Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 15)

Сьогодні знімання чорно-білого фільму коштує дорожче, ніж кольорового (те саме стосується фотографії). Звідси спостерігаємо, як серед справжніх митців, згідно з принципом маятника, відбувається нова переоцінка чорно-білого зображення, більш притягального, більш атмосферного, більш «кінематографічного». Деякі старі синефіли через свій добре відомий снобізм взагалі закликають припинити відвідувати кольорові фільми. Можна не розділяти цих переконань, але не можна не визнати, що кіно історично й міфологічно є чорно-білим універсумом. І кольорування старих фільмів тут погоди не зробить.

«Айвенго»

Хоч усі мої улюблені фільми чорно-білі, одна стрічка, що найбільше вплинула на мене й відіграла вирішальну роль у дитинстві, була кольоровою: це «Айвенго» Річарда Торпа, знятий 1952 року, де в головних ролях зіграли Роберт Тейлор, Елізабет Тейлор (тоді ще зовсім юна й неймовірно прекрасна), Джоан Фонтейн і Джордж Сандерс. Фільм вийшов на європейські екрани наступного року, але я побачив його не раніше як за два роки по тому. Мені вісім років, надворі літо. У невеличкому бретонському містечку неподалік від курорту, де я щороку бував на канікулах, бабуся одного з моїх друзів опікувалася парафіяльним кінотеатром: скромна апаратура, старенький зал, шумкий і вередливий проектор, фільми не першої свіжості. Ми з товаришем час від часу виконували роль «білетерок», але не допомагали шукати глядачам місця, а продавали їм цукерки та ескімо. Це була добра нагода натріскатися досхочу солодощами (за тих часів неможливо було уявити кіно без морозива) і безкоштовно подивитися фільми, інколи безперервно по декілька разів після обіду або ввечері. Справді, у липні 1955 року я міг цілий тиждень дивитися «Айвенго» у французькому дубляжі. Мабуть, разів п’ять чи шість. Я знав напам’ять кожен кадр, кожен план, кожну деталь і кожну репліку. Та й діалоги французькою виявилися на диво якісними; було б добре знайти авторів і віддати їм шану.

Але історики кіно зовсім не в захопленні від цього «Айвенго», а ще менше від Річарда Торпа, якого багато критиків називають «ремісником від кіно». Твердження несправедливе: «Айвенго» – чудовий пригодницький фільм, не гірший за все, що випускав Голлівуд на початку 1950-х років. Штурм замку Торкілстон і фінальний божий суд – два визначних моменти в історії кіно. Також стрічка мала надзвичайний успіх у міжнародному прокаті. Як історик Середньовіччя, я вважаю «Айвенго» одним із кращих фільмів, присвячених цьому періодові. Пейзажі, замки, костюми, герби, декорації й загальна атмосфера загалом відповідають історичній реальності або ж принаймні тому образу історичної реальності, який ми маємо. Дія відбувається наприкінці XII століття, і чи не вперше й, либонь, єдиний раз у кіно лицарі носять зброю та герби кінця XII століття, а не XV чи XVI.

Завдяки цій переконливості фільм занурює глядача у знайомий і водночас казковий світ. Я шкодую, що дослідники історії американського кіно так зневажливо поставилися до фільму. Тим паче що для мене з цього фільму почалося захоплення Середньовіччям, знаменами, щитами, поєднанням кольорів. У вісім років я ще не знав, що таке геральдика, але гербові щити двох головних ворогів героя вже тоді мене вразили: червлений золотавий пояс у Г’ю де Бресі та переплетені між собою лазур і срібло у Бріана де Буаґільбера. Чи можна було створити щось сильніше за просторою, безпосередністю та графічністю? Відтоді, влітку 1955 року, я остаточно віддав свої уподобання лицарям перед ковбоями.

Наступного літа в тому ж бретонському кінотеатрі я подивився «Лицарів Круглого столу» того ж Річарда Торпа, але фільм сподобався мені менше. Попри участь у ньому Ави Ґарднер (о, Ава Ґарднер!), він виявився менш вдалим, ніж «Айвенго», менш енергійним і загалом дещо кітчевим. Екранізувати легенду про короля Артура – завдання майже нездійсненне: згадаймо «Ланселота Озерного» (1974) Робера Брессона – провальний фільм або ж кошмарний «Екскалібур» (1981) Джона Бурмена – кричущий гротеск, від якого губиться дар мовлення. Ця легенда ховає в собі багато невимовного, щоб легко піддатися на екранізацію.

«Айвенго», безперечно, легше надається для постановки. Роман Вальтера Скотта дає все, що потрібно: сценарій, героїв, характери, місця, декорації, костюми, кольори, герби. Скотт усе уявив, усе описав, усе передбачив аж до кадрування головних сцен: повернення після хрестового походу, лицарський турнір, штурм замку, судилище над відьмою, божий суд.

Коли його книжка з’явилася у грудні 1819 року, Скотту було сорок вісім. Уже багато років він знаний письменник як у Шотландії, так і в Англії. Але в «Айвенго» він виявився набагато амбітнішим, ніж у попередніх романах: історія відбувається в Середньовіччі наприкінці XII століття, події повністю розгортаються в Англії, коли король Річард Левове Серце покинув країну і вирушив у хрестовий похід, однак утрапляє в полон на зворотному шляху. Поки він був ув’язнений в Австрії, а потім у Німеччині, його брат, принц Джон, намагається захопити владу, спираючись на норманських баронів, що ворогують з останніми саксонськими сеньйо­рами, які залишаються вірними Річардові. У цю роздерту чварами Англію, яка очікує на повернення свого короля, автор додає різні драматичні події: конфлікт між владним батьком і волелюбним сином, заборонене кохання молодої єврейки й лицаря-християнина, поява таємничого Чорного лицаря, що приховує своє обличчя, а також декілька видовищних епізодів, про які ми вже згадували.

Справді, успіх книжки був миттєвий і величезний. Роман дав Вальтеру Скотту славу і багатство. Університети Оксфорда та Кембриджа присуджують йому ступінь почесного доктора; шотландські інтелектуальні кола всіляко вихваляють і вшановують його, навіть просять очолити Единбурзьке королівське товариство; нарешті, новий король Георг IV дарує йому титул баронета. Усі ці похвали дощем проливаються на Вальтера Скотта наступні шість місяців після виходу книжки. 1820 рік був, поза сумнівом, найяскравішим роком усього його життя, і це все завдяки роману «Айвенго». Крім того, до слави додаються статки: підраховано, що між тією датою і до самої його смерті (1832) продали понад півтора мільйона примірників цієї книжки, якщо взяти до уваги всі видання та переклади. Золота жила! Однак вона, на жаль, просохла через невдалі вкладення у необачні видавничі авантюри, після чого вдарили катастрофічне банкрутство (1826) та величезні борги, з якими письменник боровся протягом шести років життя, не шкодуючи свого таланту та здоров’я. Скотт був обдарованим письменником, але жахливим підприємцем.

В анкеті, запропонованій у 1983–1984 роках французьким часописом «Médiévales» для молодих дослідників і визнаних істориків фігурувало запитання: «Звідки у вас з’явилося зацікавлення Середньовіччям?» З-поміж близько трьохсот опитаних третина стверджували, що перше захоп­лення Середньовіччям постало завдяки «Айвенго», з яким вони познайомились або завдяки роману Вальтера Скотта (зазвичай в адаптації для підлітків), або після перегляду стрічки Річарда Торпа. Отож мій випадок зовсім не поодинокий: багато медієвістів завдячують своїм першим інтере­сом до Середніх віків, а згодом своїм покликанням історика «Айвенго», книжці та фільму, в якому кольори відіграють першорядну роль.

У нашій уяві Середньовіччя – то насамперед колір.

«Голосні»

Прошу мені вибачити, але я не люблю Артюра Рембо. Ні людини, ні творчості. Я ніколи достеменно не розумів, що такого визначного в тому, щоб бути юним бунтівним поетом: це щонайменше банально, а в 1870-ті роки, можливо, було ще банальніше, ніж сьогодні. Щодо віршів Рембо, зізнаюся: вони мене не чіпають – я вважаю їх нерівними, штучними, позбавленими атмосферної музики Верлена, чарівливих дивацтв Нерваля. Нехай усі шанувальники Рембо – а я знаю, що їх чимало, – не ображаються на мене. Можливо, це несприйняття поета виказує в мені бунт проти батька: він кохався на поезії Рембо понад усяку міру й зібрав у себе ні з чим не зрівняну бібліотеку, присвячену його творчості. На жаль, через свою упертість я відкрив її лише в дорослому віці.

Тож відомий сонет «Голосні» я вперше прочитав, вивчив і розібрав за шкільним підручником. За мого часу це був обов’язок кожного старшокласника з філологічним ухилом. Я пригадую ентузіазм нашого вчителя, який прагнув передати нам свої емоції, коментуючи зв’язки між кольором і складом, між кольором і музикою, згадуючи, до прикладу, колірний клавесин отця Кастеля, який замінив звуки кольорами (близько 1735–1740 років). Потім учитель до цих міркувань допасував «Відповідності» Бодлера та синестезію Пруста. Йому вдалося полонити нашу увагу, і в класі вибухнула дискусія, хто які кольори асоціює з п’ятьма голос­ними, як у Рембо:

А – чорне, Е – біле, І – червоне, У – зелене, О – синє: голосні,

Прийде день і я викажу ваше приховане походження […].

У класі сиділо близько тридцяти п’яти учнів, практично всі чоловічої статі: і жоден не погодився з асоціаціями, які були викладені в перших рядках сонета. Жоден. Звісно, не всі відреагували або не захотіли ділитися власною колірною абеткою – в середині 1960-х у гуманітарних класах багато було не так горланів, як соньків, – але для більшості з нас було «очевидно», що А не може бути чорним, а Е білим. Щодо асоціації літери І з червоним кольором... Один із моїх товаришів, сміливіший за інших, якого звали П’єр, і це все, що я про нього пам’ятаю, навіть наважився висунути гіпотезу, згідно з якою молодий Артюр Рембо навмисне навів у вірші такі поєднання, які суперечать здоровому глузду та відчуттям більшості людей. Слушна думка, але вона анітрохи не зацікавила нашого викладача, який знай торочив: «Але ж прочитайте сонет до кінця! Дочитайте до самого кінця!»