Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 10)

Моя мати, як, мабуть, і належить батькам, була складною та суперечливою особистістю. Моралістка, вона полюбляла задоволення (їжу, музику, красу природи). Глибоко релігійну, її однаково заспокоювала як молитва, так і французька пісня. Любителя природи, її по-справжньому лякало будь-що за межами за́мку. Тендітна, але вперта та міцна. Не знаю, скільки дивних рис її характеру були вродженими, а скільки з’явилися після смерті батька. «У цьому світі немає жодної травинки, жодної барви, які б не були створені на нашу втіху, — сказала вона якось після нашого переїзду до Англії. А потім додала: — Так каже мсьє Кова́н».

Мені не подобався той мсьє Кован. Чи Кальвін[34], якщо вже говорити правильно. Від нього лише проблеми. Але я прийняв естафету. Наші справи дедалі погіршувались, і коли вони постукали у двері, я знав, що нам ні́де дітися. Я знав, що у світі не існує місця, де ми могли б почуватися в безпеці.

Мисливця на відьом звали Вільям Меннінґ. Він був високий дужий чолов’яга з руками м’ясника. На одне око він був сліпий, хоча, може, так лише здавалося через катаракту на лівому оці. Ми не бачили, коли він приїхав до села, хоча я пам’ятаю, що якось уночі чув двох коней, що прогалопували на схід повз нашу хату. На другому коні вершником був мировий суддя. Я знав його як містера Ноя. Він гарно одягався та поводився як джентльмен. На зріст він був як Меннінґ, хоча шкіру мав сіру. Наче у мерця.

Ми стали новиною національного рівня, хоча не знали про це, аж поки не почули той стук у двері.

Вільям Меннінґ міцно схопив мене за руку, а другою рукою показав на маленьку рожеву пляму в мене на шкірі (намагаючись не торкатися її):

— Знак диявола! — мовив він із моторошним виразом тріумфу на обличчі. — Містере Ной, дивіться!

— Бачу. Найлихіший із лихих.

Я розсміявся, хоча мені й було страшно:

— Та це ж мене блоха вкусила!

Я й досі мав вигляд тринадцятирічного — вони не очікували опору від маленького хлопчика. Моя ж юнацька зухвалість їх розлютила. Меннінґ гаркнув на мене — іншого слова і не дібрати, — а потім звернув увагу на мою матір.

— Роздягайся, — тихо та рішуче мовив він.

Тут я його зненавидів. Просто в одну мить. Виявилося, що до того моменту я взагалі не знав, що таке ненависть. Так, я знав таке почуття, бо мав абстрактну ненависть до тих, хто вбив мого батька. Але я не знав тих людей, ніколи їх не бачив. А ненависть потребує конкретного обличчя.

— Ні, — мовив я.

Мама мала спантеличений вигляд. А коли вона збагнула, що відбувається, одразу відмовила та вилаялась французькою. Меннінґ був неосвічений, хоча і видавав себе за людину науки, тому й гадки не мав про жодні інші мови.

— Позначте її. Вона говорить як диявол — викликає духів!

Потому він наказав зачинити двері, бо на нашому порозі вже почали збиратися місцеві, щоб насолодитися видовищем: Розумниця Бесс була вже тут як тут, а поруч з нею стояла нещасна Еліс Гіффорд. Містер Ной зачинив двері. Я став між матір’ю та Меннінґом, а той вихопив кинджал та притулив мені до шиї.

Мати почала роздягатися. Сльози ринули з її очей. У мене теж защипало від сліз та провини. Усе це через мене, через мою фізичну «інакшість», через мою нездатність старшати, як решта людей.

— Ще одне слово, і я вб’ю твою матір-відьму просто тут раніше, ніж ти чи Марбас встигнуть щось вдіяти!

Марбас — пекельний дух, що міг лікувати від усіх хвороб[35]. Наступні кілька годин я часто чутиму це ім’я. Той день стане кошмаром наяву.

Гола мати. Просто в нас удома, поруч зі столом та мідним посудом на ньому. Я бачив, як на неї дивився Меннінґ: з ненавистю та хіттю. А потім він підійшов до неї та проколов кинджалом шкіру. Спочатку на руці, потім на плечі, тоді коло пупа. Проступили краплі крові.

— Подивіться, яка темна кров, містере Ной.

Містер Ной подивився.

Кров як кров, звичайного кольору. Як і належить звичайній людській крові. Але містер Ной побачив щось інше. А може, уявив це під впливом Меннінґа.

— Так. Найтемніша з темних.

Люди бачать те, що хочуть бачити. Я сотні разів думав, що вже засвоїв цей урок, але щоразу мене це дивує. Мати кривилася від болю з кожною новою ранкою, але Меннінґ був переконаний, що вона удає біль.

— Яка підступність! Видно, що біль удаваний! Видно з її обличчя! Вона уклала угоду з дияволом. Дивна смерть Джона Гіффорда стала платнею за вічну молодість її сина. Лиха угода з нечистим!

— Ми не маємо жодного стосунку до смерті Джона Гіффорда. Я працював у нього на даху і все. Моя мати з ним навіть не знайома: вона майже не виходить з хати. Прошу вас, припиніть!

Я більше не міг дивитися на це та схопив Меннінґа за руку. Він ударив мене руків’ям кинджала по голові, а рукою схопив за горло. А потім знову і знову бив в одне місце — я гадав, що він розтрощить мені череп. Мати відчайдушно кричала, але нічого не могла вдіяти.

Я впав долу, не в змозі навіть кричати. Мені паморочилося. Як же я хотів мати силу звичайного вісімнадцятирічного юнака!

І тоді Меннінґ помітив ще один укус блохи — на тілі матері, коло пупа. Та червона цятка скидалася на місяць, що обертається навколо планети-пупа.

— Той самий знак, що й у хлопчиська!

Матір били дрижаки. Вона стояла там гола, не в змозі вимовити ані слова.

— Це просто укус блохи! — мій голос увірвався. — Лише укус!

Я сперся руками на кам’яну підлогу та спробував підвестись, але на мою голову впав ще один удар — і все навколо поглинула темрява.

Іноді мені знов та знов усе це сниться. Якщо я випадково засинаю на дивані, то знову згадую той день. Згадую ті краплі крові на тілі матері. Згадую людей, що стояли у нас на порозі. Згадую ногу Меннінґа, що важко гупає коло мого обличчя, — і прокидаюся багато століть потому.

З того дня все змінилося. Не те щоб моє дитинство було ідеальним, але мені часто хочеться повернутися туди. Туди, до цього всього. До того як я познайомився з Роуз. До того як я дізнався, що буде з мамою. До того як… Хочеться повернутися в часи, коли я був просто хлопчиськом з дивним довгим ім’ям. Звичайним хлопчиськом, який ріс, як і будь-хто інший. Але вороття у минуле немає. Минуле можна тільки нести із собою, відчуваючи його вагу. Нести і молитися, щоб та вага не зламала тебе.

В обід я біжу до супермаркету далі вулицею та купую собі сандвіч з пастромою[36], пакетик чіпсів із сіллю та оцтом і пляшечку вишневого соку. На касі черга, і я йду на касу самообслуговування, якої завжди уникаю. Але день сьогодні невдалий, і тут теж. Механічний жіночий голос повідомляє мені про «невідомий предмет у зоні упаковки», хоча в цій зоні лежать лише мої покупки.

— Будь ласка, зверніться до працівника магазину, — радить мені робот. І знову: — Невідомий предмет у зоні упаковки. Будь ласка, зверніться до працівника магазину. Невідо…

Я озираюся навколо в пошуках допомоги.

— Вибачте, мені потрібна допомога, — гукаю я.

Та навколо жодного працівника. Звісно ж. Неподалік стоїть черга хлопчиків у шкільній формі (білі сорочки із зеленою чи жовтою краваткою) з напоями та пакунками їжі. Вони звертають на мене увагу, щось кажуть одне одному — вочевидь, що я їхній новий вчитель, — та сміються. Мене охоплює звичне відчуття, наче я живу не у свій час. Механічний голос ніяк не замовкне, головний біль посилюється. Лишається тільки стояти та думати: може, Гендріх був правий? Може, мені не варто було повертатися до Лондона?

Я йду коридором в учительську та минаю ту жінку в окулярах, яку бачив у парку. Учительку французької, про яку розповідала Дафна. Вона ще дивно на мене подивилася. Сьогодні на ній червоні бавовняні штани, чорна водолазка та блискучі туфлі без підборів. Волосся вона забрала в зачіску. На вигляд упевнена в собі вихована жінка. Вона перехоплює мій погляд та всміхається:

— Це ви! Ми бачилися в парку.

— О, так, — кажу я так, наче щойно її загадав. — Це були ви! А я новий вчитель історії.

— Отакої!

— І не кажіть.

Крізь посмішку я бачу на її обличчі спантеличення. Я давно живу серед людей та знаю такі погляди. І вони мене лякають.

— Радий знайомству, — кажу я.

— Навзаєм, — відповідає вона з французьким акцентом.

Мені згадується ліс. Спів мами. Я заплющую очі та бачу, як у синє небо злітає насінина клена. Охоплює знайоме відчуття клаустрофобії. Наче у в’язниці. Наче світ настільки малий, що сховатися в ньому ніде.

На тому все. Я йду собі далі. На жаль, не можна так само легко втекти від того, що вона, можливо, подумала.

Після мого першого дня вчителювання я повертаюся додому. Мене зустрічає Авраам на моєму дивані. Я сідаю поруч, а він кладе голову мені на коліна та засинає. Йому сняться якісь його собачі сни, і у нього смикаються лапи. Схоже на кіноплівку, яку зажувало. Ще він зрідка скавчить. Цікаво, про що таке він згадує? Я тихенько гладжу його по спині, щоб заспокоїти, і зрештою він перестає смикатися. Чути лише його повільне спокійне дихання.

— Усе добре, — шепочу я. — Усе добре, хлопчику… Усе добре…

Варто мені заплющити очі, як наді мною нависає громаддя Вільяма Меннінґа.

Вільям Меннінґ суворим поглядом обводить темне небо. У виразі його обличчя є щось театральне, наче все це звичайна вистава. Хоча загалом такі то були часи: епоха Марлоу, Джонсона та Шекспіра. Тоді усе було театром. Навіть суд. Навіть смерть. Особливо смерть. Ми були десь за десять миль від Едвардстоуна, але зібралося все село. Можливо, вам здається, що в шістнадцятому столітті відьомські суди були звичайною справою, але можу вас запевнити, що це не так. То була дуже рідкісна розвага, і люди приїздили за милі, щоб подивитися, познущатися і загалом відчути себе в безпеці у світі, де зло знаходять та знищують.