Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 25)

Мені сподобалась ця дівчина. Та і я не був якимось негідником чи пройдисвітом.

(— Відколи? — запитав солтис.

— Та з тих пір, як в моїй кишені з'явився вексель на дві тисячі талерів.

— Нічогенький такий здобуток.)

Я хотів довести, що я і справді благородний муж.

На пальці в старого Маєра була діамантова каблучка. Я сказав, що мені вона дуже сподобалась і я хотів би її придбати.

— Йой, юнкере Германе, це дуже дорога каблучка, — сказав господар. — Сам карбункул в ньому потягне на п'ятдесят талерів. До того ж це сімейна реліквія. Я не віддам її за жодну ціну. Навіть за сімдесят талерів не віддам.

— То віддай за вісімдесят.

— Ех, я б ніколи і нікому її не віддав, але тобі, юнкере Германе, так і бути, віддам за вісімдесят п'ять.

— Домовились! Запишіть на мій рахунок і розрахуюся з тих двох тисяч талерів, які у вас на збереженні.

На словах «дві тисячі талерів» прекрасна Агнеса поклала ще один шматок шоколадного пудингу мені на тарілку.

— Треба написати маленьку розписку, бо ж всі ми смертні, — сказав пан Маєр.

— Напиши сам, як треба. Я звик тільки ставити свій підпис під такими речами, — відповів я впевнено. Та сказав я це тому, що хотів, аби старий покинув кімнату на деякий час. Мінхер давно спав у кріслі. Руперт, старий студент, таке чудив з іншими двома дівчатами, наче він не був їхнім братом, а вони його сестрами. Тож у мене була можливість перешіптуватись з Агнесою.

— Мені так шкода, що батько продав діамантову каблучку. Це родинний талісман. Обручка моєї матері.

— А якщо я купив цю каблучку, може, вона залишиться в родині? — шепотів я їй на вухо.

— Як таке можливо? Я не розумію, — опустила вона очі.

— Я б вам все пояснив, якби ми могли залишитись наодинці.

— Це дуже просто, — сказала вона. — Коли всі заснуть, ми зможемо зустрітися у мансарді.Там буде можливість розповісти мені про все. Дуже цікавить мене відгадка.

За цей час старий підготував розписку і повернувся.

У ній йшлося про сто талерів, бо за три місяці передбачений відсоток. Я не став сперечатись і підписав зобов'язання, як справжній джентльмен. Каблучка перейшла до моїх рук, та налізла тільки на першу фалангу мізинця лівої руки, бо ж мої пальці не були такі тонкі, як у пана Маєра.

В цю хвилину Руперт мав сказати своїм сестрам щось дуже непристойне, бо вони почали його бити по обличчю і казати, що йому більше не наливатимуть.

— Якщо не ви, то наллє шинкар! — реготав Руперт і, звертаючись до мене, стверджував, що нема нічого кращого ніж напитися вина в хорошому товаристві, а потім піти в шинок, де напитися ще більше вина, але вже поганого у товаристві пройдисвітів. Я відмовився скласти йому компанію, мовляв, дуже втомився після морської поїздки і бажаю відпочити.

Чорти погнали Руперта на вулицю і ми ще довго чули, як він горланив і лупцював палицею по всіх воротах.

Ми ж усі побажали один одному доброї ночі і розійшлися по кімнатах.

Я ледве дочекався, поки в будинку стихне, і навшпиньках покрався у мансарду. Балкон її виходив на вулицю.

Місячне сяйво заливало кімнату через вікно. Чекати довелось недовго. Невдовзі я почув шурхіт коло дверей і переді мною, наче фея, вся у білому, з'явилася Агнеса.

(— Нахабна персона! — втрутився солтис.

— Хтозна, можливо, вона діяла з необачності, — заступився за неї великий князь.)

Я поспішив до неї і взяв її за руку.

(— Сподіваюся, ти зараз не розповідатимеш нам те, від чого наші лиця вкриє рум'янець? — заскреготів солтис.

— Та прошу вас, адже я знаю, що виступаю перед цнотливими дівчатами, — відповів обвинувачений, — тож будьте спокійні. Прекрасна Агнеса з найневиннішим поглядом запитала мене, як же можливо, що я куплю каблучку, а вона залишиться в родині?

— А так, моя мила, — відповів я, — що цю каблучку я вдягну тобі на пальця, як обручку.)

Це вона зрозуміла і дозволила вдягти собі на палець обручку за сто талерів, котрі я ще навіть не виплатив.

Після такого вчинку найприроднішим було попросити в неї поцілунок.

(— Ти подивись на нього! Вони вже цілуються! Хіба я тебе не попереджав не розповідати про таке в нашій присутності? — несамовито кричав солтис.

— Але ж один поцілунок — це ще не кінець світу, — заспокоював його великий князь.

— Ага, знаю я. Спершу іде перший поцілунок, потім другий, потім третій, а потім останній.)

— Прошу вас, не варто про це дискутувати, — втрутився реус, — і так з цього нічого не вийшло. Я попросив — вона відмовила. Тоді я хотів взяти його силою, а вона робила вигляд, наче нічого не може зробити, і її голова вже була в моїх руках, як раптом щось трапилось.

— Дай вгадаю, білий голуб дав дівчині ляпаса?)

Який там голуб! Раптово під вікном здійнявся такий галас, наче дев'ять слонів одночасно відкрили свої горлянки. Я ніколи не чув такого рику. Було в ньому іржання коней, і скрип воза, і звук труби. Прекрасна Агнеса запищала: «Господи милий! Теля-муу!» — і з цими словами вирвалась із моїх рук і втекла разом з каблучкою за сто талерів. А я від переляку, зі злості підскочив до вікна і випхав через нього свою голову, не переймаючись попередженням, що моя голова роздується, наче бочка. Цього не трапилось, однак в ту ж мить хтось або щось насипало мені в очі перцю, від чого я перестав бачити і небо, і землю. Тоді вже я почав кричати, і порівняно з моїм криком гарчання Теля-муу здавалось дитячим плачем. Але з мешканців будинку ніхто не прийшов на допомогу. З переляку, вони всі поховалися. Мені самотужки довелось навпомацки знайти свою кімнату, де я почав вимивати проклятий перець з очей, які пекло вогнем.

На додачу до всього повернувся Руперт, який гарчав не гірше за мене. Теля-муу перестріло його на вулиці, потопталось по ньому, подряпало обличчя, лижучи його, розірвало на ньому всю одежу, наче він боровся з орлами.

Руперту постелили в тій же кімнаті, що й мені; в ту ніч ніхто з нас не спав. У Руперта було страшне похмілля, і він весь час щось плів про Теля-муу. Мені ж всю ніч доводилось промивати очі, аби не осліпнути.

Бісове теля! Якщо вже так йому хотілося гарчати, не могло воно це зробити до того, як я натягнув стоталерову каблучку Агнесі на пальця?

Після цього мені ні разу не вдалося застати Агнесу наодинці.

Наступного дня пан Маєр довів до мого відома, що його гостинність не триває більше одного дня. Мені, як вельможі, потрібно знайти житло, що відповідає моєму рангу. Він і надалі буде радий моїм візитам, а якщо я хочу розважитись, то треба довіритись Руперту — він в цьому тямить.

З прекрасною Агнесою я міг бачитись тільки в присутності її батька, а якщо хотів розповісти про свої почуття, то мусив писати їй листа. Щодня я писав їй любовні послання, які Руперт відносив додому. Та хтозна, що саме робив з ними.

З цього дня не було мені спокою. Руперт був саме тим хлопцем, який швидко ознайомив мене з усіма гамбурзькими закладами, чия репутація бажає кращого, і з такими ж компаніями. Там я познайомився з дівками, одним іспанським ідальго та шотландським жевжиком, бразильським плантатором, волоським боярином, від котрих дізнався, що їхні дворянські грамоти виросли на тому ж дереві, що і моя. Всі вони відомі пияки, гравці, бійці, заколотники. В тому, що дістались вони своїх грошей нечесним шляхом, сумніву не було. Очевидним було і те, що вся ця зграя розглядає мене, як ягня на жертву. Ох і натерпілись вони від мене! Споїв їх я, а не вони мене! Серед тамплієрів я навчився, як можна багато випити, але не сп'яніти. Але з такою таємницею я так просто не розлучуся. Збережу на випадок мого засудження: така таємниця порадує всіх християн, отже дасть мені надію на пом'якшення вироку.

(— Не дочекаєшся!)

Споїти вони мене не могли, хоча дуже намагалися. У п'яного вони легко відібрали б від мене вексель на дві тисячі талерів, котрий я завжди носив при собі. Я знав, що всі ці посиденьки з Рупертом влаштовуються лише для того, аби забрати в мене вексель і звільнити пана Маєра від виплати двох тисяч талерів.

Але й до дублонів вони не могли добратися так легко, як вважали. При першій грі в кості я зрозумів таємницю кубика — у нього залили ртуть. А я краще від них знав, як треба його кидати, аби завжди випадала шістка. Тож гроші програвали вони, а не я. Коли ж справа дійшла до бійки, вони зрозуміли, що мають справу не з новачком. Серед гайдамак я навчився прийомам рукопашного бою, бою на палицях, з шаблями, тож я швидко поставив забіяк на місце; тільки переживав, аби не травмувати когось смертельно, за що б мене кинули до в'язниці. Зрештою, вони залишили мене у спокої.

Що ж стосується жінок, то тут я поводився найобережніше. Білий голуб завжди і всюди мене супроводжував, однак я не казав про це нікому. Натомість я постійно відповідав своїм новим товаришам, які так і намагались повісити мені на шию якусь німфу, тягаючи за собою з шинка в шинок, що в мене є наречена, котрій я поклявся у вірності, до того ж її брат Руперт всюди нас супроводжує. Він одразу розповість моїй милій Агнесі, якщо я зроблю щось нечестиве. Я був непохитним у своїй вірності Агнесі, знаючи, що такі брехливі дівки на раз-два відберуть у мене моє багатство. А я хотів його віднести додому, своїм бідним батькам. Цими двома тисячами талерів я зроблю їх панами. Вони приведуть до ладу своє господарство, придбають фруктовий сад. Старий купить собі хутряний сюртук, а матінка — шовкового плаща. І ходитимуть вони до церкви, гарно вбрані за гроші, котрі приніс їх син.