Микол Остоу – Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть (страница 10)

— Авжеж! — сказала Фібі, трохи зашарівшись, пригадавши, як усе було. — Тільки до чого тут я? Від самого початку Лео очей з тебе не зводив.

— А ти пам’ятаєш, як погодилася повернутися додому? — обережно спитала Пайпер.

Фібі кивнула:

— Еге ж. Коли померла бабуся. Ви з Прю покликали мене до Каліфорнії. Я мешкала тоді у Нью-Йорку, то був бунтівний період мого життя. Гадала, що приїду на похорон вшанувати бабусю і швидко повернуся назад. У мене тоді були непрості стосунки з Прю.

— А мені обридло грати роль посередника між вами, — додала Пайпер. — Але добре, що ти тоді приїхала; так приємно було знову зібратися усім разом. Я добре пам’ятаю ті дні.

— Саме тоді я і знайшла «Книгу таїнств» і дещо в ній прочитала, — продовжила Фібі. — І все відразу змінилося.

Сповнені спогадів, дівчата на якусь мить замовкли.

— Важко буде жити шість місяців у якомусь іншому місці, — озвалася нарешті Пайпер. — Чи не буде нахабством зізнатися, що мені зовсім не хочеться переїжджати?

Фібі емоційно похитала головою.

— Не більшим, ніж з мого боку. Мене нудить від самої думки про переїзд. Але знаєш, мабуть, мусило статися щось екстраординарне, щоб ми, нарешті, відчули, настільки важливим є Холівелл Менор у нашому житті. Він — не просто наша домівка, він — як наріжний камінь усього нашого існування.

— Маєш рацію, — погодилась Пайпер. — І ми мусимо зробити все належне, щоби очистити його і зберегти для прийдешніх поколінь Холівеллів. Назавжди.

— Безперечно. — погодилася Фібі. — Ти, мабуть, їдь додому і займайся зіллям. Тим часом я заскочу в офіс, а увечері ми напишемо заклинання. Наш будинок знову має стати нашою домівкою — відьми ми, урешті-решт, чи ні? Чи поєднана сила трьох вже нічого не варта?

Зачувши цю пристрасну тираду, Пайпер розсміялася:

— Та отож. Твоя правда.

Коли сестри прямували вулицею до своїх авт, Пайпер з подивом почула, як хтось покликав її.

— Я так і знала, що це ти!

Підвівши голову, вона побачила перед собою погано вдягнену рудоволосу молодицю.

— О, привіт, Еммо, — мовила Пайпер, упізнавши в ній жінку, що, як і вона, відвідувала дитячий заклад «Мама і я», і знічено поправила пакунки під рукою. Вона знала, що Емма є найвигадливішою пліткаркою у їхній групі. Не вистачало, щоб усі матусі дізналися, що на дозвіллі вона з сестрами займається чаклунством! — Знайомся, це — моя сестра Фібі! — кивнула Пайпер у напрямку сестри. — Ми саме…

— …саме по магазинах ходимо. Ми так любимо щось купляти! — підхопила Фібі з приклеєною посмішкою.

— А я упізнала вас по фото, яке мені колись довелося бачити, — посміхнулася у відповідь Емма. — У житті ви навіть гарніші, аніж на фотографії.

Фібі знічено почервоніла:

— Дякую за комплімент!

— А ви удвох з якої крамниці вийшли? З отієї? — обережно поцікавилася Емма, показавши пальцем на крамницю «Нью-Ейдж», з якої сестри, власне кажучи, щойно вийшли.

— Ну, узагалі то… — почала Пайпер, не знаючи, що вигадати, — я, мабуть, уже розповідала, що ми робимо ремонт у нашому домі… — і вона запнулася, вагаючись, куди вести розповідь далі.

— Так, ми саме були в тій крамниці, — жваво підхопила розмову Фібі, — тому що наша сестра, Пейдж, повелася на фен-шуй. Вона хотіла, щоб ми вибрали скляні прес-пап’є для її оновленої кімнати. Знаєте, вона трохи… — з цими словами Фібі співчутливо підкотила очі, — у неї трохи стріха поїхала від цього фен-шуй. Але, зрештою, що тут поганого?

— Так, що тут поганого? — оживилася Пайпер і розсміялася удавано безтурботним сміхом.

— Правда ваша, абсолютно нічого поганого в цьому немає, — погодилася Емма з дещо спантеличеним виглядом, хоча видно було, що повністю її підозри не розвіялися. — Що ж, мені час іти. Мушу через півгодини забрати Рассела з дитсадка. Зустрінемося в «Мама і я», Пайпер! — Потім Емма обернулася до Фібі: — Дуже рада була з вами познайомитися. Хай щастить із ремонтом у вашій…

— Їдальні! — сказала Фібі.

— Кухні! — одночасно з нею вигукнула Пайпер. — Ми… ми почали переробляти не тільки їдальню, але й кухню, — стиха промовила Пайпер, намагаючись не звертати уваги на розгублений вираз на обличчі Емми.

— Зрозуміло, — сказала Емма, і у її голосі знову з’явився сумнів. — Що ж, хай щастить у вашому задумі!

«Що ж, приємно дізнатися, що не лише я маю таку сильну прив’язаність до будинку свого дитинства», — сказала Фібі сама собі.

Але ця думка дала їй мало втіхи. Минула вже година відтоді, як вона розсталася з Пайпер і подалася до свого офісу в центрі міста. Від перегляду листів читачів її настрій тільки погіршився.

«На цьому тижні скрізь коїться щось не те», — вирішила Фібі. Майже кожен другий лист був від людини, що мала проблеми, так чи інакше пов’язані з будинком, де минуло дитинство. Фібі планувала просто заскочити на роботу, ухопити стос листів і вирушити додому, де вона могла б працювати з ними на своєму ноутбуці, час від часу відволікаючись для пакування речей і приготування зілля. Але, проглянувши перший же лист (від жінки, що воювала з своїми родичами за майнові права), Фібі вирішила залишитися в офісі ще на деякий час.

«Дивно, але майже всі запитання до Фібі тим чи іншим чином пов’язані з домівкою, — подумала вона. — Вони що, змовилися?»

Зітхнувши, вона насунула на ніс окуляри і навмання витягла зі стосу ще один лист.

Люба Фібі!

У мене виникла проблема, і я сподіваюся, що саме ти допоможеш мені подолати її, бо не знаю, куди й звертатися.

Ось уже три роки я одружена з коханим чоловіком. Перші два з половиною роки нашого подружнього життя ми прожили у квартирі. Було тісно, але затишно, бо ми робили все, щоб цей затишок підтримувати. Але нам дуже хотілося виховувати своїх дітей у власному будинку, тож ми потроху збирали гроші, у всьому собі відмовляючи.

Цього літа ми, нарешті, спромоглися зібрати суму, достатню для першого внеску, і таки придбали будинок своєї мрії! Я була на сьомому небі від щастя, і мій чоловік також. Ми перебралися у новий будинок за три тижні після оформлення усіх необхідних паперів.

Однак відтоді у мого чоловіка почалися проблеми зі сном. Не впевнена, що він хоч раз нормально виспався відтоді, як ми сюди переїхали. Він скаржиться на постійні кошмари, пов’язані, головним чином, з його дитинством. Річ у тім, що він часто сварився і бився зі своїм батьком.

Через його кошмари мені теж немає сну, бо чоловік увесь час крутиться, сіпається та стогне. Але, звичайно ж, справжня біда полягає не в цьому. Я дуже хочу допомогти йому позбутися цих кошмарів і дитячих спогадів, що їх навіюють. Та він навіть слухати не хоче! Я збентежена, бо не знаю, чим зарадити і що робити. Якщо ви можете дати мені хоч якусь пораду, то я буду вам щиро вдячна — і мій чоловік також.

«От якби “та, що втратила надію”, знала, що проблеми з домівкою виникли не лише у неї, а у всіх нас, включно зі мною!» — подумала Фібі, підперши щоку рукою і дивлячись перед собою невидющим поглядом. Вона знала, що дописувачі цінують її поради — цілі стоси листів це підтверджували, — але тепер, коли саму її обсіли власні домашні проблеми, вона почувалася безнадійно неспроможною давати поради щодо вигнання злих бісів дитинства. Зрештою, хіба ж не займався Холівелл Менор зараз тим, що повертав їй та сестрам їхніх злих духів? Фібі скрушно зітхнула.

«Таке враження, що хтось переклав на твої плечі увесь тягар світових проблем».

Фібі підвела очі і побачила Елізу, яка стояла на порозі кімнати, і повільно похитала головою.

— Та ні, гадаю, що не все так погано, — відказала дівчина. — Але бувають дні, коли давати поради здається справою вкрай важкою і надзвичайно відповідальною. І в такі дні я страшенно боюся дати хибну пораду.

— Слухай-но, Фібі, — озвалася Еліза, схрестивши руки на грудях, — бездоганних людей не буває. Ніхто й не каже, щоб ти увесь час відповідала на всі листи. Усе, що ти можеш зробити, і все, що ти зобов'язана зробити для своїх читачів — це говорити з ними щиро і відверто. Говорити їм те, що ти сама вважаєш слушним і правдивим. — Еліза сердечно посміхнулася. — Я вірю тобі, Фібі. Інакше… інакше я б не взяла тебе на роботу.

Почувши це, Фібі не втрималася і розсміялася.

— А знаєш, мені і справді стало трохи краще.

— От і добре. Тепер у тебе, може, з’явиться відчуття провини перед дописувачами за те, що ти взяла відгул для переїзду, — підколола її Еліза.

Фібі гмикнула:

— Знаєш, я і так почуваюся винуватою. Але ж значну частину роботи я виконаю вдома.

— Та то я пожартувала, — сказала Еліза. — 3 термітами не слід легковажити. Їдь додому і залишайся зі своєю родиною.

Фібі кивнула і показала на купу паперів на своєму столі.

— Звичайно ж поїду. Хоча це не допоможе усунути проблему «тієї, що втратила надію»…

Насправді ж вона й сама почувалася так, наче втратила надію.

— Рішення прийде пізніше саме по собі, — запевнила її Еліза. — Візьми ці листи додому. Пакуй свої речі. Спробуй відновити зв’язок із тим, що є для тебе істинним. І ти сама здивуєшся, як швидко проясниться твій розум.

Фібі кивнула.

— Мабуть, ти маєш рацію. Хай там як, а починати треба.

А хіба були якісь інші варіанти?

Пейдж знала, що їй вже давно слід зайнятися пакуванням речей. Лео вдома не було — він шукав новий будинок. Кілька цілком підходящих помешкань він уже знайшов, хоча всі вони видавалися якимись непоказними, позбавленими шарму. Фібі та Пайпер готували зілля і заклинання для початку очищення будинку. Менш ніж за дві доби всі вони мали полишити оселю, тому найголовнішою справою зараз було пакування.