Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 13)

— Що?

Вона похитала головою — видно було, що їй тут надто спекотно.

— Не треба запитань. Дізнаєтесь усе пізніше. Обіцяю відповісти на всі ваші питання. Але зараз маєте піти зі мною.

— Що?

— Вам не можна тут лишатися.

— Що?

— Як я вже сказала, зараз не час для питань.

Наступної миті на мої груди дивився маленький пістолет.

— Та що ви в біса робите?!

— Ви видали себе науковому товариству. Існує організація… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.

Від спеки кузні у мене нерідко траплялися галюцинації, і я спочатку подумав, що мені це наче сниться.

— Доктор Хатчінсон мертвий, — спокійно повідомила вона. І у спокої її голосу вчувалася сила — вона не просто повідомляла мені факт, а наче стверджувала його неминучість.

— Доктор Хатчінсон?

— Його вбито.

Це слово повисло в тиші повітря — його не перекривало навіть ревище горна.

— Хто вбивця?

Вона простягла мені вирізку з газети «Таймз».

«Тіло доктора знайдено у Темзі». Я швидко проглянув статтю.

— Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповідати йому про свою хворобу. Він написав статтю про неї. Про хворобу. І навіть назву їй дав — анагерія. Ця стаття скоріш за все була б опублікована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашої організації просто не лишалося іншого виходу. Він мав померти.

— Його вбили ви?

Спалахи полум’я підсвітили її обличчя.

— Так. Так, я вбила його, щоб урятувати інші життя. А тепер ви маєте піти зі мною. На нас чекає машина, ми рушаємо в Плімут.

— Плімут?

— Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.

— Я не розумію. Хто ви?

— Мене звати Аґнес.

Вона відкрила свою сумочку та простягла мені конверт. Я поклав молот та взяв його — ні імені, ні адреси. Але навпомацки відчув, що всередині багато паперів.

— Що це?

— Квиток. І ваші документи.

Я насупив брови.

— Що?

— Ви живете вже давно. У вас хороший інстинкт виживання. Але наразі вам треба полишити це місце. Ідіть зі мною. На нас чекають. З Плімута ми рушаємо до Америки. Ви отримаєте відповіді на всі свої питання. Взагалі на всі.

Потому вона вийшла.

Кораблі змінилися.

Я і раніше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблі, а на суходолі.

Прогрес людства можна виміряти відстанню між людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавів, як «Етрурія», і почуватись як у ресторані десь у Мейфері[47].

Ми подорожували першим класом. У ті часи перший клас дійсно був першим — і доводилося відповідати цьому статусу. Жінка — Аґнес — дала мені повну валізу нового одягу. Там я знайшов вишуканий саржевий костюм-трійку та шовкову аскотську краватку[48]. А ще я поголився. Власне, поголила мене вона, а я щохвилини чекав, що вона переріже мені горло тією бритвою.

Ми сиділи в ресторані, звідки було видно нижні палуби. Там гуляли пасажири другого та третього класу. У майже такому самому одязі, який я носив ще тиждень тому. Дехто, спираючись на поруччя, мрійливо споглядав обрій: на них чекали острів Елліс[49] та американська мрія.

З усіх людей, яких я зустрічав протягом свого життя, Аґнес описати важче за всіх. Можна сказати, що вона була неймовірно рідкісним поєднанням рішучості, аморальних звичок та стриманості. А ще вона вміла вбивати.

Під час подорожі Аґнес продовжувала носити жалобне вбрання в стилі королеви Вікторії. Якимось чином навіть її чорна пов’язка на оці виглядала елегантно та доповнювала бездоганний образ жінки з найвищого суспільства. Хоча її звичка пити віскі була дещо ексцентричною для тих часів.

Її ім’я на той момент було Джилліан Шилдс, але від народження її звали Аґнес Вейд.

— Якщо подумки, то звіть мене Аґнес. Аґнес Вейд. Хоча в житті я більше ніколи не використаю це ім’я.

— Тоді можете подумки звати мене Том Азар.

Аґнес народилася 1407 року в Йорку — старша за мене майже на століття. Це мене одночасно бентежило та заспокоювало. Тоді я ще не чув численних історій про її колишні життя, але вона вже встигла повідомити мені, що в середині вісімнадцятого століття носила ім’я Флори Берн — відомої «піратки», що грабувала судна біля американського узбережжя.

Вона замовила фрікасе з курки, а я — смаженого на відкритому вогні луфаря.

— У вашому житті є жінка?

Я дещо завагався з відповіддю, і вона квапливо пояснила своє питання:

— Не хвилюйтеся, як чоловік ви мене не цікавите. Ви надто серйозний. Мені подобаються серйозні жінки, але чоловіків я люблю легких, розумієте? Питаю я суто з цікавості — у вас же має хтось бути? Чи мала? Ніколи не повірю, щоб за таке довге життя у вас нікого не було.

— Була одна жінка. Дуже давно.

— А ім’я у неї було?

— Так. Було. Ім’я було, — я намірився більше нічого не повідомляти.

— І відтоді ви не мали ні з ким стосунків?

— Та ні. Ні. Ні з ким.

— Чому?

— Тому що.

— Вам подобається пестити своє розбите серце?

— Кохання — це біль. Простіше не кохати.

Вона кивнула, погоджуючись зі мною, а потім сковтнула, наче мої слова мали якийсь смак.

— Так, авжеж. Кохання — це біль, — її очі прикипіли до обрію.

— То що, може, розкажете мені, нащо ви вбили доктора Хатчінсона?

Вона скинула оком інших пасажирів у ресторані: усі статечно сиділи за столами в надто вишуканих одежах.

— А ви, може, не розкидатиметесь звинуваченнями у вбивстві в обідній залі? Вам би не завадило навчитися обережності. Приміром, говорити про щось обтічно? Уявіть, що правда — це пряма лінія, і навчіться ходити дугою. Я гадала, ви вже це зрозуміли. Як ви взагалі так довго лишалися живим?

— Та я знаю, але…

Аґнес заплющила очі.

— Подорослішайте нарешті! Ви поводитеся як дитина. Може, на вигляд ви вже дорослий чоловік, але всередині ви й досі хлопчисько із широко розплющеними очима. Вам терміново треба подорослішати. Треба якось вас цивілізувати, чи що.