Міхал Шьмєляк – Вники (страница 54)
Чоловік нерозбірливо пробурчав, може, навіть із задоволенням, але Косма, мабуть, шукав більше
того, що він хотів почути.
– Ваше справжнє ім’я – Роман Кучера, і ви родом із Гданська, – спокійним голосом продовжив
поліцейський. – доктор Роман Кучера, мистецтвознавець. Студенти вас знають і люблять. Знаєте, що в
університеті досі хваляться вашою фотографією? Вони пам'ятають вас.
Рубенс подивився на нього не вороже, а радше з виглядом людини, якій все байдуже.
– Я нічого не знаю про історію мистецтва, — продовжив Косма. – Я б не зміг відрізнити картину
Рубенса від картини Коссака. Проте я легко можу відрізнити звичайне зникнення від того, у якому занадто
багато знаків запитання. Я поліцейський. І я думаю, що ваш син, Янек Кучера, якраз такий випадок. Ця
справа вимагає відповіді, яку вам ніхто ніколи не давав. На мою думку, хтось є відповідальним за його
зникнення. Також в архівних статтях я бачив, як ви боролися за правду, тому я знаю, що вам це не байдуже, або, принаймні, так було раніше. Хтось має понести покарання за це.
– Я вже знаю відповідь, — раптом сказав Рубенс хриплим голосом. Він тримав у руці банку пива й
дивився прямо перед собою. Косьма не міг у це повірити, на мить він переконався, що травма назавжди
затиснула його голосові зв’язки залізним кулаком болю. - Більше ви вже не мусите шукати, — додав він.
– Мушу, бо я її не знаю. Ще один молодий священик, Пйотрек Дембіцький, нещодавно зник, можливо, з тієї ж причини, таким же чином.
– Так.
– Я тут, щоб дізнатися.
– Я дізнався, — хрипко засміявся Рубенс. — Я дізнався… — повторив він, цього разу з сильною
гіркотою в голосі.
– Скажеш мені?
– Так.
– То що ж трапилося?
– Це Бог.
Косма безсило впав на шезлонг. Це вже ставало нудним.
– От тільки не пизди тут… Будь ласка, що це за Бог? Той Христос із легенди?
Рубенс подивився на нього, спокійно допив пиво й поставив банку. Він засопів з виразом зречення, наче вчитель, який щойно зрозумів, що ніякі додаткові заняття не допоможе найбільшому ідіоту в класі.
– Ну й містечко, — сказав Косма втомленим голосом. – Всі просто кружляють навколо теми, ніхто
нічого не говорить прямо. Боюся, що продавщиця скоро почне цитувати Сенеку чи Аристотеля і
підраховувати покупки за допомогою якихось філософських роздумів.
– Але це правда. – Безхатченко, точніше відлюдник, бо в нього була хата, обернувся до Косми, від
чого шезлонг заскрипів. – Це просто правда, тут Бог компенсує кривди.
– Яким чином?
– Знаєш, чув. Ой, ти вірно чув, тобі всі так кажуть, а ти не слухаєш.
– Що? Що Христос сходить з хреста, одягає костюм і йде на роботу? – насмішкувато сказав Косма. –
Чоловіче, ти єдиний, хто повинен дбати про правду. Повір, немає диявола, немає богів, є тільки люди, добрі, злі і найгірші. Саме вони вбивають і ґвалтують, жодна надприродна істота не має до цього жодного
відношення. Людина є злою, але й розумною, вона шукає у своїй голові якогось шахрайства, ілюзії, яка
дозволить їй звинуватити когось іншого, тому що вона сама не в змозі змиритися з думкою, що від
народжена схильна до найбільших злочинів. Просто дайте їй привід і можливість.
– Тут сам Бог виправляє кривди. Однак, він не дозволяє відбути покаяння, Ясько покаяння не відбув.
Ось чому я тут. Відбуваю покаяння
– Двадцять п’ять років, — повільно додав Косма, цідячи слова.
Рубенс не відповів, лише похитав головою. Може, він не усвідомлював, що це так довго триває?
– За що він мав спокутувати? – намагаючись зберігати спокій, запитав поліцейський.
Чоловік повільно повернув до нього голову, наче здивований запитанням. Він недовірливо похитав
головою, потім підвівся й пішов до свого дому, дорогою схопивши сумку з обідом від Валясякової. Він
зайшов усередину й вийшов через мить, несучи ще один тетрапак пива "зубр" в зеленій плівці з малюнком
гордої тварини. Гостю знову дали банку, і господар із тихим стогоном полегшення впав у шезлонг.
65
– Що зробив ваш син? – знову запитав Косма.
– Багато поганого. Завжди він був лагідним, ніколи навіть ні на кого не кричав, завжди тікав. На
дворі останній, найменший, невидимий. Як таке зло може вміститися в такому маленькому тілі, в цій Богом
даній душі? – Він повернув голову в бік Косми, ніби хотів чітко показати, що питання адресоване йому.
– Я поліцейський і бачив зло в багатьох формах. На жаль, найчастіше воно дуже добре приховано
під маскою доброти чи просто буденності, посередності. Зло дивує всіх навколо, сусідів, друзів, а особливо
рідних.
– І більше всього це впливає на сім’ю.
– Це правда.
Косма заспокоївся і не знав, чи це від уповільнення розмови, чи від чергового пива, яке він випив на
гірській поляні.
– Тобі подобається те зло? – запитав Рубенс.
– Що? – здивувався Косма.
– Тобі подобається зло? Той, хто стає поліцейським, повинен або любити зло, або ненавидіти його.
– Я ненавиджу, — відповів той через мить. – Стати поліцейським було примхою. Я кинув семінарію
перед самим висвяченням і пішов у поліцію. Я опинився майже в такому самому оточенні, де вимагали
послуху й цілковитої відданості. Ти з нами чи проти нас. Проте поліцейську школу я витримав до кінця, вона