Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 26)

(— Викравши церковні скарби! — перебив солтис.

— «Finis sanctificat media»[52], — відповів злочинець.

Після цих слів великий князь залився сміхом.

А солтис став таким багряним, як смажена індичка.

— Не для того благочестиві єзуїти вигадали це, аби ти викрав золотий посуд, а за його вартість купив батькам одежу. Продовжуй!)

Так і жив я благочестиво три місяці, поки не зійшов строк мого векселю: вдень солодко спав, а вночі відвідував шинки, розганяв нічні патрулі, мастив клеєм вікна в кабінетах професорів, співав дівчатам серенади, ганяв євреїв і тримав у страху всю Гамбурзьку гору аж до Вербної неділі.

Добре пам'ятаю, що це було саме в цей день, бо я купив собі нового камзола та галіфе. Крім того, я пригадую, що у попередню суботу євреї святкували песах, і коли вони співали свої святкові пісні у синагозі, ми з товаришами запустили через вікно дванадцять кішок, яким прив'язали до хвостів тріскачки. Після цієї невинної забави йшли по вулиці, взявшись попід руки і горланячи пісні, аж поки дійшли до корчми «Три яблука». Там, на спір, ми випили усі настоянки, що мав при собі бродячий мольфар. Можливо вони трохи затуманили мені голову, хоча я вважаю їх абсолютно нешкідливими. А от мій приятель Руперт дуже скоро сп'янів. Шинкар вигнав нас, коли пробило дванадцяту, стверджуючи, що негоже пиячити у Вербну неділю.

Руперта ми залишили у шинкаря, бо той навіть рухатись не міг. А ми, ті, хто лишились, почали радитись, що б іще такого зробити, як пожартувати, бо додому йти було ранувато.

— Гей, друзяки! — обізвався шотландський жевжик. — У мене є одна ідея. Руперт спить. Давайте підемо до старого Маєра і влаштуємо Герману віконне побачення.

— Ви бовдури, — сказав я, сміючись, — як я можу влаштувати з Агнесою віконне побачення, якщо її кімната виходить на балкон, котрий під самим дахом. Я ж не Теля-муу, аби моя голова діставала даху.

— Ну, а ми ж тоді для чого? — сказав ідальго. — Зробимо піраміду. Троє стануть на землю, двоє їм на плечі, а ти на плечі тим двом — так і дотягнешся до балкона своєї красуні, постукаєш у віконце — і вона його відчинить. Про нас, можеш з нею хоч і цілуватись, тільки не дуже голосно.

Зілля, яке я випив у мольфара, таки вдарило мені в голову, бо я погодився на божевільну пропозицію і ми, голосно співаючи, поплентались у бік домівки Маєра.

Дійшовши до його будинку, ми вирішили потрощити усі підвішені ліхтарі, аби створити щонайзручніші умови для нашої небезпечної пригоди.

Акробатичний трюк був вдалою ідеєю; я дуже швидко опинився на вершині піраміди, з якої легко міг дотягнутись до вікна моєї прекрасної Агнеси.

Потрібно було тільки постукати, аби викликати мою кохану на ніжне побачення.

Як раптом земля наче розійшлась під ногами, і знову почулося вже знайоме гарчання. Симфонія з пекельних голосів. Друзяки знизу так і верещали: о Боже, Теля-муу! — і почали тікати в різні боки, штовхаючись, хто куди, залишивши мене висіти в повітрі, наче жабу, що вчепилася за перила балкона.

Кликати на допомогу було марно, бо як побачить мене старий Маєр, вирішить, що я грабіжник, і застрелить. На балкон залізти теж було неможливо, бо віконниці були зачинені. Так я і висів на перилах, відчайдушно шукаючи якийсь карниз, яким міг би злізти донизу.

Пекельна тварюка наближалася і я вже чув її сопіння десь під собою. Я завмер, наче повішений, в надії, що вона мене не помітить.

Ага, не помітить: та Теля-муу заради мене і прийшло. Як тільки я глянув униз, то побачив, що його дворога голова тягнеться до мене і раптом відчув, як його гострий язик починає лизати мої мешти. Я підігнув коліна та підтягнувся на руках, аби він не міг до мене дістатись. Однак його голова потягнулась ще вище, воно продовжило лизати мої мешти. Гидотний шершавий язик вже дотягнувся до моїх панчіх — ікри наче зачухували залізною щіткою.

Я вже подумав, що дідько мене забере, штурхав його ногами, та все було марно. Гострі роги погрожували мене проштрикнути, якщо я рухатимусь. Жахлива пащека мерзенно ревіла та реготала над моїми стражданнями.

Раптом його шершавий язик зірвав з мого пояса гаманець з векселем на дві тисячі талерів і той зник у його мерзкій горлянці.

— Це вже дзуськи! — сказав я у відчаї. — Свого векселя я не віддам навіть дідьку лисому! — і більше не переймаючись ані Телям-муу, ані висотою і поламаними ногами, я зіскочив з балкона. На щастя, мій плащ наповнився повітрям і я майже не забився.

Тепер я стояв віч-на-віч з казковим чудовиськом. Це і справді було чудовисько: чотири товсті лапи, наче у слона, шия довжиною в три метри, увінчана великою телячою головою з короткими рогами і висолопленим язиком. Коли воно трусилось, то з нього виходив такий звук, наче зі ста возів.

— Мені байдуже хто чи що ти, навіть, якщо сам диявол у плоті, але гаманця мого ти маєш віддати! — закричав я на нього, витягнувши меча і перекривши йому шлях. Чудовисько витягло шию і вдарило мене головою так, що я відлетів метрів на шість.

Слабка людина вже б накивала п'ятами, але мене розсердило, що ця тварюка зжерла мої дві тисячі талерів. Навіщо ж я тягнув тамплієрські скарби? Скарби залишаться Маєру, тварюці вексель на дві тисячі, а мені залишиться тягар провини! Дідька лисого! Або забирай мене до пекла разом з векселем, або я виріжу його з тебе!

Я скочив на ноги, бо пекельна тварюка була напоготові до нової атаки.

Пам'ятаючи про перець, я тримав плаща перед обличчям на випадок, якщо з його ніздрів знову піде перчений вогонь. І коли воно знову витягло шию, аби вдарити мене головою, я різко кинувся на землю; голова пролетіла повз, а я, тим часом, запхав меча йому у груди по саме руків'я.

Почувся відчайдушний крик, але не з голови чудовиська, а з грудей, справжній людський зойк.

— Ой, лишенько! Мене вбито!

Після цього Теля-муу розпалося, і з його шкури вивалилось тіло чоловіка, котрому я допоміг підвестись на ноги, і в якому впізнав свого товариша Руперта.

І спереду, і ззаду він стікав кров'ю, а мій меч проштрикнув його наскрізь.

— То ти і є Теля-муу?

— Щоб ти здох! — лаявся він, поки я прихиляв його до дверей батькового будинку. — То я мав тебе вбити. Нехай тепер старий сам вдягається Телям-муу і лякає нічних покупців у єврейському кварталі. Я вмираю! Гей, Агнесо, ти, проклята хвойдо, виходь на балкон! Клич охорону!

Я побачив, що на балконі з'явилась жінка — це була Агнеса. Коли вона впізнала голос Руперта, то почала голосити, викрикуючи: вбивця! пожежа! Поранений Руперт вчепився мені в ногу, аби я не втік. Навіть вмираючи, він все ще мріяв про помсту. Я з усієї сили вирвав ногу, а голова Руперта вдарилась об поріг. Він більше не рухався. Звичайно, що в мене не було можливості шукати в останках Теляти-муу свого векселя. Однак, дещо-таки наостанок я зробив: жбурнув жменю болота дівці в писок, аби відбити їй дяку репетувати. А потім, взявши ноги в руки, я залишив місце злочину. В моїй уяві мене переслідували і кричали: «Ловіть його, це вбивця!». Так я біг по незнайомих вулицях, провулках, через мости, перестрибуючи через перешкоди. Можливо, вони і насправді мене переслідували, проте я й разу не обернувся назад. Просто біг, доки дістався краю міста; там я помітив світло в пабі, почув волинку і тупіт ніг. Я ввірвався досередини і одразу потрапив у обійми чоловіка у формі мюнстерського військового. Він пригорнув мене і сказав:

— Кращого місця тобі годі й шукати! Добряче за тобою гнались? Не бійся нічого. Тут тебе ніхто не чіпатиме! Присядь і випий.

З цими словами він тикнув мені до рук кухля, ми випили на брудершафт, він зняв мого берета і вдягнув мені на голову свою ведмежу шапку.

— От так, хлопче! Тепер ти один із нас! Ти випив нашого вина — і цим записався на службу до нашого капітана!

Виявилось, я потрапив до рекрутів, що набирали новачків з різних відчайдухів. Іронія долі. Зранку я був кавалером, мене звали Германом, і в моєму гаманці був вексель на дві тисячі талерів. Зараз я навіть не знав, хто я такий. В мене була можливість назватись іншим ім'ям, і я вирішив назвати своє справжнє.

— Але тепер я хочу знати, як звуть капітана, під чиїм прапором я служитиму?

— Його звуть Маєр, хлопче.

— На світі сто тисяч Маєрів. Часом не Бергмаєр?

— Ти вгадав, хлопче, саме Бергмаєр. Його батько відомий купець на Гамбурзькій горі, брат Руперт — сутенер, а він сам — найманець.

Інша людина злякалася б такого відкриття, але я зрадів. Якщо мене переслідуватимуть, то тільки не брат убитого. Адже, якщо капітан дізнається, що я позбавив його того, з ким він мав ділити спадок, то навряд докорятиме мені за це.

Ось і вся історія мого «вбивства». Без жодних прикрас. Я розповів усе так, як воно було.

(— Qui bene distingvit, bene docet, — сказав великий князь. — Вбивством людини називають те, коли одна людина зустрічає іншу, знає, що то «людина» і вбиває її. Але якщо хтось зустрічається з чудовиськом, наприклад Телям-муу, вбиває теля, а потім розуміє, що то була людина, то це не можна назвати людиновбивством. Хто не шкодував запхати свою душу в шкуру теляти, нехай сам відповідає за свої вчинки перед Господом. Тож треба це обвинуваченому пробачити.

— Чи не бажає сереніссімус, — уїдливо посміхнувся солтис, — нагородити нашого героя за визволення міста Гамбург від страшного звіра Теля-муу?