Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 9)
Я пам’ятаю, як мати сидить коло мого ліжка, співає французьку пісню та грає на своїй лютні з вишневого дерева. Її пальці вправно бігають струнами, наче хочуть втекти. Зазвичай музика слугувала їй відрадою: вона ніжно співала air de cour[33], і це завжди її заспокоювало. Тільки не того вечора.
Мама чудово співала. Вона заплющувала очі, наче пісні були її спогадами чи снами. Проте того вечора вона співала та дивилася на мене, а на лобі в неї пролягла глибока вертикальна зморшка. Вона завжди з’являлася на її обличчі, коли вона думала про батька чи про проблеми у Франції. Зрештою вона припинила грати та поклала лютню, яку подарував мамі герцог Рошфорський, коли я був ще зовсім малий.
— Ти не старшаєш.
— Ну мамо, годі про це.
— У тебе на обличчі жодної волосинки, а тобі вже вісімнадцять. За останні п’ять років ти зовсім не постаршав.
— Я ж не можу з цим нічого вдіяти.
— Час спинився для тебе, Етьєне.
Наодинці вона й досі називала мене Етьєн, хоча для усіх я був уже Томас. Я спробував приховати власні острахи, щоб заспокоїти її.
— Час не спинився, мамо. Сонце так само сходить та сідає. За весною приходить літо. А працюю я так само, як і будь-хто в моєму віці.
Мама погладила мене по голові. Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я і досі лишався зовні.
— Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.
Згадався один із моїх найперших спогадів: мама плаче від горя та ховає обличчя в гобелені, що висів у нашому маєтку у Франції. Того дня їй повідомили, що мого батька вбито на полі бою під Реймсом.
— Зі мною все буде добре.
— Так, я знаю. Ти добре заробляєш на покрівлі, але, може, не варто більше працювати на містера Картера? Ти постійно нагорі, на даху в Гіффорда, і люди бачать тебе. Усі пліткують, це ж село.
Як це не іронічно, але у віці тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дітей. І саме цьому містер Картер узяв мене на роботу: малому мені він міг платити менше, але роботу я виконував так само, як і решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потім той швидкий розвиток вповільнився майже зовсім, і моя зовнішність перестала змінюватися.
— Треба було їхати до Кентербері. Чи у Лондон, — мовив я.
— Ти ж знаєш, я не люблю міста, — мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спідницю.
Я уважно подивився на неї. Вона прожила майже все життя у найвишуканіших будинках Франції, а тепер увесь її світ звузився до крихітної хати в селі у богом забутому куточку Англії, де кожен кидав підозрілі погляди на сусіда.
— Може, ти і правий… Мабуть, треба було, — зрештою мовила вона.
Знадвору почувся якийсь звук — моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.
— Ні, синку, не треба. Не ходи надвір.
— Але ж хтось у біді, треба глянути, що сталося.
Я побіг на вулицю. Сонце щойно сіло, і небо ще світилося глибокою синявою. Я побачив, що з усіх будинків люди так само, як і я, вибігали та бігли вулицею, намагаючись дізнатися, що ж сталося.
Я теж побіг. І тоді побачив.
Побачив його.
Джона Гіффорда.
До нього було ще далеко, але цього чоловіка важко не впізнати: він був здоровенний, наче копиця сіна. Він ішов вулицею, а руки дивно бовталися у нього по боках, немов батоги. Двічі його страшенно знудило — лишилися дві великі калюжі на дорозі. А сам він, хитаючись, попрямував далі.
Його дружина Еліс і троє дітей бігли за ним та несамовито кричали.
Поки він дійшов до лугу, навколо зібралися вже всі жителі Едвардстоуна. У нього почала йти кров — спочатку з вух, а потім з рота та носа. Вона текла по його бороді. А потім він упав. Дружина стояла коло нього на колінах та намагалася руками затулити його рот та вухо, наче це могло спинити кров.
— Джоне, Господи!.. Врятуй його, Боже!.. Джоне!..
Хтось у натовпі молився, хтось притуляв до себе своїх дітей, намагаючись вберегти їх від цього видовища. Більшість же людей просто за усім стежила з похмурим захопленням.
— Це диявольські витівки, — мовив Волтер Ірншо, точильник ножів. Він стояв коло мене, і з рота у нього жахливо тхнуло. Сьогодні це називають галітозом.
Джон Гіффорд завмер на землі долілиць. Рухалися лише його руки: їх трусило, але дедалі менше. А потім він помер. Просто отам, на лузі, на чорній від власної крові траві. Еліс у страшенному горі впала йому на груди, а натовп селян мовчки стояв навколо.
Неправильно було просто стояти та дивитися на такі особисті прояви горя, тому я пішов звідти. А дорогою мені зустрічалися знайомі обличчя місцевих мешканців, на яких читалося засудження.
— Правильно, Томасе Азар, краще не підходь.
Тоді я не зрозумів, у чому була справа. Та невдовзі я їх згадав, ті слова — то було попередження.
Один раз я озирнувся та побачив тіло Джона Гіффорда, що великою купою лежало на місці. Його великі мертві руки виблискували в місячному сяйві, і місяць здавався ще одним нажаханим обличчям у натовпі.
— Відьми, — промовляю я вчительським тоном. Тобто таким тоном, який майже ніхто ніколи не слухає.
Що вдієш, саме таке життя я собі обрав серед безлічі варіантів. Життя людини, що стоїть перед повним класом дванадцятирічних дітей, які її ігнорують.
— Як ви думаєте, чому люди чотириста років тому вірили у відьом?
Я обводжу поглядом клас: усміхнені чи зніяковілі обличчя. Деякі не відриваються від телефонів. Зараз 9:35 ранку, і урок почався лише п’ять хвилин тому. Виходить у мене кепсько. Кепський вийшов урок. І день. І робота в мене виходить кепсько.
Може, ідея стати вчителем взагалі не найкраща? Може, це початок довгої черги розчарувань?
Я провів вісім років у Ісландії (аж до моєї подорожі на Шрі-Ланку), де жив за десять кілометрів на північ від рибальського селища Коупаскер. Мені схотілося пожити в Ісландії після кількох років у Торонто. Торонто — одне з найщасливіших та найчудовіших міст у світі, але я був там нещасний. Може, причина саме в тому, що Торонто таке чудове, не знаю. Я просто сидів у своїй квартирі та ні з ким не бачився. Одного разу я пішов на бейсбольний матч, грали «Блу Джейз». Там, в оточенні такої маси людей, з якими я ніколи не зможу спілкуватися, я зрозумів, що хочу в Ісландію. А самотнє життя в Ісландії збудило в мені бажання жити звичайним життям.
На жаль, звичайне життя не гарантує щастя. Узагалі все це — я маю на увазі вчителювання — лише обман. Може, усі просто когось удають? Усі вчителі та учні в цій школі лише грають якусь роль? А Шекспір мав рацію, і весь світ — лише театр? Без гри та вдавання він просто припинить існування? Ключ до щастя — не бути собою. У кожного з нас надто багато отих «собою», тому, якщо хочете бути щасливими, просто знайдіть брехню, яка вас влаштовує.
Я дивлюся на ці усміхнені обличчя та розумію: я обрав не ту брехню.
— Чому люди вірили у відьом? — знов питаю я.
У коридорі за дверима класу проходить Дафна, посміхається мені, показує два великі пальці та швидко крокує далі. Я всміхаюсь у відповідь, наче усе тут просто чудово, наче я вже мільйон разів це робив і наче я не старий пес, який намагається навчитися нових трюків.
Я знов повторюю питання:
— Що примушувало людей вірити у чаклунство?
На першій парті дівчинка підняла руку: я думав, буде відповідати, але ні, вона просто позіхнула.
Я сам відповідаю на своє питання, намагаючись не думати про спогади, які воно будить у мені. Голос трохи тремтить, і я намагаюсь його опанувати:
— Люди вірили у відьом, бо так їм було простіше. Звичайний ворог не влаштовує людей, бо їм потрібне пояснення. І в неспокійні часи, коли всюди панувала неосвіченість, людей це влаштовувало. Як ви думаєте, хто вірив у відьом?
— Дурні люди, — буркнув хтось, я не побачив, хто саме.
Я всміхаюся. До кінця уроку п’ятдесят п’ять хвилин.
— Так, здавалося б, так і було. Але ні, у відьом вірили всі. Королева Єлизавета I видала указ проти відьом. А король Яків I, що сів на трон після неї, навіть написав книгу про відьом! А він вважався інтелектуалом! До речі, першою технологією, що почала розповсюджувати фальшиві новини, став не Інтернет, а друкована преса. А книги тільки зміцнювали марновірство. Тож майже всі люди вірили у відьом. Існували мисливці на відьом, які подорожували країною та вистежували…
Раптом голову пронизує гострий біль, і я хитко спиняюся посеред речення.
Дівчинка, що позіхала на першій парті, схвильовано питає:
— Сер, з вами все гаразд?
— Так, просто голова болить. Пусте, це минеться.
А за нею якась дівчинка з задньої парти:
— А звідки вони знали, хто відьма, а хто ні?
Питання б’ється у моїй голові, наче птаха в темній кімнаті.
Звідки вони знали?
Звідки вони знали?
Звідки вони знали?