Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 40)

«Між “можливо” і “не повністю”» – хіба це не колір самого життя?

Що таке колір?

Неможливо дати кольору однозначне визначення. Я наголошував на цьому, починаючи цю книжку, хотілось би на цьому й завершити. Для гуманітарних наук усе є явищем культури, практично все. Отож востаннє зазирнемо в історію і як висновок нагадаємо, як із плином століть колір почергово визначали як матерію, потім як світло і нарешті як відчуття. Наші теперішні знання й учинки частково є спадщиною цієї потрійної дефініції.

У багатьох мовних сім’ях етимологія слова, що позначає колір, свідчить про те, що спершу колір мислили та сприймали як матерію, що огортає, вкриває створіння та предмети. Зокрема, такий підхід спостерігаємо в індоєвропейських мовах. Латинське слово color, наприклад, від якого походять слова італійської, французької, іспанської, португальської, англійської мов, що позначають колір, належить великій родині дієслова celare, яке означає «ховати», «загортати», «приховувати»: колір – це те, що приховує, покриває, одягає.

Це матеріальна реальність, плівка, друга шкіра або друга оболонка, що приховує тіла. Таку ж ідею виражено в грецькій мові: слово khrôma, «колір», витікає зі слова khrôs, «шкіра», «поверхня тіла». Так само в германських мовах: німецьке слово Farbe, якщо обмежитися одним прикладом, походить від загальногерманського *farwa, що означає «форма», «шкіра», «оболонка». Інші мови, які не належать до індоєвропейських, виражають схожу ідею: колір вочевидь залягає в матерії, як оболонка, плівка.

Утім, лексика – це одне, а теорії науковців чи філософів – дещо інше. В Європі доволі рано колір перестали розглядати лише як матерію, він стає також і насамперед світлом; чи радше часткою світла. Аристотель одним із перших розгледів у кольорі послаблення білого світла й запропонував найдавнішу, що відома нам, колірну шкалу, в якій кольори йшли від найсвітлішого до найтемнішого: білий, жовтий, червоний, зелений, чорний. Зазначимо, що на Аристотелевій шкалі немає синього; він буде вставлений між зеленим і чорним тільки за доби Середньовіччя.

Цей колірний лад уважався наукою як основа аж до XVII століття. Точніше, до 1665–1666 років, коли Ісаак Ньютон здійснив свої славетні досліди з призмою і йому вдалося розкласти біле сонячне світло на окремі колірні промені. Відтак він запропонував ученому світу новий лад кольорів: спектр. Лад, у якому відтепер немає місця ні чорному, ні білому кольору і в якому кольори утворюють послідовність, жодним чином не пов’язану з попередніми: фіолетовий, синій, блакитний, зелений, жовтий, помаранчевий, червоний. Така спектральна класифікація кольорів поступово утверджується як базова фізико-хімічна модель у більшості галузей наукового знання. Вона навіть була спроектована на таке атмосферне явище, як веселка, зображення якої завжди було емпіричним. Тим часом як давні вбачали у веселці лише три-чотири кольори, око нашого сучасника розрізняє сім – кольори спектра. Не те, щоб ці кольори бачать насправді. Але вже у початковій школі ми дізнаємося, що веселка складається з семи кольорів; отож ми їх бачимо. Або принаймні віримо, що бачимо.

Визначення кольору як світла, а не як матерії стало важливою зміною для природничих наук, а від XVIII століття навіть для деяких сфер техніки: науковці з часом навчилися вимірювати кольори через довжину хвилі, а художники – передавати його найтонші відтінки. Доба Просвітництва – це також доба відтінків. Колір, який віднині можна вимірювати, змінювати, відтворювати, втратив частину своєї таємниці. Тим паче самі художники підпали під вплив наукових теорій: вони намагалися скласти свою палітру навколо спектра, розрізняли основні та доповняльні кольори і вірили – дещо наївно – в закони оптики і перцепції. Згодом нейрофізіологи, своєю чергою, ще більше наголосили на важливості перцепції та заявили, що колір є не лише матеріальною оболонкою чи фізичним явищем, а й відчуттям: відчуттям певного колірного ефекту, який сприймається оком і передається в мозок. А для цього потрібне поєднання трьох елементів: джерела світла, предмета, на який це світло падає, і рецепторного органа людини, озброєного цим складним – водночас біологічним і культурним – апаратом, що утворює пару око–мозок.

На сьогодні одностайної думки немає, коли людина як суб’єкт сприйняття задля експерименту замінює себе якимось приладом, що фіксує та записує. З погляду точних наук, те, що зареєстровано, як і завжди, є кольором, виміряним і поданим довжиною хвилі. З погляду гуманітарних наук, те, що зареєстровано, – це вже не колір, а світло: колір існує лише тоді, коли він кимось сприймається, тобто коли хтось не просто бачить його на власні очі, а передусім розуміє і декодує за допомогою пам’яті, знань, уяви. Про це вже писав Гете у третій частині «Farbenlehre» [«Вчення про колір»], опублікованого 1810 року, де він запитує: «Чи залишається червона сукня червоною, коли ніхто на неї не дивиться?» На це фундаментальне запитання він відповідає заперечно. І я також.

Отже, кольори для фізика чи хіміка – не те саме, що й для невролога чи біолога. Але ці кольори означають зовсім інше для історика, соціолога, антрополога. Для них, як і взагалі для всіх гуманітарних наук, колір визначається й вивчається насамперед як суспільне явище. Колір «твориться» не стільки природою, пігментом, оком або мозком, скільки суспільством – якраз суспільство дає йому визначення та сенс, розробляє його коди й значення, скеровує практики та ставить завдання.

Для історика говорити про колір означає насамперед говорити про історію слів і мовних явищ, про історію пігментів і барвників, технік живопису та фарб. Але також і головно говорити про місце кольору в повсякденному житті, про колірні коди й системи, про правила, що встановлює влада, про етичні орієнтири й символи, що встановлює релігія, про теоретичні конструкти науковців, про винаходи людей мистецтва. Відкривається чимало полів дослідження та роздумів, які ставлять перед пошуковцями від гуманітарних наук найрізноманітніші запитання. По суті, колір є полем для спостереження, що виходить за межі документальних джерел. Утім, деякі сфери пропонують більше матеріалу для вивчення, ніж інші. Наприклад, це барвники, тканини й одяг. Напевне, саме тут тісніше, ніж у царині живопису або художньої творчості, переплітаються питання хімії, техніки і матеріалів із соціальними, ідеологічними та символічними питаннями. У будь-якому суспільстві тканина й одяг є головними носіями кольору, хроматичних кодів, колірної класифікації. Поєднувати, протиставляти, розрізняти, вибудовувати ієрархії: найпершою функцією кольору часто є класифікація. Класифікація живих створінь і предметів, тварин і рослин, індивідів і груп, місць і часів, ідей і мрій. А також спогадів…

Для цього всупереч уявленням загалу більшість суспільств спиралася на доволі обмежену палітру. Довгий час у багатьох культурах лише три кольори, якщо порівняти з усіма іншими, відігравали ключову роль, принаймні в іде­ологічному та символічному аспектах: білий, червоний і чорний; тобто білий і два кольори, які йому протиставляються. Згодом, із плином століть і залежно від процесів змін, що сильно відрізняються в різних культурах, до них додалися ще три кольори; внаслідок чого утворилося шість основних кольорів: білий, червоний, чорний, зелений, жовтий, синій.

Це відбувалось у західних суспільствах: первісна тріада білий–червоний–чорний домінує вже від неоліту (а може, і раніше) до середини Середньовіччя; потім наперед виходять інші три кольори. Ця зміна стається між XII та XIV століттями. Відтоді стан речей анітрохи не змінився. Попри науковий поступ і розвиток фізико-хімічних теорій, попри відкриття спектра, попри розрізнення основних і доповняльних кольорів, попри відмову час від часу визнавати чорний і білий як повноцінні кольори, Захід далі живе в системі шести кольорів: білий, червоний, чорний, зелений, жовтий, синій. Саме їх відразу згадують діти і люди на вулиці, якщо їх попросити назвати кольори. Після них ідуть помаранчевий, рожевий, фіолетовий, коричневий, сірий, – то лише напівкольори чи радше кольори «другого рангу». Що далі? А далі – нічого, принаймні ніяких справжніх, чітко виокремлених і класифікованих кольорів, лише відтінки й відтінки відтінків.

Така, якщо коротко, еволюція кольорів у Європі й на Заході. В інших частинах світу хроматична історія часто протікає в інших ритмах, за іншими схемами і з багатьма варіаціями. Деякі культури, на відміну від західної, не виокремлюють колірних одиниць, а спираються на їхні властивості. У країнах Чорної Африки аж донедавна важливіше було визначити не те, чи колір червоний, зелений, жовтий або синій, а те, який він: сухий чи вологий, гладенький чи шорсткий, м’який чи твердий, глухий чи лункий. Отож у багатьох африканських мовах колірний словник формується навколо цих властивостей. Там колір не є річчю в собі, а ще менше він становить явище суто зорового сприйняття; його сприймають разом з іншими сенсорними параметрами. Те саме стосується інших регіонів планети, країн Середньої Азії, наприклад, або народів Крайньої Півночі. У цих регіонах західні визначення кольору втрачають свою дієвість.