Міхал Шьмєляк – Знахар (страница 48)

– Абсолютно різні. – Господар відрізав їм обом по солідному шматку м’яса. – Ну а далі було ще цікавіше. Тому що кожні півтора десятка днів з’являлася інша річ. Кожного разу жахлива, хоча у своїй винахідливості він ніколи не наздогнав ту голову, набиту на тичку.

– То ви вважали, що злочинець був лише один?

– Так. Незважаючи на те, що він діяв по всій країні, його методи дій були схожими. Він вбивав в історичних точках, які, так чи інакше, були пов'язані з відьмами, або, можливо, з місцями, де відбувалися страти. Сьогодні часто говорять, що ніколи на світі не було стільки зла, що людей так не вбивали і не нападали. Ніхрена вони не знають, я так тобі скажу. Як і зараз, були організовані злочинні групи, були серійні вбивці, ґвалтівники, педофіли. Різниця лише в тому, що це не відразу подавали до загальної відомості, бо і навіщо? Що народна влада не спроможна забезпечити безпеку трудящих міст і сіл?

Кшисєк слухав Квасека і мав змішані почуття щодо його ставлення до колишньої роботи. Він згадував її з любов’ю чи з якоюсь злістю?

– Одного разу нас вислали до Вроцлава, – продовжив Квасек. – Там є костьол з дивним містком, що веде до якоїсь сусідньої вежі. Вибач, я не все точно пам'ятаю. Так чи інакше, цей міст серед місцевих жителів називають Відьомським Мостом. Ну ось, дивимося, на ньому сидить відьма, спираючись на поручні, зігнувшись, як балерина, що намагається торкнутися ногою потилиці. Ось як я це пам’ятаю, танцююча, скручена балерина з закривавленими кігтями замість пальців. Дегенерат прив'язав її до перил короткою мотузкою. З кожним потягуванням мотузка коротшала й затягувалася навколо шиї жертви. Дівчина, видно, довго задихалася, так дряпала дошки так, що м’ясо з пальців дерла до кісток. У неї валялися її нігті, було трохи крові, і ця зігнута назад нога. Найжахливішим було те, що, як стверджують експерти, вбивця сидів з нею до самого кінця, тому що в цю танцювальну позу тіло сформували лише після смерті.

– Нащо він це зробив?

– Так ось, цей міст – дуже помітне місце. Назва, очевидно, походить від того факту, що духи поганих дівчат і відьом танцюють там як попередження для молоді. Однак, тоді попередження не дійшло до мешканців Вроцлава. Сторож, який охороняв цей костьол, напередодні залишив на вежі ящик з інструментами і вранці швиденько пішов його забрати, тому що треба було терміново ремонтувати двері. Випадок. Він побачив дівчину та швидко повідомив священика, який накрив тіло та викликав міліцію. Ніхто, хто вранці поспішав на роботу, не побачив більше, ніж біле простирадло на мосту.

— Вона була відьмою? – Кшисєк дедалі більше зацікавлювався розповіддю. Це мало прямий вплив на те, що відбувалося сьогодні. Він був у цьому впевнений, і він сам, і агент Малдер. Обидва випадки повинно було щось поєднувати. Може, особа вбивці? Можливо, що зараз вони мали справу з імітатором? Неймовірно.

– Виявилося, що це була місцева акушерка, яка доповнювала свій скромний заробіток, роблячи аборти. Вона також готувала зілля з трав для закоханих і тих, хто хотів покінчити з любов'ю.

– Але це ще не кінець?

– Звичайно, що ні. Було ще кілька таких випадків, але два справді запам’яталися. Головним чином тому, що після них ми зрозуміли один факт. Вбивця робив усе, щоб жертви страждали. Йшлося не просто про вбивство, а про тортури. Так само, як це робилося століття тому. Катували публічно, щоб провчити та попередити. Він ішов тим самим шляхом. Тому до нього швидко прилипло ім’я Кат. З тих двох трупів мені найбільше запам’яталася жінка, втоплена в Відьомському озері. Сама назва віщувала нещастя. Колись туди затягли жінку, тобто, провели випробування її водою, звичайно ж, попередньо звинувативши в чаклунстві. Звідси й назва. Місцевість Нове над Віслою. Невелике озеро, неподалік забудувань. Вранці один з рибалок йшов на Віслу, але спочатку хотів накопати черв'яків. Там, мабуть, було найкраще. Він бачить товсту мотузку, прив’язану до кілка, вбитого в берег. Так іноді браконьєри ловлять рибу, а він вирішив зіпсувати їм роботу і смикає за мотузку. Йому дуже важко, тому він кличе рибалок, які сидять поруч, щоб вони йому допомогли. Їх вже три, і робота йде добре. Вони витягують мішок на картоплю, важкий і набитий доверху. У кожного рибалки є ніж, гострий, як бритва. Вони розрізають мішок, і з нього випадає дівчина. Зв’язана, мов різдвяна шинка. Звичайно мертва. Її звали Аня, їй було шістнадцять років, і імовірно вона мала дар передбачати майбутнє.

– Дитина, – сумно прокоментував Кшисєк.

– Розумна дитина. Потім виявилося, що вона з подружками просто сміялась над тими ворожіннями. Але людям багато не треба, пішла слава, нібито Аня бачить різне, їй почали приносити гроші та подарунки. Вона була гарна, вміла балакати, і якось все йшло. І ось одного разу вночі її хтось схопив і зв’язав дуже акуратно і професійно – за словами місцевих жителів, професійний моряк не посоромився б таких вузлів. Він засунув дівчину в дуже тісний мішок, який ретельно зашив товстою дратвою. Причепив мотузку до мішка і кинув усе у воду. Дівчина не могла поворухнутися, мішок просочилася водою і повільно опускалася на дно. Мабуть, це була страшна смерть. Поруч ми знайшли сліди надувного човна, тож, можливо, вбивця стежив за її смертю до кінця і не дав їй померти надто швидко. Уяви, що ти в мішку, не можеш поворухнути пальцем і повільно тонеш. Це займає дуже багато часу. Можливо, мучитель тобі щось каже, іноді тягне мішок, ти сподіваєшся, що він тебе витягне, що це все якась дурниця, моторошний, але лише жарт.

– Жахливо. Він і справді був виродком.

– Так. Сьогодні зловити типа було б легше, камери, ДНК і так далі. Тоді ми просто сподівалися, що хтось щось бачив. Адже місцина невеличка, і люди швидко помітять незнайомця на надувному човні на березі озера. Але нічого. Тип був мов дух. Жодного невідомого автомобілю, а тоді кожна машина кидалася в очі, не кажучи вже про чужу. Або йому дуже пощастило, або він знав, що робив. Місцевим жителям наказали тримати язик за зубами. Ніхто не хотів неприємностей, тому справа знову не дійшла до "Новин".

– І до переду так і не просунулась?

– Ні на крок. Усі робили чесну міліцейську роботу. Допити, провокації. Виявили людей зі знанням історії, які потенційно могли б зробити подібне, але їм бракувало алібі щонайбільше на день. Так що нічого.

– Безпорадність, – підсумував Кшисєк, розуміючи, що відчували слідчі в семидесятих роках. Так було і зараз. Невловимий вбивця.

– Тоді прийшов пам’ятний сімдесят восьмий рік, рік без літа. Всі нарікали, що холодно, відпустки невдалі. А ми поїхали до Слупська, де біля Відьомської вежі знайшли ще одну жертву.

– За цей час ніхто не згинув?

– Жертви були, але я хочу розповісти про двох, які мені сняться і досі. Я вже розповідав тобі про дівчину в мішку. Тепер дівчина зі Слупська. Ми знайшли її ще живою, якщо це можна так назвати. Вона померла на наших очах. Але перш ніж почати цю історію, я думаю, потрібно заварити ще чаю, тому що цей уже охолов.

Господар встав і ввімкнув електрочайник.

– Я вже три чайники на печі спалив, приснув, чи що, і не чув свисту. Ось чому зараз роблю в такому, — сказав він вибачливим тоном. Через деякий час з шафи він подав на стіл чорний чай.

– Це для особливих випадків, привезено з Туреччини. Саме таким має бути смак чаю.

Насправді чай був надзвичайно насиченим, а аромат був таким же збудливим, як у кави.

– Де ми зупинилися?

– Слупськ.

– Так, Слупськ. Це була страшенно дивна справа. Ми завжди їздили за вбивцею, цього разу він приїхав до нас. Це, звичайно, одна з теорій, тому що це міг бути збіг, класичний збіг обставин. Тижнева конференція Міністерства внутрішніх справ у Слупську з великою кількістю міліції та тайняків. І одного ранку прямо біля нашого готелю почувся крик! Дивимося у вікно, рано, близько четвертої ранку, а під стінами вежі горить багаття. Але чому хтось так кричить? Ми вибігаємо на вулицю в трусах і майках і бачимо видовище, якого Слупськ не бачив майже триста років. Горить прив'язана до стовпа жінка. Ворушиться, кричить, точніше, верещить. Ніхто так не кричить, як вмираючий. Розумієш, що все скінчилося, але ви все ще хочеш боротися. І цей біль. Його чутно в кожній секунді крику жертви. В кожній довбаній секунді. Нарешті хтось накинув на неї ковдру і почав гасити, вогонь не був великим. Це спрацювало. Перед нами стояла жінка, прив’язана до стовпа, з поплавленим волоссям, чорною та потрісканою шкірою, з-під якої визирала плоть. Вона кричала і голосила. Вмирала. Ті очі. Я зазирнув у них й побачив усе, чого ти не хочеш бачити у своєму житті. Біль, смерть, безнадія, кривда. Ці очі говорили, як іноді красиво кажуть у книжках. Найгірше було стояти там і дивитися на неї. Ніхто не знав, що робити. Хтось навіть сказав: "Боже, та хай вона нарешті замовкне!". Тоді мій приятель зізнався, що хотів підійти і вистрелити їй у голову. Добити, як коня, бо не міг дивитися на неї і водночас не міг відвести погляд. У нас не було з собою зброї, і, мабуть, тому цього не і сталося, бо ми не брали пістолети на конференцію. Не знаю, скільки це тривало, мабуть, недовго. Нарешті з’явився лікар. Але вона вже була мертва. Голова її впала на груди, і все. Настала тиша.