Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 12)
Хочу зауважити, що бажання запаморочення — це сп’яніння від власної слабкості. Людина усвідомлює свою слабкість і не хоче опиратися, а віддається їй цілком. Вона впивається своєю слабкістю, прагне бути ще слабшою, хоче повалитися додолу на вулиці на очах у всіх, хоче валятися на землі ще нижче, ніж сама земля.
Вона переконувала себе, що не залишиться у Празі й не працюватиме більше фотомисткинею. Повернеться до того містечка в глушині, звідки вирвав її Томаш.
Та, повернувшись до Праги, змушена була трохи побути там, щоб залагодити декотрі справи. Із від’їздом вона загаялася.
Отож п’ятого дня в помешканні з’явився Томаш. Каренін довго плигав коло нього, намагаючись лизнути в щоку і довгенько позбавляючи їх потреби розмовляти.
Здавалося, що вони стоять посеред засніженої рівнини і тремтять від холоду.
Потім підійшли одне до одного, немов двоє коханців, які ще не поцілувалися.
Він запитав:
— Усе гаразд?
— Так.
— Ти була в редакції?
— Телефонувала.
— Та й що?
— Нічого. Чекаю.
— На що?
Вона не відповіла. Не могла йому сказати, що чекала на нього.
29
Повернімося тепер до тієї миті, про яку ми вже знаємо. Томаш був у відчаї, у шлунку боліло. Заснув пізньої ночі.
За якийсь час Тереза прокинулася. (Російські літаки кружляли в небі над Прагою, у тому гаморі спалося кепсько). Перша думка її була ось про що: він повернувся заради неї. Через неї він змінив своє призначення. Тепер уже не він відповідає за неї — тепер за нього відповідає вона.
Їй здавалося, що ця відповідальність понад її сили.
Потім згадала: вчора він з’явився на порозі квартири, і за кілька хвилин на празькій церкві вибило шосту. Коли вони зустрілися вперше, вона закінчувала зміну о шостій годині. Побачила його на жовтій лаві й почула, як калатають дзвони.
Ні, не забобон то був, а самісінька сутність краси, що враз її звільнила від страху і наповнила оновленим прагненням жити. Птахи випадковості знову сіли їй на плечі. По щоках котилися сльози, вона була нескінченно щаслива чути, як він дихає поруч.
Частина третя
Незрозумілі слова
1
Женева — місто ручаїв і фонтанів. У парках там колись можна було побачити естради, де грали оркестри. Навіть університет стояв посеред парку. Франц допіру скінчив уранішню лекцію і вийшов з університету. З труб били тугі струмені води і розсіяними краплями падали на моріжок. Франц був у пречудовому гуморі. З університету він ішов до подруги. Вона мешкала за кілька вулиць звідси.
Частенько зупинявся в неї, але завжди як турботливий друг, а не як коханець. Якби він кохався з нею в її женевській майстерні, то впродовж дня ходив би від одної жінки до другої, від коханки до дружини і навпаки. А оскільки в Женеві чоловіки сплять зі своїми дружинами на французький лад, тобто в тому самому ліжку, то він за кілька годин перелазив би з ліжка у ліжко. Йому здавалося, що це принижувало б і коханку, й дружину, та й зрештою і його самого.
Почуття до жінки, в яку він закохався кілька місяців тому, було йому таке дороге, що примудрився витворити для неї у своєму житті автономний простір, незайману територію чистоти. Його часто запрошували на конференції до зарубіжних університетів, і тепер він охоче приймав ті запрошення.
Оскільки цього не було достатньо, він доповнював їх вигаданими конгресами і симпозіумами, щоб виправдати ті мандрівки перед дружиною. Його супроводжувала подруга, яка могла вільно розпоряджатися своїм часом. Отак він надав їй нагоду за короткий час відвідати декілька європейських й американських міст.
— Днів за десять, якщо ти не проти, можемо податися до Палермо, — сказав він.
— Волію Женеву.
Вона стояла перед мольбертом і розглядала незакінчене полотно.
— Хіба ж можна жити, не знаючи Палермо? — спробував пожартувати Франц.
— Знаю я Палермо, — відказала вона.
— Звідки? — запитав майже ревниво.
— Подруга надіслала мені листівку звідти. Я приліпила її скотчем у вбиральні. Хіба ти не помітив?
Потім додала:
— Ось послухай історію про поета, це сталося на початку століття. Він був уже геть старий, і секретар водив його на прогулянки. Якось він сказав: «Зведіть голову, маестро, і погляньте! Над містом летить перший аероплан!» — «Я можу його уявити», — відказав поет, навіть не глянувши вгору. Так ось, я теж можу уявити Палермо. Там такі самі готелі й автомобілі, як і у всіх містах. У моїй майстерні принаймні картини інші.
Франц засмутився. Він так звик поєднувати своє любовне життя із цими мандрівками, що в пропозиції податися до Палермо вбачав недвозначне еротичне послання. Тож для нього відповідь «Волію Женеву» могла означати тільки одне: його подруга вже не хоче з ним спати.
Як пояснити собі, чому він так непевно почувається перед коханкою? Не було жодних причин так сумніватися у собі! Не він, а вона почала залицятися до нього незабаром після того, як вони зустрілися. Він був гарний чоловік; перебував на вершині наукової кар’єри й навіть лякав своїх колег погордою і настирливістю, з якою провадив суперечки на фахові теми.
То чому ж він щодня повторює собі, що подруга його покине?
Цьому я можу дати тільки одне пояснення: кохання для нього було не продовженням його суспільного життя, а його антиподом. Воно означало для нього бажання здатися на добру волю і ласку коханої людини. Той, хто здається іншому, як ото вояк у полон, повинен уже наперед відкинути будь-яку зброю. І, позбувшись її, не може позбутися й думки про те, коли ж йому завдадуть удару. Тому можна сказати, що кохання для Франца було постійним очікуванням удару, який мав його спіткати.
Поки він отак сумував, його подруга відклала пензлі і вийшла з кімнати. Повернулася вона з пляшкою вина. Мовчки відкоркувала її й наповнила дві склянки.
Він відчув таке полегшення, наче гора впала з пліч, і подумав, який же він кумедний. Слова «Волію Женеву» не означали, що вона не хоче кохатися з ним, а навпаки, те, що їй набридло обмежувати хвилини їхнього кохання коротким перебуванням у чужих містах.
Вона підняла склянку й одним духом вихилила її. Франц підняв свою і теж випив. Він, звісно, був страшенно радий, що відмова податися до Палермо насправді була запрошенням покохатися, та незабаром трохи пошкодував: його подруга вирішила порушити правила чистоти, які він запровадив у їхньому спілкуванні; вона не розуміла тих відчайдушних зусиль, яких він докладав, щоб захистити їхнє кохання від банальності й максимально відмежувати його від подружнього ліжка.
Його відмова спати з коханкою у Женеві насправді була покарою, якої він завдав собі за те, що був одружений з іншою.
Ця ситуація була для нього гріхом або ж пороком. Про любовні стосунки з дружиною і мови не могло бути, та вони все ж таки спали в одному ліжку, кожної ночі будили одне одного хрипким подихом і чули запахи своїх тіл. Він волів би спати сам, та спільне ліжко залишалося символом шлюбу, а символи, як відомо, чіпати не можна.
Укладаючись до ліжка поруч із дружиною, він щоразу думав про подругу, про те, як вона уявляє собі зараз, що він лягає разом із дружиною. Щоразу від тієї думки йому ставало соромно; тим-то і намагався створити більше простору поміж тим ліжком, де спав із дружиною, і тим, де спав із коханкою.
Сабіна налила ще склянку вина, випила і, не кажучи й слова, з якось чудернацькою байдужністю, наче Франца й геть тут не було, поволі скинула блузку. Поводилась, як ото учениця театральної школи, що повинна зіграти сценку, де вона сама і ніхто її не бачить.
Лишилася у спідниці й ліфчику. Потім, наче згадавши, що в кімнаті хтось є, спрямувала на Франца довгий погляд.
Той погляд збентежив, бо він його не розумів. Поміж коханцями швидко запроваджуються неусвідомлені правила гри, що мають силу закону, і порушувати їх не можна. Погляд, що його вона кинула допіру на нього, виходив за межі тих правил; він не мав нічого спільного з поглядами і жестами, що зазвичай передували їхнім обіймам. Не було в тому погляді ні виклику, ні грайливості, було радше якесь запитання. Тільки Франц нічого не тямив у запитанні, що його ставив цей погляд.
Вона скинула спідницю. Узяла його за руку й обернула обличчям до великого дзеркала, що стояло під стіною за кілька кроків від них. Не випускаючи його руки, тим самим допитливим поглядом розглядала в дзеркалі то себе, то його.
Долі, біля дзеркала, стояла підставка з надітим на неї чорним котелком. Вона нахилилася, взяла той котелок і наділа собі на голову. Відображення у дзеркалі відразу ж змінилося: там видно було жінку в спідній білизні, вродливу, недоступну, безпристрасну, з котелком на голові, що геть їй не пасував. За руку вона тримала чоловіка в сірому костюмі з краваткою.
Він знову з подивом подумав, що дуже погано знає свою коханку. Вона роздягнулася не для того, щоб запросити його до кохання, а щоб зіграти з ним чудернацьку сценку, такий собі інтимний гепенінг лише для них двох. Зрозумівши і погодившись із тим, він усміхнувся.
Подумав, що вона теж усміхнеться, але очікування його не справдилося. Вона не випускала його руки і кидала погляд у дзеркало то на нього, то на себе.
Тривалість тієї гри вже переходила межі. Франц вважав, що цей фарс (гарний, звісно, він погоджувався з тим) триває вже трохи задовго. Делікатно узяв котелок двома пальцями, усміхнувшись, скинув його зі Сабіниної голови і надів на підставку. Наче стер гумкою вуса, які намалював шибеник на іконі Діви Марії.