Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 10)

Сабіна запросила її до своєї майстерні. Тереза побачила величезну кімнату, а в центрі — широкий диван, що височів посеред тієї кімнати, немов сцена.

— Ох, мені так соромно, що ти ніколи не була в мене! — сказала Сабіна, показуючи їй картини під стіною.

Вона дістала навіть давнє полотно, яке написала ще студенткою. Там зображене було будівництво доменних печей. Вона працювала над ним за тієї пори, коли в Академії мистецтва вимагали суворого реалізму (нереалістичне мистецтво тоді розглядалося як замах на соціалістичний лад), і Сабіна, у змагальному завзятті, силувалася бути ще реалістичнішою, ніж її наставники. У тодішній її манері мазки пензля були такі непомітні, що створювалося враження, наче це не картини, а кольорові світлини.

— Оцю картину я зіпсувала. Ляпнула червоною фарбою на полотно. Спершу розгнівалася, а потім ця пляма почала мені подобатися, бо скидалася на тріщину, наче то була не справжня будова, а якась стара роздерта декорація, де ту будову намалювали задля годиться. Я почала бавитися з тієї тріщиною, розширила її, заходилася вигадувати, що можна крізь неї побачити. Отак написала перший цикл робіт і назвала їх «Лаштунки». Звісно ж, показувати їх не можна було нікому. Мене відразу б витурили з академії. На першому плані цілком реалістичний світ, а трохи далі, немов за роздертими лаштунками театру, — щось інше: таємниче або абстрактне.

Вона помовчала і додала:

— На передньому плані цілком зрозуміла брехня, а позаду — незбагненна правда.

Тереза слухала з такою неймовірною увагою, із якою рідко хто слухає викладача, й зробила висновок, що всі Сабінині картини, і давніші, й нещодавні, насправді промовляли про одне, — йшлося в них про зустріч двох тем, двох світів, що були вони немов світлини, зроблені шляхом подвійної експозиції. Краєвид, за яким видно засвічену настільну лампу. Рука, що роздирає ідилічний натюрморт із яблуками, горіхами і різдвяною ялинкою.

Вона раптом відчула, що захоплюється Сабіною, а оскільки художниця ставилася до неї приязно, то захват цей не поєднувався зі страхом чи недовірою і переріс у симпатію.

На короткий час вона забула, що прийшла фотографувати, й Сабіна їй про те нагадала. Відірвавши погляд від картин, Тереза побачила той диван, що, неначе сцена, височів посеред кімнати.

21

В узголів’ї дивана був низенький столик, і на тому столі стояла підставка у вигляді людської голови, такі бувають у перукарнях, щоб надівати на них перуки. У Сабіни там була не перука, а котелок.

— Цей котелок належав ще моєму дідусеві, — всміхнулася Сабіна.

Отакі чорні круглі негнучкі капелюхи Тереза бачила тільки в кіно. Такого котелка носив і Чарлі Чаплін. Вона теж усміхнулася, взяла капелюх і уважно оглянула його. Потім сказала:

— Може, надінеш, щоб я сфотографувала тебе у ньому?

Сабіна зареготала у відповідь. Тереза поклала капелюха, взяла апарат і почала знімати.

За пів години сказала:

— А що, як я сфотографую тебе голу?

— Голу? — перепитала Сабіна.

— Так, — Тереза підтвердила свою пропозицію.

— Ну, для цього треба спершу хильнути, — сказала Сабіна й відкоркувала пляшку вина.

Тереза відчула, як її охоплює млість, і стала мовчазна, а Сабіна знай ходила туди й сюди кімнатою, тримаючи в руці склянку вина, і розповідала про свого дідуся, який був мером маленького провінційного містечка; Сабіна й не бачила його ніколи. Усе, що від нього лишилося, то був котелок і світлина, де на трибуні стояли якісь поважні особи; один із тих можновладців був її дідусь; хтозна, чого вони там зібралися, може, відкривали пам’ятник такому самому можновладцеві, який теж надівав котелок з нагоди урочистостей.

Сабіна довго розводилася про той котелок. Вихиливши третю склянку, сказала: «Зачекай хвильку!» — і зникла у ванній.

Повернулася в купальному халаті. Тереза взяла фотоапарат і націлила на неї. Сабіна розгорнула халат.

22

Фотоапарат був для Терези механічним оком, яким оглядала Томашеву коханку, і вуаллю, якою затуляла своє обличчя.

Сабіні потрібен був якийсь час, щоб зважитися і скинути халат. Ситуація виявилася складніша, ніж їй здавалося. Попозувавши кілька хвилин, вона підійшла до Терези і сказала:

— А тепер моя черга знімати. Роздягайся!

Оте слово «роздягайся», яке Сабіна не раз чула від Томаша, добре закарбувалося у її пам’яті. Тепер коханка зверталася з тим наказом до його дружини. Отак обох жінок пов’язало те саме магічне слово. У такий спосіб звичайну балачку Томаш обертав еротичною ситуацією: не пестощами діяв, не дотиками, не компліментами, не проханнями, а отим наказом, що його він вимовляв раптово, неочікувано, тихо, проте наполегливо і владно, на відстані. Такої миті він ніколи не торкався тієї, кому казав те слово. Навіть Терезі він часто казав тим самим тоном: «Роздягайся!» І хоч казав він це тихенько, пошепки, це все ж таки був наказ, і вона завжди збуджувалася від того, що слухається його. Щойно почула такий самий наказ, і її бажання скоритися стало ще дужче, тому що це чистісінький безум — послухатися когось чужого, тим паче, що лунав цей наказ не від чоловіка, а від жінки.

Сабіна взяла в неї фотоапарат, щоб Тереза могла роздягнутися. Вона стояла перед Сабіною гола і беззбройна. Просто-таки буквально беззбройна, бо вже не мала фотоапарата, яким могла затулити своє обличчя і якого націлювала на Сабіну. Тепер вона була під владою Томашевої коханки. Ця прекрасна покірність п’янила її. Нехай би ці секунди, коли вона стоїть гола перед Сабіною, ніколи не кінчалися!

Гадаю, Сабіна теж перейнялася незвичайним чаром ситуації, коли перед нею стояла дружина її коханця, така напрочуд покірна і скромна. Вона два чи три рази натиснула на кнопку фотоапарата, а потім, наче злякавшись того чару і захотівши розвіяти його, гучно засміялася.

Тереза теж засміялася, і вони вдяглися.

23

Усі попередні злочини Російської імперії коїлися під прикриттям тіні мовчання. Депортація півмільйона литовців, убивство сотень тисяч поляків, винищення кримських татар — усе це закарбувалося в пам’яті без фотодокументів, а отже, як щось таке, що не має доказів і раніше чи пізніше може вважатися містифікацією. І навпаки, вторгнення 1968 року до Чехословаччини було сфотографоване, зняте на плівку і зберігається в архівах усього світу.

Чеські фотографи й оператори пречудово розуміли, що їм випала нагода зробити те єдине, що ще можна було зробити: зберегти для майбутнього образ насильства. Усі ті сім днів Тереза провела на вулицях, фотографуючи російських вояків і офіцерів у всіх компрометуючих ситуаціях. Росіяни не знали, що вдіяти. Вони отримали інструкції, як поводитися, коли в них стрілятимуть або ж кидатимуть каміння, але ніхто не сказав їм, як реагувати на об’єктиви фотоапаратів.

Вона відзняла сотні негативів. Майже половину роздала іноземним журналістам у касетах (кордон був іще відкритий, журналісти вільно приїздили і їхали звідти, й із вдячністю брали будь-який матеріал). Чимало світлин з’явилося за кордоном у найрізноманітніших часописах: там були танки, кулаки, що погрожували росіянам, зруйновані будинки, тіла, укриті закривавленим триколірним прапором, молодики, що гасали на мотоциклах довкола танків, вимахуючи чеськими стягами, і молоді дівчата в коротесеньких спідничках, які, цілуючи незнайомих перехожих, провокували нещасних, сексуально зголоднілих вояків. Повторюю, російське вторгнення було не лише трагедією, а й святом ненависті, напоєним дивовижною ейфорією, якої ніхто не може пояснити.

24

Тереза повезла до Швейцарії із півсотні світлин, які сама ж таки і проявила з усією ретельністю й умінням, до яких була здатна. Запропонувала їх ілюстрованому часописові з великим накладом. Редактор прийняв її дуже люб’язно (всі чехи ще були оточені ореолом свого лиха, і це зворушувало швейцарців), посадив у крісло, переглянув світлини, похвалив їх і сказав, що немає шансу їх оприлюднити «хоч які вони й гарні!». Мовляв, та подія вже в минулому.

— Таж у Празі нічого ще не скінчилося! — обурилася Тереза й каліченою німецькою почала пояснювати, що в окупованій країні зараз, усупереч усьому, на заводах організовуються робітничі ради, що студенти страйкують і вся країна й далі живе тим життям, що про нього він чув. Оце якраз і вражає! І це нікого не цікавить?

Головному редакторові аж полегшало, коли до кабінету, урвавши їхню балачку, ввійшла метка жіночка. Вона простягнула йому теку.

— Ось репортаж про нудистів на пляжі.

Редактор був чоловік обачний, тож злякався, що ця чешка, яка фотографувала танки, вважатиме страшенною непристойністю оті знімки голих людей. Він поклав теку подалі від себе і хутко сказав тій жінці:

— Познайомся, це твоя празька колега. Вона принесла пречудові світлини.

Жінка потиснула їй руку й узяла фото.

— А ви тим часом погляньте на мої!

Тереза взяла теку й дістала фотографії.

Головний редактор майже винуватим тоном сказав:

— Це геть протилежне тому, що ви знімали.

— Та де там! — відказала Тереза. — Це якраз те ж самісіньке.

Ніхто не зрозумів тієї фрази, навіть мені нелегко пояснити, що хотіла сказати Тереза, порівнюючи нудистський пляж і російську окупацію. Вона розглядала знімки і врешті зупинилася на одній світлині, де була родина з чотирьох людей: голісінька мати, яка схилилася над дітьми, її здоровезні цицьки звисали, немов козячі чи коров’ячі дійки, а з другого боку чоловік, який теж схилився, аж його калитка теліпалася, неначе вим’я.