Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 11)

— Вам це не подобається? — запитав головний редактор.

— Це гарні світлини.

— Гадаю, тема вас прикро вражає, — сказала фотомисткиня. — Варто на вас поглянути, і вже зрозуміло, що на нудистський пляж ви не підете.

— Авжеж, не піду, — відказала Тереза.

— Відразу видно, звідки ви прибули, — усміхнувся редактор. — Ох, комуністичні країни відзначаються таким пуританством!

Фотомисткиня з материнською лагідністю мовила:

— Ну голі тіла, та й що? Це нормально! Гарне все, що нормальне.

Тереза згадала, як мати ходила гола по хаті. І знову почула сміх, що пролунав тоді, коли вона побігла затуляти вікна, щоб ніхто не побачив її голяка.

25

Фотомисткиня запросила Терезу в бар на каву.

— У вас дуже цікаві фотографії. Помітила, що маєте особливе відчуття жіночого тіла. Ви розумієте, про що я кажу! Про отих дівчат у викличних позах!

— Закоханих, що цілуються перед російськими танками?

— Авжеж. Ви могли б стати модною фотомисткинею. Звісно, треба було б налагодити зв’язки з моделями. Бажано з дівчиною, яка робить у цьому ділі перші кроки, як і ви оце. Ви могли б зробити пробні знімки й показати їх агенції. Певна річ, потрібен буде якийсь час, щоб пробитися. Поки що я могла б трохи вам допомогти. Познайомити з редактором, який веде рубрику «Ваш сад». Може, йому потрібні світлини. Кактусів, руж, такого всього.

— Я дуже вдячна вам, — щиро відказала Тереза, зрозумівши, що та жінка справді прагне їй допомогти. Але потім додала: — Навіщо мені фотографувати кактуси?

Їй аж недобре стало, коли подумала, що доведеться робити те саме, що й у Празі: боротися за посаду, за кар’єру, за публікацію кожної світлини. У неї не було ні крихти честолюбства. Все, що вона хотіла, це вирватися з материного світу. Авжеж, тепер їй стало зрозуміло: вона старанно засвоїла професію фотографа, але з таким самим старанням могла працювати і в іншій царині, адже фотографування було тільки способом доскочити більшого і жити з Томашем.

Вона сказала:

— Знаєте, мій чоловік — лікар і може мене цілком забезпечити. Я не маю потреби заробляти на хліб фотографуванням.

— Не розумію, як ви можете відмовлятися від фотографування, якщо робите такі чудові світлини! — відказала фотомисткиня.

Звісно, фотографії періоду вторгнення — то була зовсім інша річ. Вона робила їх не заради Томаша, а тому, що до цього спонукала її пристрасть. Не пристрасть до мистецтва, а шал ненависті. Але та ситуація більш не повториться. Та й ті світлини, що їх робила вона з пристрасті, нікому вже не потрібні, тому втратили актуальність. Актуальні були лише кактуси. А кактуси її не цікавили.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала вона. — Але я волію сидіти вдома. Мені не потрібно працювати.

— І вас задовольняє те, що ви сидите вдома? — запитала фотомисткиня.

Тереза раптом розізлилася.

— Моє життя — це мій чоловік, а не кактуси.

— Ви хочете сказати, що ви щасливі? — теж трохи роздратовано запитала фотомисткиня.

— Авжеж, я щаслива! — із такою самою роздратованістю відповіла Тереза.

Фотомисткиня сказала:

— Жінка, яка таке каже, трохи…

— Обмежена? — докинула Тереза.

Фотомисткиня опанувала себе і закінчила:

— Ні, не обмежена. Старомодна.

— Правда ваша, — замислено відказала Тереза. — Те саме каже і мій чоловік.

26

Але Томаш цілі дні збував у лікарні, й вона залишалася вдома сама. Добре, що ще був Каренін, вона могла довгенько гуляти з ним! Повернувшись додому, сідала за підручники німецької і французької. Але її охоплювала туга, й вона не могла зосередитися. Часто згадувала ту промову, що її виголосив Дубчек по радіо після повернення із Москви. Не дуже пам’ятала, що він там казав, та в її вухах стояв його уривчастий голос. Вона думала про нього: чужі вояки заарештували його, спільника суверенної держави, вони його вивезли, тримали кілька днів десь у горах в Україні, дали йому зрозуміти, що розстріляють, як ото вчинили із його угорським попередником Імре Надем дванадцять років тому, потім перевезли до Москви, звеліли йому помитися, поголитися, вбратися, надіти краватку, сказали, що не поведуть на шибеницю і що він може знову вважати себе головою держави, звеліли йому сісти за стіл напроти Брежнєва і змусили розпочати переговори.

Повернувся він принижений і звернувся до приниженого народу. Його принизили так, що він не міг навіть говорити. Тереза ніяк не могла забути тих прикрих пауз посередині його фраз. Він був знесилений? Хворий? Може, під впливом наркотиків? Чи просто у відчаї? Навіть якщо від Дубчека нічого не залишиться, то залишаться після нього ці довгі прикрі паузи, коли йому забивало дух, коли він ловив ротом повітря, а всі слухали, припавши до приймачів. У тому мовчанні був увесь жах, що звалився на країну.

То був сьомий день вторгнення, вона слухала ту промову в редакції щотижневика, що за ті дні став рупором опору. Тієї хвилі всі, хто слухав Дубчека, ненавиділи його. Гнівалися за той клятий компроміс, на який він погодився, їх принижувало його приниження, ображала його слабкість.

А тепер, у Цюриху, думаючи про ту мить, Тереза не почувала зневаги до Дубчека. Слово «слабкість» уже не було вироком. Коли людина стикається із більшою силою, вона завжди слабка, навіть якщо має таке атлетичне тіло, як у Дубчека. Та слабкість, що здавалася такою нестерпною, такою огидною, слабкість, що вигнала його з країни, раптом привабила її. Збагнула, що належить до табору слабких, до країни слабких, і що повинна бути вірна їм якраз тому, що вони слабкі й що хапають ротом повітря посеред фраз.

Та слабкість вабила її, мов запаморочення, адже вона і сама була слабка. Вона знову ревнувала, її руки почали тремтіти. Томаш помітив це і вдався до звичного жесту: взяв її руки у свої долоні, щоб заспокоїти, і стиснув пальці. Вона їх висмикнула.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Що ти хочеш, щоб я зробив для тебе?

— Я хочу, щоб ти став старий. Бодай на десять років старший. На двадцять років!

Вона хотіла сказати: я хочу, щоб ти став слабкий. Такий слабкий, як і я.

27

Каренін не схвалив переїзду до Швейцарії. Каренін не любив змін. Для пса час не розвивається лінійно, його перетікання не йде далі й далі вперед, від події до події. У нього він рухається колом, як годинникова стрілка, адже стрілки не біжать світ за очі, а ходять колом по циферблату, за тією самою траєкторією.

Досить було їм у Празі придбати нове крісло чи переставити горщик із квітами, як Каренін обурювався. Порушувалося його відчуття часу. Так само було б зі стрілками, якби поміняли місцями числа на циферблаті.

Проте йому пощастило відновити в цюрихському помешканні передніший лад і ритуали. Як і в Празі, уранці він плигав до них на ліжко, розпочинаючи їхній день, потім ішов із Терезою на закупи і, як і в Празі, вимагав регулярних прогулянок.

Каренін був маятником їхнього життя. Коли її охоплював відчай, Тереза казала собі, що треба триматися заради цього пса, бо він іще слабший за неї, може, навіть слабший, ніж Дубчек і його покинута батьківщина.

Якось вони повернулися із прогулянки, аж задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку і спитала, хто це.

Якась жінка німецькою мовою запитувала Томаша. Говорила вона нетерпляче, і Терезі здалося, ніби в її голосі вчувається зневага. Коли сказала, що Томаш пішов і вона не знає, коли він повернеться, жінка зареготала й поклала слухавку, навіть не попрощавшись.

Тереза подумала, що не варто надавати цьому великого значення. Може, то була медсестра з клініки, чи якась хвора, чи секретарка, чи й хтозна-хто ще. Проте вона була збурена і ніяк не могла зосередитися. Зрозуміла, що втратила ті рештки сил, які мала у Празі, і що геть нездатна витерпіти навіть цей крихітний інцидент.

Той, хто живе на чужині, не має довкола себе тієї захисної мережі, що є в кожної людини у її власній країні, де вона має родину, колег, друзів і де вона може легко порозумітися тією мовою, якою розмовляє змалку. Звісно, у Празі вона залежала від Томаша, але тільки серцем. Тут вона залежала від нього цілком. Що було б із нею, якби він її покинув? Невже вона мусить усе життя боятися втратити його?

Думала, що їхня зустріч від початку ґрунтувалася на помилці. «Анна Кареніна», що вона тримала її того дня під пахвою, була фальшивою перепусткою, якою Тереза користувалася, щоб обдурити Томаша. Вони кохають одне одного, але перетворюють своє життя на пекло. А те, що вони кохають одне одного, свідчить, що причина не в них, не в їхній поведінці чи в нестабільних почуттях, а в тому, що він сильний, а вона слабка. Вона була мов той Дубчек, який замовкав на пів хвилини посеред фрази, немов її батьківщина, що затиналася, хапала ротом повітря і не могла промовити ні слова.

Та саме слабкий повинен стати сильним, щоб піти, якщо сильний виявиться занадто слабким, щоби скривдити слабшого.

Отак вона собі думала. Потім, притуляючи до обличчя кудлату Каренінову голову, сказала:

— Не гнівайся на мене, Кареніне, але доведеться нам переїхати ще раз.

28

Вона сиділа, забившись у куточок купе, тяжка валіза стояла на горішній полиці, Каренін зіщулився біля її ніг. Думала про кухаря з ресторану, де працювала, коли жила з матір’ю. Він не пропускав нагоди ляснути її по задку і не раз прилюдно пропонував переспати з ним. Дивно, що вона думала про це зараз. Він утілював для неї все найогидніше. Але тепер вона хотіла тільки одного — знайти його: «Ти хотів переспати зі мною. То ось я!» їй кортіло зробити щось таке, що завадило б їй повернутися назад. Хотіла одним махом стерти все своє минуле упродовж останніх семи років. То було запаморочення. Приголомшливе, нездоланне бажання падати.