Микол Остоу – Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть (страница 7)

Але, незважаючи на все це, Пайпер була просто шокована побаченим.

Вид, що постав перед нею, нагадував старе вицвіле фото її самої та її сестер в ті часи, коли вони були ще дітлахами. Уся обстановка кімнати повністю повернулася до тих давно минулих часів. У дальньому кутку кімнати у кріслі-гойдалці сиділа Фібі з маленькими кісками; її обличчя було вкрите дрібним ластовинням. Вона співала колисанку своїй улюбленій ляльці. На ліжку, розставивши ноги, сиділа бабуся і читала якусь казку з ілюстрованої книжки. Пайпер навіть не треба було наближатися до неї, щоб збагнути, яку саме казку вона читала. То була «Русалонька» — улюблена казка Прю. Як і зазвичай, по обидва боки бабусі повмощувалися Прю і Пайпер. Вони обидві слухали казку із зачудованим захопленням.

Так, ця сцена була раптовою і вкрай неочікуваною — бо з якого це дива кімната Пейдж зненацька перетворилася на портал у минуле? — але жодна з конкретних деталей побаченого не видавалася дивовижною чи химерною. Таку ідилічну картину часто можна було побачити у дощовий суботній день, коли Пайпер була ще маленькою. Жодна з деталей, окрім однієї.

На підлозі біля ліжка сиділа Пейдж і залюбки бавилася ляльковим будиночком.

Звідки ж там узялася Пейдж, про саме існування якої сестри дізналися тільки десять з гаком років по тому?!

Щось — або хтось — втрутився у історію родини Холівелл, химерно її перекрутивши. Тепер Пайпер збагнула, чому Пейдж «вирубалася» і мала галюцинації. То були не галюцинації, а дитячі спогади, які розгорталися як домашнє відео, але без проектора, — і всі ці спогади були хибними.

Але в тому вигляді, у якому вони подавалися, вони сприймалися як правильні. Напевне, саме через них у Пейдж і «їхала стріха». Щось схоже почала відчувати і Пайпер.

— Я не чую, що ти читаєш, — гукнула з підлоги мала Пейдж. Вона нахилилася, щось поправила у ляльковому будиночку, а потім обернулася і поглянула на своїх зведених сестер, що сиділи на ліжку.

— Будь ласка, можна читати гучніше?

— Звісно, люба моя, — відповіла бабуся Гремс, аніскілечки не здивувавшись, що слухачок у неї побільшало. Вона перегорнула сторінку і стала читати гучніше і виразніше, дійшовши якраз до того місця, коли Русалонька завітала до морської відьми, щоб замість риб’ячого хвоста у неї з’явилися ноги.

— Невже вона свій голос проміняла на якогось там принца? — втрутилася Прю і зневажливо пхикнула. І, наморщивши носа, додала: — Це таке глупство з її боку.

Пайпер не могла не розсміятися, зачувши ці слова. Прю завжди вирізнялася незалежністю своїх суджень.

— Їй треба було спробувати мати все одразу: і ноги, і хвіст, і голос, і, звичайно ж, принца, — з ентузіазмом погодилася мала Пейдж.

Пайпер знову розсміялася. Як і Прю, Пейдж була войовничо-незалежною і войовничо-рішучою. Вона вважала, що сестри мали отримувати від життя все, чого потребували. Саме тому вона докладала чимало зусиль, щоб поєднати родинне життя, магію і життя особисте.

«Вони стали б добрими подругами — Прю та Пейдж», — замріяно подумала Пайпер, і очі їй заступили сльози. І дня не минало без того, щоб вона не згадувала з сумом свою сестру Прю. Можливо, якби вони зростали вчотирьох, то життя склалося б зовсім по-іншому…

«Тепер уже запізно гадати», — подумала Пайпер.

— А ти сама бачила принца? — засміялася мала Фібі й тицьнула в книжку товстеньким пальчиком.

«Еге ж, Фібі завжди виявляла неабиякий інтерес до хлопців», — пригадала Пайпер, зачиняючи двері і збираючись спуститися на перший поверх — назад, до сьогодення.

Добре, що у цьому світі є хоч якісь сталі й незмінні речі.

Фібі зустріла Пайпер внизу біля східців. Вигляд у неї був стурбований.

— Химерно, правда ж?

— Угу, і справді химерно, — погодилася Пайпер. — Не дивно, що Пейдж так засмутилася.

— Та ото ж. Якщо від цієї сцени і у мене тьмариться розум, то уяви, що відбувається в голові у Пейдж! — сказала Фібі. — Та мені й не треба уявляти. Я просто шкірою відчуваю, як вона буквально випромінює сум’яття. Таке враження, що її аура сяє, наче лампа денного світла.

— І дійсно, коїться щось незрозуміле. Спочатку — ванна кімната, потім — балакуча їжа, а тепер — кімната Пейдж. Що ж нам робити? — спитала Пайпер.

— Від Лео нічого не чути? — поцікавилася Фібі.

Пайпер похитала головою.

— Він там уже досить довго. Гадаю, що це добра ознака.

— А може, навпаки — погана, — не погодилася Фібі.

— Ти ще поворожи, може, про щось і дізнаємося, — насмішкувато запропонувала їй Пайпер. Потім додала, зітхнувши: — Ти використовувала магічний кристал, проглянула «Книгу таїнств», еге ж?

Фібі кивнула.

— І кристал використовувала, і книгу студіювала — і не один раз. Але так нічого і не знайшла. — Вона на мить насупилася, а потім поглянула на Пайпер: — А де ми тримаємо родинні фотоальбоми?

— Мабуть, десь в етажерці у їдальні, — відповіла Пайпер. — Хочеш проглянути фото і порівняти їх з тим, що ти бачила у кімнаті Пейдж?

— А чому б ні? — відповіла Фібі. — Може, там буде якась деталь, котру ми не помічаємо, якесь послання, котрого ми не розуміємо…

— А й то правда, — погодилася Пайпер. — Піду візьму ці фотографії. Зустрінемося в кухні.

І вона поквапилася до їдальні, пригадуючи всі ті сутички з силами зла, які їм довелося витримати у цьому будинку.

Якщо його магічна енергія і справді обернулася проти них, то на них чекає серйозне випробування: залишки зла, що, без сумніву, крилися у різних шпаринах та закутках, ще вочевидь зберігали неабияку силу.

Пайпер підійшла до етажерки з вишневого дерева, де вони тримали порцеляновий посуд, столове срібло та інші коштовності. З нижньої полиці вона витягла фотоальбоми. «Мабуть, довго нам доведеться шукати», — подумала вона, кинувши погляд на товстий стос родинних спогадів, що їх представники родини Холівеллів накопичували у будинку впродовж поколінь.

Пайпер торкнулася першого альбому, замірившись його витягти, — і відразу ж заклякла, ухопивши ротом повітря.

Що це?!

І в цю мить вона знову відчула його — гострий, як проштрик ножем, біль у поясниці, що розійшовся по усій спині й сягнув глибоко в живіт.

— Ой! — голосно скрикнула вона.

Мить — і її сестри опинилися поруч і стурбовано заметушилися навколо неї.

— Що сталося? — вигукнула Пейдж, ураз струсивши з себе хандру, зачувши, як закричала Пайпер.

— Та я… — почала було Пайпер, але перечепилася об стілець і ледь не впала. — Сама не знаю. Просто зненацька звідкись узявся оцей… біль.

— А ти можеш нам його описати, сонечко? — запитала Фібі. — Що це за біль? Тупий і ниючий? Чи гострий та різкий, як удар ножа? Нумо, розкажи нам.

— Та він… о-о-о-ох! Не знаю, звідки він узявся, але цей біль схожий на пологові перейми. Я почуваюся так само, як тоді, коли народжувала Ваята.

— Ага, ясно… Але ж як це може бути? — здивувалася Пейдж. — А може, ти від нас щось приховувала? Упродовж дев’яти місяців?

— Ти що, здуріла! — сердито вирячилася на неї Пайпер. — Я не вагітна. Але… — вона на мить замовкла, поглянула на сестер, потім обвела поглядом кімнату і знову уставилася на них. — Узагалі-то, саме у цій кімнаті я народила Ваята. І тепер… тепер я маю ті ж самі відчуття, що й тоді.

— Значить, у тебе фантомний пологовий біль, — задумливо мовила Фібі. — Але ж чому?

— Навіть не уявляю, — безпорадно відповіла Пайпер. — Але якщо додати цей біль до всього того, що коїлося тут останнім часом, то випливає єдиний логічний висновок.

— Уся причина в будинку, — випередила її Фібі.

— Саме так, — похмуро погодилася Пайпер. — Гадаю, він сказився.

Розділ 4

— Сказився? — стурбовано перепитала Пейдж. — А чи не занадто сильне визначення?

— «Приємна» новина, нічого не скажеш! — мовила Пайпер. — Але розгляньмо докази. І відкинемо при цьому нещодавні витівки Ваята, якими він виявив свої магічні здібності, бо то є абсолютно інша справа, котра…

— Котра тільки зіб’є нас із пантелику і все заплутає, — зазначила Фібі.

— Саме так: зіб’є з пантелику і заплутає, — погодилася Пайпер. — Отже, якщо не брати до уваги коники, що їх викинув Ваят, усі надприродні явища, свідками яких ми були останнім часом, так чи інакше пов’язані з нашим будинком. Якщо говорити конкретніше, то ці явища виявили ворожість будинку до нас. Чого раніше ніколи не траплялося. Значить, це — не випадковість.

— Гадаю, це слушне зауваження, — завважила Фібі, окинувши поглядом кімнату. — Тож запитання стоїть таким чином: що спричинило божевілля нашого будинку? Якийсь злий дух? Чи якийсь біс? А може, це сам будинок повстав проти нас?

— Невже він на нас розлютився? — здивувалася Пейдж.

— Малоймовірно, — заперечила Пайпер. — За увесь час, що ми тут жили — тобто, не тільки ми, а всі покоління Холівеллів — цей будинок ніколи не поставав проти нас із власної волі, без впливу якоїсь сторонньої сили. Ніколи.

Вона подумки повернулася у той час, коли Фібі виявила, що у підвалі жив Вуґі, а Коул, колишній чоловік Фібі, удався до заклинання, щоб вигнати з будинку злі чари. Обидва інциденти стали можливими тому, що Холівелл Менор знаходився і знаходиться досі саме над порталом до потойбічного світу.

«Але ж цей портал не розчиняється сам по собі, — подумала Пайпер. — Холівелл Менор завжди був райським куточком для доброї магії».

Ці думки вона озвучувати не стала, а вголос промовила:

— А ти «Книгу таїнств» продивилася?