрізав декілька стружок з дощок. Натовп, особливо всякі старі відьми, не шкодували грошей за таку стружку. Так і билися за неї. Весь цей збрід навіть не підозрював, що поряд з ними стоїть чоловік, котрий ледве стримується, аби не кинутися у натовп, не потовкти їхні голови і не загорлати: «Облиште мого батька!»