Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 8)

Випадковості притаманні ці чари, необхідності — ні. Щоб кохання було незабутнє, потрібно, щоб випадковості зліталися до нього першої ж миті, немов ті птахи, що сідали на плечі святого Франциска Ассізького.

10

Він погукав її, щоб заплатити. Згорнув книжку (знак належності до таємного братства), і їй закортіло дізнатися, що він читає.

— Можете записати суму на мій готельний рахунок? — запитав він.

— Авжеж. Який номер вашої кімнати?

Він показав їй ключ із дерев’яною плашкою, де червоним було виведене число шість.

— Цікаво, — сказала вона. — Ви в шостому.

— А чому цікаво? — запитав він.

Вона згадала, що коли мешкала у Празі, ще до розлучення батьків, їхній будинок мав номер шість. Та сказала вона зовсім інше (і ми можемо тільки захоплюватися її хитрістю):

— У вас кімната номер шість, а я закінчую зміну о шостій годині.

— А в мене потяг о сьомій, — сказав незнайомець.

Не знаючи, що відповісти, вона простягнула йому рахунок на підпис і віднесла його службовцеві. Коли скінчила зміну, незнайомця за столом уже не було. Чи зрозумів він її скромне послання? Виходячи з ресторану, вона трохи хвилювалася.

Напроти готелю, посеред того брудного містечка, був ріденький миршавий парк, що завжди їй видавався острівцем краси: моріжок із чотирма тополями, лавочки, плакуча верба і форзицїї.

Він сидів на жовтій лаві, з якої добре було видно вхід до ресторанчика. Напередодні на тій лаві сиділа і вона з книжкою на колінах! І тоді збагнула (птахи випадковості линули до неї і сідали їй на плечі), що той незнайомець був уготований їй долею. Він гукнув її, запросив сісти коло себе. (Тереза відчула, як залога душі виходить на палубу її тіла). Згодом провела його на вокзал, і, прощаючись, він простягнув їй візитну картку зі своїм номером телефону.

— Якщо будете якось у Празі…

11

Набагато більше, ніж та картка, яку він тицьнув їй останньої миті, означав для неї отой поклик випадковості (книжка, Бетховен, число шість, жовта лава у сквері), що урешті додав Терезі сміливості поїхати з того містечка і змінити своє життя. Можливо, ті кілька випадковостей (що були, втім, досить скромні й пересічні, тільки такі й могли траплятися в тому вбогому місті) розбудили її кохання й стали джерелом снаги, яке їй не вичерпати до кінця своїх днів.

Наше щоденне життя бомбардують випадковості, точніше, випадкові зіткнення людей і подій, що звуться збігами обставин. Збіги обставин настають, коли воднораз відбуваються дві неочікувані події і, заразом коли вони перетинаються: Томаш з’явився в шинку тієї миті, коли радіо заграло Бетховена. Здебільшого ті збіги обставин проходять геть непомітно. Якби за столом сидів місцевий різник, Тереза і не зауважила б, що радіо грає Бетховена (хоч зустріч Бетховена і різника була б цікавим збігом). Та народження любові розбудило в ній відчуття краси, й вона ніколи не забуде цієї музики. Вона розчулюватиметься щоразу, як її чутиме. Усе, що діятиметься довкола неї тієї миті, буде оточене ореолом тієї музики і стане прегарне.

На початку тієї грубенької книги, яку тримала Тереза під рукою, коли прийшла до Томаша, Анна зустрічає Вронського за дивних обставин. Вони стоять на пероні вокзалу, де хтось допіру потрапив під потяг. Наприкінці роману під потяг кидається Анна. Ця симетрична композиція, де той самий мотив з’являється і на початку, й наприкінці роману, може здаватися занадто «романною». Що ж, можу погодитися, та лише за умови, що романне не означає для вас «вигадане», «штучне», «непов’язане з життям». Адже так і складається людське життя.

Воно складається як музична партитура. Людина, яку спонукає відчуття краси, обертає випадкову подію (музику Бетховена, смерть на вокзалі) мотивом, який потім вписується у партитуру її життя. Вона повертатиметься до нього, повторюватиме його, змінюватиме, розвиватиме, переноситиме, як ото композитор тему своєї сонати. Анна могла покласти край своєму життю зовсім іншим способом. Але мотив вокзалу і смерті, цей незабутній мотив, пов’язаний із народженням кохання, у мить відчаю приваблював її своєю похмурою красою. Сама того не тямлячи, людина творить своє життя згідно із законами краси навіть у найглибшій безодні відчаю.

Не можна закидати романові те, що він зачарований таємничими зустрічами випадковостей (наприклад, зустрічами Вронського, Анни, перону і смерті або зустрічами Бетховена, Томаша, Терези і чарки коньяку), та можна з цілковитими підставами закидати людині, що вона сліпа на ці випадковості в повсякденному житті і в такий спосіб утрачає свій вимір краси.

12

Заохочена птахами випадковості, що сідали їй на плечі, Тереза взяла тиждень відпустки і, ні слова не сказавши матері, сіла в потяг. Раз за разом заходила до вбиральні поглянути у дзеркало і вблагати свою душу, щоб цього вирішального дня вона ні на мить не покидала палуби її тіла. Дивлячись так на себе, вона злякалася: їй здалося, що в горлі пече. Невже цього вирішального дня вона, не дай Боже, заслабне?

Але відступати було нікуди і ніяк. Вона зателефонувала йому з вокзалу, і тієї миті, коли відчинилися двері, почула, як у животі в неї раптом голосно забурчало. Їй стало соромно. Так, наче в череві сиділа мати і кепкувала з неї, щоб зіпсувати побачення.

Спершу подумала, що він витурить її за двері через те бурчання в животі, але він натомість обняв її. Була така вдячна, що він не звертає уваги на ті звуки в її тельбухах, що цілувала його особливо пристрасно, аж очі їй затягло млою. Уже за хвилю почали кохатися. Вона аж кричала з утіхи. Натоді вже мала гарячку. Її здолав грип. Війстя рурки, що подавала повітря в легені, було заповнене слизом і почервоніло.

Потім вона приїхала ще раз, із тяжкою валізою, куди запхала всі свої лахи, пообіцявши собі ніколи більше не повертатися в те кляте містечко. Він сказав, щоб вона завітала до нього наступного дня увечері. Ніч вона провела в дешевому готелі. Уранці здала валізу до вокзального сховку і цілий день вешталася вулицями Праги з «Анною Кареніною» під пахвою. Увечері подзвонила до нього у двері, й він відчинив; книжку не випускала з рук, наче то був квиток для входу до Томашевого світу. Розуміла, що посвідкою може бути тільки ця жалюгідна перепустка, і від того їй хотілося плакати. Щоб не заплакати, галасувала, багато балакала і сміялася. Але, як і того разу, щойно переступила поріг, він обняв її, і вони почали кохатися. Тереза поринула в імлу, де нічого не було видно і лунав тільки її крик.

13

Не було це хекання, не було харчання, а був справжнісінький вереск. Вона лементувала, аж Томаш одхилявся від її обличчя, наче від того лементу могли порепатися його барабанні перетинки. Той крик не був виразом чуттєвості. Чуттєвість — це максимальна мобілізація свідомості: людина пильно стежить за партнером і чує кожен його звук. А Терезин лемент, навпаки, мав на меті знечулити свідомість, щоб вона не могла ні чути, ні бачити. Несамовито лементував у ній наївний ідеалізм кохання, що хотів скасувати всі суперечності, зруйнувати дуальність душі й тіла і, може, навіть скасувати час. Чи заплющені були її очі? Ні, але вони нікуди не дивилися, втупившись у стелю, і тільки вряди-годи вона шалено хитала головою то туди, то сюди.

Коли той лемент ущух, вона заснула біля Томаша, міцно стиснувши його руку у своїй долоні.

Уже тоді, як було їй вісім років, вона засинала, стискаючи одну руку в другій, уявляючи собі людину, що любить її, найдорожчу людину в житті. Отож цілком зрозуміло, чому так затято стискала вона уві сні Томашеву руку: вона готувалася до цього, тренуючись іще змалку.

14

Молода дівчина, яка, замість того щоб сягнути чогось «більшого», мусила подавати пиякам кухлі з пивом, а в неділю прати брудну білизну своїх братиків і сестричок, нагромаджує в собі великий запас життєздатності, якої не зрозуміти людям, які навчаються в університеті й позіхають над сторінками книжок. Тереза прочитала більше, ніж вони, і ліпше обізнана була з життям, але ніколи не усвідомлювала цього. Той, хто навчається в університеті, від самоука відрізняється не обсягом знань, а іншим ступенем життєздатності й віри в себе. Завзяття, з яким Тереза, опинившись у Празі, поринула в тамтешнє життя, було водночас і несамовите, й хибке. Весь час здавалося, ніби їй скажуть: «Тобі тут не місце! Повертайся туди, звідки прийшла!» Уся її тяга до життя висіла на волосині, — на Томашевому голосі, що покликав назовні її душу, яка боязко ховалася в нутрощах.

Вона знайшла роботу в ілюстрованому часописі, у фотолабораторії, але не могла задовольнитися нею. Кортіло самій робити світлини. Томашева подруга, Сабіна, дала їй прочитати книжки славетних фотографів, запросила її до кав’ярні й пояснила з тих розгорнутих книжок, у чому самобутність світлин. Тереза слухала її з мовчазною зосередженістю, яку рідко може побачити навіть викладач на обличчях своїх студентів.

Завдяки Сабіні Тереза збагнула спорідненість фотографії й мистецтва і попросила Томаша супроводжувати її на всі виставки. Незабаром їй пощастило опублікувати свої світлини в ілюстрованому часописі, й вона покинула роботу в лабораторії, щоб перейти до розряду фахових фотографів.

Того вечора в кабаре відзначали з друзями її підвищення; вони танцювали. Томаш спохмурнів і, оскільки вона наполягала, щоб він сказав, у чому річ, зізнався дорогою додому, що ревнував її до колеги, з яким вона танцювала.