Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 11)

Меннінґ говорив наче до мене, але водночас і до натовпу. Він був актором. І думаю, одним із людей лорда-камергера.

— Твою долю визначить твоя мати. Якщо вона потоне — це означатиме, що ти невинний, а отже, ти житимеш. Якщо вона витримає випробування стільцем[37] — значить, ти відьомський виродок і місце твоє на шибениці. Зрозуміло?

Я, закутий у кайдани, стояв поруч з матір’ю на трав’янистому березі річки Ларк. Їй теж закували руки та ноги. Її трусило наче мокрого кота — хоча їй і дозволили одягтися. Я хотів хоч щось їй сказати, якось заспокоїти, але знав, що будь-яке моє слово сприймуть як змову чи спроби викликати злі сили. А потім вони потягли її до стільця, що стояв на березі.

— Пробач мені, мамо, — зрештою мовив я.

— Ти ні в чому не винний, Етьєне! Ні в чому! Ти мені пробач, це моя провина. Не слід було нам сюди приїжджати. Не слід було сюди приїжджати…

— Мамо, я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, Етьєне, — її обличчя раптом спалахнуло непокорою крізь сльози. — Я теж тебе люблю. Ти маєш бути сильним. Сильним, як твій батько. Пообіцяй мені, що житимеш! Як би там не було, живи. Ти особливий, і Господь для чогось дав тобі цей дар. Розумієш мене? Ти маєш зрозуміти мету цього. Пообіцяй мені, що ти житимеш!

— Обіцяю, мамо. Обіцяю. Я обіцяю.

Вони почали прив’язувати її до дерев’яного стільця. Вона у якомусь відчайдушному жесті захисту намагалася звести ноги разом, але двоє чоловіків силоміць розвели її коліна та прив’язали до ніжок стільця. Остання металева скоба притисла її до сидіння, і вона закричала.

Я не дивився, як вони тягли її вгору на мотузці. Чоловік із кучмою волосся важко налягав на мотузку, піднімаючи стілець над водою.

Раптом Меннінґ наказав йому:

— Почекай-но, лиши його так, — стілець завис у найвищому положенні.

Я побачив мою матір на тлі суворої небесної синяви. Голова її впала на груди, і вона зустріла мій погляд. Я і досі, через століття, бачу жах у її очах.

— Починайте! — розпорядився Меннінґ, підійшовши до самого берега.

— Ні!

Я заплющив очі й почув, як стілець зі сплеском торкнувся поверхні води. Не треба було дивитися, але я все одно відкрив очі та дивився, як мати зникає під водою, перетворюється на зелено-коричневу пляму в глибинах ріки, а потім зовсім зникає. На поверхню вирвалося кілька бульбашок повітря. Вільям Меннінґ розгорнув долоню — знак чоловікові тримати стілець під водою. Я дивився на ту червону м’ясисту долоню, долоню тупої бездушної істоти — дивився та благав, щоб він нарешті зібрав ті пальці в кулак. Хоча вона все одно помре. Але навіть так, під загрозою власної смерті, я відчайдушно благав Бога, аби її витягли з-під води живою. Я хотів хоча б ще раз із нею поговорити. Здавалося, без її голосу світ перестане існувати.

Нарешті вони витягли з води стілець, на якому повисло мертве тіло. Річка навіки приховала ту таємницю: чи вона навмисне видихнула все повітря, чи від паніки? Чи пожертвувала вона власним життям заради мене? Я ніколи цього не дізнаюся. Але вона померла — і померла через мене. А я лишився живий завдяки їй. Лишився живий шкодувати про ту обіцянку, що дав їй наостанок.

Частина друга

Чоловік, що був Америкою

Я тут.

На парковці для автомобілів. Щойно закінчився другий робочий день в окфілдській школі, і тепер я знімаю замок зі свого велосипеда, який вранці прив’язав до металевої огорожі парковки. Я не довіряю автомобілям, тому їжджу на велосипеді. Їжджу вже років сто та вважаю велосипед дійсно одним із найвидатніших винаходів людства.

Іноді зміни на краще, а іноді ні. Наприклад, сучасні туалети зі змивом — точно на краще. А от каси самообслуговування в супермаркетах — точно ні. А іноді зміни одночасно і на краще, і ні. Як Інтернет. Як електронне піаніно. Як часник, що продається вже порізаним. Як теорія відносності.

Усе життя таке. Не треба боятися змін і не треба особливо їх заохочувати. Звісно, якщо вам ні́чого втрачати. Зміни — це і є життя. І це єдина константа, на яку я спираюся.

Камілла прямує до свого авто. Це та жінка, яку я бачив у парку й у коридорі вчора. Тоді, учора, ми не дуже багато говорили, бо мене охопила клаустрофобія і схотілося втекти.

Але тепер тікати ні́куди. Вона підходить до своєї машини, відчиняє дверцята та кидає погляд у мій бік — а я ніяк не можу впоратися з тим клятим замком. Ми зустрічаємося поглядами.

— Вітаю!

— О, привіт!

— Ви історик, еге ж?

Історик.

— Саме так. Ось, ніяк не можу здолати цей замок, — пояснюю я.

— Хочете, я вас підвезу?

— Ні-ні, — надто швидко відповідаю я. — Я… тут… це…

(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)

— Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.

Не знаю чому, але випалюю:

— Я теж народився у Франції. — Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?

Інша вчителька — з нею я ще не знайомий — виходить зі школи.

Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:

— То що, ви теж говорите французькою?

— Oui. Але моя французька дещо застаріла — un peu vieillot[38].

Вона нахиляє голову, і на лобі з’являється зморшка. Я знаю цей погляд — впізнавання.

— C’est drôle. J’ai l’impression de vous reconnaître.[39] Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Раніше. Я точно бачила вас раніше.

— Мабуть, мого допельґанґера[40]. У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.

Я ввічливо всміхаюся та намагаюся дистанціюватися. Такі розмови не ведуть ні до чого хорошого. А ще від них посилюється головний біль.

— У мене короткозорість, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, і мені повідомили, що в мене неймовірна візуальна пам’ять, — упевнено розповідає вона. — Це мій дар. Якісь особливості скроневої частки мозку. Такі показники має лише один відсоток людей. Ось який у мене мозок.

Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якій немає чого приховувати. Але я просто відводжу погляд.

— Це чудово.

— А коли ви востаннє були у Франції?

— Уже давно, — я сумніваюся, що вона настільки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарешті замок піддається. — До завтра!

— Я точно згадаю, де я вас бачила! — сміється вона та сідає у свій маленький «Ніссан». — Я розгадаю вашу загадку!

— Ну ж бо! — кажу я, а коли вона зачиняє дверцята, додаю: — Чорт забирай…

Вона виїжджає з парковки та сигналить мені на прощання. А потім ще махає рукою. Я теж махаю. Сідаю на велосипед та їду геть. Це було б так просто — взагалі завтра не приходити. Просто подзвонити Гендріху та зникнути. Але якась маленька — маленька, але небезпечна — часточка моєї свідомості хоче дізнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб її розгадали?

Трохи пізніше телефонує Гендріх.

— Ну що, як тобі Лондон?

Я сиджу за маленьким столиком з «Ікеа» та роздивляюся єлизаветинське пенні, що я ношу із собою вже кілька століть. Зазвичай воно просто лежить у моєму гаманці, у поліетиленовому пакетику, але зараз я поклав його на стіл. Я роздивляюся герб, що повільно стирається з поверхні монетки, та згадую, як Маріон міцно стискала її в руці.

— Нормально.

— А як робота? Ти… пристосовуєшся?

Щось у його голосі мене бентежить. Він говорить якось… по-опікунськи. А оце його «пристосовуєшся» звучить дещо глузливо.

— Слухай, Гендріху, ти мені вибач, але в мене страшенно болить голова. Я знаю, у тебе там ще ранок, але тут уже доволі пізно, і я б хотів завтра встати раніше, аби підготуватися до занять. Тож якщо ти не проти, я б зараз ліг спати…

— У тебе й досі болить голова?

— Іноді.

— Це нормально. Усі ми проходимо через це в середньому віці. Це біль спогадів. Для тебе зараз головне — берегтися. Сучасне життя не надто заспокійливо впливає на мозок. Спробуй менше сидіти за комп’ютером. Очі в нас теж не створені для такого. Взагалі нічиї очі для такого не створені. Крім того, блакитний спектр погано впливає на добові ритми.

— Саме так, добові ритми. То я краще піду спати.

— Це дещо невдячно, як гадаєш? — зауважує він після миті тиші.

— Що саме?

— Твоє ставлення.